Фах - Азимов Айзек (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Тревіліян спокійно заклав руки до кишень і оголосив:
— А мій батько зовсім не хвилюється.
Тревіліян-старший майже сім років був за металурга на Діпорії, ось чому, вийшовши на пенсію і повернувшись на Землю, він мав вищий соціальний статус за своїх сусідів.
Взагалі повернення на Землю не заохочувалося через її перенаселення, але декому щастило повернутися. Насамперед, життя на Землі було дешеве, і пенсія — мізерна в умовах Діпорії — тут мала солідний вигляд. Крім того, декому надто приємно хизуватися своїми успіхами саме перед давніми друзями, а не перед рештою світу.
Своє повернення Тревіліян-старший обґрунтовував ще й іншим: якби він залишився на Діпорії, то довелося б там залишитися і його дітям, а це, своєю чергою, не давало б їм шансів згодом потрапити в інші світи, навіть у Новію, бо Діпорія мала зв’язок тільки з Землею.
Коротун Тревіліян рано усвідомив цю істину. Ще до дня Читання він уже був переконаний, що врешті-решт житиме на Новії, і в розмовах завжди говорив про це.
Джордж, пригнічений майбутньою величчю Тревіліяна і думкою про власну нікчемність, негайно, захищаючись, перейшов у наступ:
— Мій тато теж не хвилюється. Просто хоче почути, як я читаю, і знає, що читатиму я добре. А твій батько, найпевніш, не хоче тебе слухати, бо знає, що нічого в тебе не вийде.
— Ба, вийде! А читання — це пусте. На Новії я найму людей, які мені читатимуть.
— Тому що ти сам читати не навчишся! Бо ти бовдур!
— А як я тоді потраплю на Новію?
І Джордж, украй розлючений, перекреслив усе:
— А хто тобі сказав, що ти потрапиш на Новію? Биймося об заклад, що ти нікуди не поїдеш!
Коротун Тревіліян почервонів:
— Та все ж трубоукладачем, як твій таточко, я не буду!
— Забери свої слова назад, дурню!
— Сам забирай!
Вони стояли лицем до лиця. Правду кажучи, їм зовсім не хотілося битися, та в цьому чужому приміщенні вони прагнули якось розвіятися, вдатися до чогось звичного, щоб відчути себе у «своїй тарілці». Джордж уже був готовий. Він стиснув кулаки і став у боксерську стійку, вирішивши у такий спосіб проблему з руками. Інші діти збуджено обступили їх. Лементові поклав край жіночий голос, що пролунав у залі, підсилений гучномовцем. Запанувала повна тиша. Джордж опустив руки і забув про Тревіліяна.
— Діти, — мовив голос, — зараз будемо називати ваші прізвища. Хто почує своє, повинен одразу підійти до когось із людей, що чекають біля стіни. Ви бачите їх? Вони вдягнені в червоне, їх легко найти. Дівчата підуть праворуч, хлопці — ліворуч. А тепер подивіться, хто в червоному стоїть до вас найближче…
Джордж зразу побачив свою людину і почав очікувати. Його охопило хвилювання: він ще не знав таємниці алфавіту.
Натовп дітей рідшав, струмками розтікаючись до людей у червоному.
Коли врешті назвали його ім’я — «Джордж Плейтен», він відчув величезну полегкість і водночас неймовірну радість: його вже викликали, а коротуна Тревіліяна ще ні.
Йдучи, Джордж кинув йому через плече:
— Ага, Коротуне, може, ти їм зовсім не потрібний.
Однак піднесений настрій швидко розвіявся. Джорджа поставили в колону з незнайомими дітьми і всіх повели коридорами. Діти перелякано озиралися широко розплющеними очима, ніхто не наважувався балакати, чулося тільки приглушене «Не штурхайся!», «Гей ти, обережніше!».
Їм роздали невеличкі картки й застерегли, щоб не згубили. Джордж з цікавістю розглядав свою картку, на ній були дрібні чорні знаки різної форми. Він знав, що це зветься друком, але уявлення не мав, як з цих значків виходять слова.
Його і ще чотирьох хлопчиків упустили до кімнати і наказали роздягатися. Вони швидко скинули свій новий одяг і стояли так, голі й маленькі, тремтячи швидше від хвилювання, ніж від холоду. Медичні працівники по черзі обстежували їх за допомогою якихось дивних приладів, кололи їм пальці, щоб узяти кров. Кожен лікар брав їхні картки і чорною паличкою вправно виводив на них акуратні рядки значків. Джордж пильно вдивлявся в них, але вони були так само незрозумілі. Потім дітям звеліли одягтися.
Вони сіли на маленькі стільчики і знову чекали. Їх почали викликати по одному. Джорджа Плейтена назвали третім.
Він зайшов у велику кімнату, захаращену страхітливою апаратурою з безліччю кнопок на прозорих панелях. Посеред кімнати стояв письмовий стіл, де сидів якийсь чоловік.
— Джордж Плейтен? — запитав він.
— Так, сер, — уривчасто прошепотів Джордж, змучений нескінченним очікуванням і блуканням по кімнатах. Він уже мріяв про те, щоб усе швидше скінчилося.
Чоловік за письмовим столом сказав:
— Мене звуть лікар Ллойд. Як ти себе почуваєш, Джордже?
Говорячи, лікар навіть не підвів голови. Він повторював ці слова так часто, що йому вже набридло підводити голову, щоб поглянути, з ким розмовляє.
— Добре.
— Ти боїшся, Джордже?
— Н-ні, сер, — відповів Джордж і відчув, як перелякано прозвучав його голос.
— От і чудово, — сказав лікар. — Ти ж знаєш, що боятися нічого. Ану, Джордже, погляньмо. У картці значиться, що твого батька звуть Пітер і що за фахом він дипломований трубоукладач. Ім’я твоєї матері — Емі, вона дипломований спеціаліст з домашнього господарства. Правильно?
— Т-так, сер.
— А ти народився 13 лютого і рік тому переніс інфекційне захворювання вуха. Так?
— Так, сер.
— А знаєш, звідкіля мені це відоме?
— Гадаю, все це є на картці.
— Правильно.
Лікар уперше глянув на Джорджа і посміхнувся, показуючи свої рівні зуби. На вигляд він був значно молодший за Джорджевого батька, і хлопець трохи заспокоївся.
Лікар простяг йому картку.
— Ти знаєш, що оце за знаки?
І хоча Джордж чудово знав про своє невігластво, несподіване запитання примусило його глянути на картку, ніби він уже навчився читати. Однак значки так і залишилися незрозумілими, і він повернув картку лікареві.
— Ні, сер.
— А чому?
У Джорджа раптом виникла підозра: а чи не з’їхав лікар з глузду? Хіба ж він не знає чому?
— Бо я не вмію читати, сер.
— А хотілося б тобі навчитися?
— Так, сер.
— А для чого, Джордже?
Спантеличений, він витріщив очі. Ніхто зроду не запитував його про таке, і він розгубився.
— Я не знаю, сер.
— Друкована інформація буде направляти тебе все життя. Навіть після дня Освіти ти повинен багато чого навчитися. І знання ти здобуватимеш з таких-от карток, з книжок, з телевізійних екранів. Друковані тексти розкажуть тобі стільки корисного й цікавого, що не вміти читати було б так само погано, як зовсім не бачити. Тобі зрозуміло?
— Так, сер.
— Ти боїшся, Джордже?
— Ні, сер.
— Чудово. Тепер я поясню тобі, з чого ми почнемо. Я прикладу ці дротики до твого чола над кутиками очей. Вони приліпляться до шкіри, не завдаючи тобі ніякого болю. Потім я увімкну дещо, і почується дзижчання. Воно здаватиметься тобі незвичним, і, може, тобі буде трохи лоскітно, але це теж зовсім не боляче. Та, якщо ти все ж відчуєш біль, скажи мені, і я одразу вимкну апарат. Але боляче не буде. Ну що, домовились?
Судомно ковтнувши, Джордж кивнув.
— Ти готовий?
Джордж знову кивнув. Заплющивши очі, він чекав, поки лікар готував апаратуру. Батьки про все це йому розповідали. Вони теж запевняли, що боляче не буде. Однак старші хлопці, яким уже виповнилося десять, а то й дванадцять років, завжди дражнили восьмирічних, тих, хто чекав свого дня Читання, попереджаючи: «Бережися голки». В тихому закутку по секрету розповідали: «Вони розітнуть тобі голову величезним ножем з гаком на кінці», — і таке інше з жахливими подробицями.
Джордж ніколи не вірив їм, та вночі його мордували кошмари. І тепер, заплющивши очі, він опинився наодинці зі страхом.
Він відчув дротики на скронях. Дзижчання линуло звідкись здаля і поглиналося гупанням крові у вухах, що озивалося відлунням, наче в печері. Наважившись, він повільно розплющив очі.
Лікар стояв до нього спиною. З одної машини виповзала вузька паперова стрічка, де було видно хвилясту фіалкову лінію. Лікар відривав її і вкладав у щілину іншої машини. Машина викинула невеликий шматок плівки, її лікар уважно вивчав. Нарешті він повернувся до Джорджа і якось дивно звів брови.
