На траверсі Бета Ліри - Михановский Владимир Наумович (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
Що було далі, Валентин пам’ятав погано. Відчувши, що йому ось-ось заб’є памороки, він величезним зусиллям волі одвів очі від кристала.
Йому зразу полегшало. Незбагненна сила тягла його глянути на кристал ще раз — хоч мигцем! Але Валентин переборов себе. Відчував: ще один погляд — і він уже не зможе відірватися від магічного кристала.
Нашвидкуруч загорнувши кристал, він поклав його в масивний металевий футляр, спочатку витягши звідти чималу модель Сонячної системи. Цю модель зробив і подарував йому Володимир чотири роки тому, коли “Ізольда” зупинялася на Плутоні. Модель мала годинниковий механізм. Заведеш його — і всі планети починали обертатися навколо Сонця, кожна по своїй орбіті.
“Гляди не забувай нашу Землю”, — сказав тоді його друг. Згадавши ці слова, Валентин посміхнувся і клацнув замочком, закриваючи футляр. Наче Землю можна забути! Навпаки: здається, чим далі від неї, чим довше триває політ, тим яскравіше стоїть вона перед очима. Привільні степи, зелені трави, прохолодні гаї! Чудові міста, населені щасливими людьми! Він ще повернеться на Землю, що виплекала могутнє плем’я Людей.
Валентин сховав кристал і провів рукою по обличчю: рука стала мокра. Стерши рясний піт, штурман безсило впав у гамак.
Затримавшись у своїй каюті, я спізнився на обід. Лишалось одне — піти до кока. Худорлявий кок Лібін зустрів мене цього разу непривітно. Щось бурмочучи під ніс, він швидко натискував різноколірні клавіші програмного пристрою, його пальці літали, як у досвідченого піаніста.
Я привітався. Він щось буркнув у відповідь, бігаючи пальцями по клавіатурі.
— Я голодний. Нагодуєш мене?
— Та доведеться. А чому б не приходити обідати вчасно, як усі порядні люди?
— Розумієш, затримався. Займався деякими розрахунками, а обчислювач зіпсувався.
— Зіпсувався, зіпсувався, — бурчав Лібін. — Ти та Валентин — обоє рябоє. Ти хоч невчасно, а все ж навідуєшся, а приятель твій — той взагалі постить — другий день не з’являється.
— Що ти кажеш? — щиро дивувався я, витираючи рушником руки.
— Оце друг, — в’їдливо зауважив кок. — Можеш передати своєму Валентину: якщо й сьогодні не прийде — я поскаржусь капітанові. Поки я тут кок, ніхто на “Ізольді” не буде харчуватися всухом’ятку.
— Я бачу, ти сьогодні не в гуморі, Лібін, — кинув я, поглинаючи ароматну хлорелову запіканку з свіжою поросятиною.
— Їж, їж, це справжнє молочне порося.
Поївши, я подякував кокові і підвівся, щоб іти.
— Зачекай-но, — сказав Лібін, ніби зважившись. — Я маю сказати тобі дещо. Ти звернув увагу на сьогоднішній обід?
— По-моєму, обід як обід, звичайний, Я хочу сказати, — виправився я, — що твій обід чудовий, як завжди.
— А ти не спостережливий, старший енергетику. — Сумна посмішка торкнула кокові губи. — Ти їв оце з чого?
— Ну, з тарілки.
— А тарілка яка?
— Ага! — тільки тут я помітив, що тарілка була пластмасова.
— Все срібло зникло, — довірливо повідомив мені кок, стишивши голос. — Усі ножі, виделки. І тарілки — чотирнадцять штук.
— Куди ж вони ділися?
— Не маю уявлення.
— Гм. Дивно. Ніхто ж не міг їх взяти без дозволу, — знизав я плечима.
— Та й навіщо? — відгукнувся кок. — Кому могло знадобитися срібло? Тільки для експериментів. Але весь екіпаж “Ізольди” з наказу капітана ось уже два місяці готується до дослідження Бета Ліри, до якої ми йдемо. Експериментами, по-моєму, в цей час ніхто не займається.
Мені згадалась Валентинова поведінка в останні дні. Може, він?.. Але я негайно відігнав од себе цю думку. І все ж… Срібний посуд зник.
— Подумати тільки! — мовив кок. — Це надзвичайна подія, якої не було, мабуть, за всю історію зореплавання.
— Може, хтось надумав пожартувати? — висловив я здогад.
— Я й сам так вирішив, — пожвавішав кок, — і тому поки що нікому не казав, тільки оце тобі. Можливо, завтра, все буде на місці, — він з надією зиркнув на порожні полівінілові стелажі.
По обіді я зайшов до Валентина. Він явно був чимось пригнічений. На столі громадилась безладна купа речей, витрушених з настінного ящика. Ящик теж валявся тут. Сферичний футляр з моїм подарунком був розчинений. Модель Сонячної системи лежала поруч.
— Вивчаєш Колиску Людства? — спитав я, підійшовши до круглого стола.
— Розумієш, щезла одна річ, — сумовито відповів Валентин, дивлячись повз мене.
— Сьогодні день пропаж! — вигукнув я. — У Лібіна зникло столове срібло, у тебе ще щось. Чомусь я досі не чув про космічних злодіїв.
— У Лібіна зникло срібло? — тихо перепитав Валентин.
Від його голосу в мене аж мороз пробіг поза спиною. Таким голосом може говорити космонавт, що бачить неминучу загибель ракети.
— Авжеж, мабуть, хтось надумав пожартувати. Я навіть, каюсь, тебе запідозрив.
— Пропало срібло. Це жахливо. Значить, він на волі і діє!
— Про що ти кажеш? — спитав я схвильовано.
“Галюцинація?” — майнула в мене думка.
— Це не галюцинація, — швидко сказав Валентин, перехопивши мій погляд. — Справа дуже серйозна.
— Ти поясниш мені, нарешті, що трапилось?
Замість відповіді Валентин підхопився з стільця.
— Не можна гаяти жодної хвилини! — скрикнув Валентин. — Біжімо до капітана. Там я все поясню.
Задихавшись од швидкого бігу по вузьких коридорах корабля, ми зупинились нарешті перед капітанською рубкою. Ледве переводячи дух, я постукав, і ми відчинили двері. Входячи до капітана, я кинув погляд на годинник, що стояв да письмовому столі. Була за десять шоста.
Рівно о шостій п’ятнадцять низький бас Надзвичайної сирени пролунав у всіх відсіках “Ізольди”.
Астробіологи в білих халатах завмерли біля своїх колб, реторт і термостатів.
Кібернетики заціпеніли біля розумних машин, що обробляли інформацію, яка надходила з космосу; останніми днями їм доводилось працювати особливо багато — потік інформації з наближенням до Бета Ліри безперервно зростав.
Перезирнулися навігатори, що порались біля великої електронно-обчислювальної машини, — вона займала цілий відсік.
Астрофізики з Теоретичного відсіку одірвались від своїх блокнотиків, списаних інтегралами, і припинили гарячкові суперечки, що не змовкали й на хвилину. Це було царство гіпотез і формул, які розкривали найскладніші таємниці Всесвіту. Кожен член екіпажу покинув своє заняття: люди знали, що цей сигнал може означати тільки якусь надзвичайну подію. Так було, коли “Ізольда” потрапила в Мертву зону, де лютувала підвищена радіація. Тоді цю зону пощастило проскочити без втрат, увімкнувши на повну потужність аварійний магнітний захист.
Востаннє надзвичайна сирена лунала сім місяців тому, коли інфралокатори виявили попереду по курсу корабля уламок Чорної зірки вагою дві з половиною тонни. Але перш, ніж люди встигли зметикувати, в чому справа, спрацювала аварійна система, і потік часток розпорошив у просторі небезпечний уламок. Того разу “Ізольда” постраждала. На оглядовому екрані штурмана виразно було видно зяючі кратери і тріщини, що утворилися на лобовій частині корабля внаслідок зіткнення з розпорошеними вже частинками: така велика була швидкість зіткнення. Довго потім аварійники лагодили обшивку.
І ось тепер знову вібруючий бас “надзвичайки” тривожить серця. Через хвилину сигнал змовк і спокійний голос капітана пояснив екіпажу, в чому річ.
— Ми повинні будь-що знайти і знешкодити цю грудку, чи пластинку, чи кристал. Можливо, саме з цим кристалом пов’язано зникнення срібла. Невідома небезпека ще страшніша. Всі сили кидаємо тепер на те, щоб виявити цю речовину, якого б вигляду вона не набрала.
З кожного екрана дивилося впевнене і незворушне обличчя капітана — старого космічного вовка, що посивів на нескінченних трасах Простору (“Мій дім — Всесвіт, на Землі я — в гостях”, — жартував він).
— У кого будуть запитання? — звернувся до всіх капітан, скінчивши свою коротку промову.
— Дозвольте? — пролунав голос.
На екрані поруч з капітаном з’явилося нове обличчя. Це був Ігудальдо Ранчес, корабельний фізик.
