Чорні зорі - Савченко Владимир Иванович (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
Однак третій день приніс повідомлення, яке відразу ж змінило в усьому світі напрям думок і настрій:
“Супутники-снаряди мають земне походження!”
“Англійські математики доктор Блеккет і доктор Рамсей із формулами в руках доводять, що супутники не прилетіли нізвідки”.
Газети вмістили портрети двох учених з Оксфорда та їх статтю, в якій писалося:
“Нас першого ж дня стурбувала невідповідність орбіти “супутників” плоскому еліпсу. Річ у тому, що, коли б ці тіла прийшли з космосу, обертання Землі не повинно було б позначитися на їхньому русі. Грубо кажучи, для них у цьому разі було б байдуже — обертається земна куля чи ні. Вони кружляли б навколо планети строго в одній площині щодо нерухомих зірок.
Для узагальнення нам бракувало даних про траєкторію “супутників” у приполярних областях Землі. Вчора ввечері, коли ці дані люб’язно передали нам російські спостерігачі, картина стала ясною: орбіта обертання супутників не плоска. Вона викривлена у просторі і проходить над різними точками земної поверхні. Коротше кажучи, траєкторія руху супутників має форму велосипедного колеса з великою “вісімкою”, — приблизно таку, яку мали супутники Міжнародного геофізичного року, запущені з Землі.
Якби можна було глянути на нашу планету збоку, ми побачили б ось що: у просторі обертається наша величезна земна куля, а навколо неї описують вигадливі петлі два маленькі чорні тіла. Ці петлі — траєкторії супутників, образно кажучи, намотуються на планету, неначе нитки на шпульку, не зачіпаючи земної осі. Неважко помітити, що зміщення цих петель пов’язане з обертанням Землі.
Що це означає? Нескладний аналіз показав нам, що причина тут тільки одна: на супутники діє коріолісова сила, та сама сила, яка у нас, у північній півкулі, змушує річки підмивати правий берег, поїзди — зношувати праву рейку. Це вона зсувала траєкторії супутників Міжнародного геофізичного року, запущених не по паралелі. Коріолісова сила діє на всі тіла, які зберегли інерцію земного обертання, тобто на тіла земного походження…
Отже, ми твердимо, — і кожний, хто хоч трохи обізнаний з механікою і математикою, може нас перевірити, — що ці так звані “космічні” супутники, перш ніж піднятися в стратосферу, перебували на Землі, що їх запущено з нашої планети в меридіональному напрямку, і найімовірніше — з приекваторіальних широт…”
Сталася виняткова в історії преси подія: всі газети опублікували креслення та викладки Блеккета і Рамсея. Викладки були обґрунтовані, логічні і недвозначні: вони доводили, що траєкторія супутників — не що інше, як балістична крива снарядів, пущених в атмосферу з швидкістю вісім кілометрів за секунду якимсь земним пристроєм.
“Людство проймається тривогою, — писала французька ліберальна газета. — Якщо ми не маємо підстав думати погано про марсіян, в існування яких ще кілька днів тому вірили всі, а тепер ніхто не вірить, то від мешканців Землі у другій половині двадцятого століття можна чекати чого завгодно… Якщо супутники запущені з Землі (а це вже доведено напевно), то чому жодна? держав не поспішає оголосити про цю видатну подію? Чому світ нічого не знає про надзвичайної густини матеріали, з яких виготовлені супутники? Чому супутники мають форму снаряда великого калібру? І ще безліч “чому”… В наш час, коли, на жаль, творчі зусилля багатьох наукових установ спрямовані на таємне створення засобів знищення, коли ядерна й балістична зброя досягли такої могутності, то важко визначити, де закінчується воєнне випробування і починається воєнний напад, — жити стає тривожно”.
Тривога й справді все більше охоплювала світ. Газети повідомляли, що в арміях багатьох держав віддано накази про бойову готовність. Уряди обмінювались нотами, сповненими погроз.
І от, нарешті, протягом одного дня на планеті поширилось те, що журналісти згодом назвали “ланцюговою реакцією недовір’я і напруженості”. Невідомо, хто перший пустив цю чутку, але жодна газета, жодна радіо— і телевізійна компанія не залишилась осторонь. Великими чорними літерами з газетних шпальт грянуло повідомлення:
“Над земною кулею кружляють атомні снаряди!!!”
У кожній країні, в кожному місті це повідомлення вплинуло на людей так, ніби снаряди вже вибухнули над їхніми головами.
Тепер снаряди було видно не тільки ранками чи вечорами: радіолокаційні вимірювання показали, що вони знизились до сімдесяти кілометрів. У ясному небі неозброєним оком можна було бачити маленькі чорні кульки. Вони прокреслювали небо, наче реактивні літаки, лишаючи за собою вдень синювато-блакитну смужку розжареного повітря, а вночі — тонку сріблясту нитку, що повільно танула.
Самі снаряда, як і раніше, були темні. Сподівання на те, що від тертя об повітря вони розжаряться і згорять, подібно до метеорів, не справдилося. Протягом доби вони двічі облітали всі материки Землі, ніби даючи всім нагоду ще раз глянути на них.
Учені гадали, що снаряди впадуть у північній півкулі. Саме тут був перигей супутників і тут вони найбільше гальмувались атмосферою.
Північна, густо заселена частина Землі… За розрахунками перший снаряд мав упасти за два-три тижні, коли швидкість його зменшиться до семи і восьми десятих кілометра за секунду.
Частина перша
ЩОДЕННИК ІНЖЕНЕРА
Спостереження астрономів і радистів та сенсаційні повідомлення про них у газетах висвітлюють лише зовнішній бік цієї історії. На жаль, не всі події, пов’язані з нею, можуть бути описані повно. Частина відомостей разом із багатьма очевидцями загинула в пилу двох атомних вибухів, частина ще надійно зберігається за сімома замками засекреченості.
Досить послідовний, але неповний виклад початку них подій можна знайти у щоденнику, що його вів у ті роки Микола Миколайович Самойлов — нині визначний спеціаліст у галузі ядерної техніки, а тоді — молодий інженер, який щойно закінчив інститут. Ось ці зо шити, списані нерівним почерком молодої і схильної захоплюватися людини.
ПОЧАТОК
“Без дати. Щоденники, звичайно, розпочинають закохавшись, і закінчують, коли почуття зникає. Розм’яклі молоді люди нещиро кривляються у цьому “дзеркалі почуттів”, перебільшено і невміло описують свої радощі і “жорстокі” переживання. Досить з мене одного такого щоденника… Нехай цей буде інший.
Це буде щоденник інженера, бо вже три тижні, як я інженер. І нехай він розповідає про мою працю інженера-дослідника. Відверто кажучи, я ще мало займався дослідницькою роботою, але вірю, що й вона може викликати почуття не менш сильні і переживання не менш складні, ніж кохання. “Любов до науки, — сказав якось у своїй вступній лекції з загальної фізики Олександр Олександрович Тураєв, нині академік і директор того інституту, куди мене призначено на роботу, — це любов, якій не зраджують”.
Хай буде так!
15 квітня. Сьогодні все — востаннє. Востаннє замкнути порожню кімнату, віддати ключ вахтеру, востаннє вийти із студмістечка…
Студентські роки скінчилися… Всі вже роз’їхались. Лишився я та ще Яшко Якін. його посилають туди ж, куди й мене, — в Ядерний інститут Української РСР, і нас обох затримало оформлення документів.
До від’їзду ще години півтори, можна не поспішати. Вечір. Чудовий квітневий вечір у студмістечку… Навпроти у великому будинку електриків за освітленими вікнами йде своїм звичаєм студентське життя. На п’ятому поверсі якийсь першокурсник схилився над креслярською дошкою. В сусідню кватирку виставили динамік потужної радіоли, і повітря здригається від хриплуватих звуків джазу. Поверхом нижче четверо “ріжуться в козла”. Внизу ентузіасти дограють у волейбол при світлі ліхтаря. Сміх, удари… Десь за тиждень комендантові знову доведеться склити кілька шибок…
Усе йде своєю чергою, тільки я вже зайвий у цьому русі.
Сумно їхати звідси, і все ж якось гарно на душі. Останніми днями мене не покидає відчуття, що попереду їлось незвичайне, дуже хороше. Наприклад, працюватиму і зроблю якесь велике відкриття. Байдуже, яке… Або зустріну там, у новому житті, особливу дівчину, і ми покохаємось…
