Останній неандерталець - Грєшнов Михайло Миколайович (книги бесплатно без .txt) 📗
— Але я, — вів далі співрозмовник, — знаю цю історію! І може, тут, — він постукав себе по лобі, — вона зберігається в останньому і єдиному примірнику! Усі живі свідки вже мертві. Усі, крім одного солдата, на ймення Білл Хоуз!.. Пива! — гукнув він.
Певне, на моєму обличчі майнуло непорозуміння, бо він, перехилившись через стіл, підбадьорливо поплескав мене по плечу:
— Ти мені подобаєшся, хлопче! У тебе такий баранячий вираз обличчя. А я смерть як люблю баранів: добродушний народ, потішний!..
За інших обставин я образився б і пішов геть. Але тепер чуття підказувало, що ця людина не просто патякає, а, певно, знає історію, на якій можна непогано заробити.
Принесли пиво. Білл Хоуз вивільнив місце для кухлів, присунувся ближче:
— Бітч-Харбор — один з відібраних у джапів островів. Як він раніше називався по-їхньому, мені та й усім іншим наплювати! Важливо, що він дуже близько до гарячої землі, на котру зараз сиплють бомби. Взагалі-то, важливо не мені — начальству, а острів паскудний: дві-три милі завдовжки, стільки ж завширшки і плаский, мов пудинг.
— Дуба з нудьги вріжеш! НораІ — сказав Том Бетчер, кухар, коли ступив на пісок острова.
— Гірше! — докинув Хью Ласкі. — Нора хоч у чомусь, а тут — пустизна.
І точно: океан, пісок, небо — з глузду з’їхати, якби не віскі та джазові пластинки… А втім, було на острові дещо серйозніше — дві батареї ракет. Вони стояли, витягнувши, мов чаплі, шиї, ладні плигнути будь-якої миті, щоб здибитися в небосхил убивчими грибами смерті. Та нас це мало обходило. Якщо в котрогось і ворушилися мізки, наші опікуни вміли заливати їх пивом та заглушати промовами, по яких роздуми вже були ні до чого: усі наші дії відповідали слову божому, і кожний крок — волі Всевишнього. Тому ми жили без мук сумління, чекаючи, коли дадуть команду натиснути кнопку…
Білл Хоуз сьорбнув пива і знову втупив у мене темні зіниці.
— Отак тривало до ескалації, — заговорив він знову, — модне слівце, хай йому біс! Хоч і відірвано острів од усього світу, а слівце й до нас, мов вітром, занесло. Сьомого березня Джіммі Уоткінс, радист, прийняв шифровку: “Тітка Тапі прибуде сьогодні, о п’ятнадцятій… Прийміть і влаштуйте за інструкцією. Гостюватиме тридцять днів”.
Джіммі був моїм другом, те, що знав він, знав і я: обидва з Кентуккі, обох призвали в один рік. Джіммі звіряється мені в таємницях.
— Анітелень! — попередив я його. — Якщо тітонька пригожа, веселе знайомство не завадить у нашому парубоцькому житті.
О третій годині, як повідомлялося в телеграмі, показався літак. Мало хто звернув увагу на нього. Але ми з Джіммі стежили за ним і бачили, як його кидало, хитало, як він прокатався на одному колесі, змахнувши куряву з бетонованої смуги.
— Ого! — сказав Джіммі про льотчиків. — Ото хильнули до обіду!..
Розчахнувши дверцята, льотчики зарепетували:
— Трап давай! Виставилися, як на параді! Ворушись!..
Хлопці були якісь дивні. Ми знаємо цих крилатих хлюстів, представників вищої раси в армії: вони й не дивляться на нашого брата, а коли й глянуть — то тільки спогорда, Ці ж горлали без усякої пихи, і коли їм подали трап, поспішили вниз, мов до пивного льоху.
Ми з Джіммі чекали, коли з’явиться тітка Тапі, але з дверей ніхто не виходив.
Зате через годину з літака вивантажили нову ракету.
— Чемніше, джентльмени! — кричали льотчики, коли ми витягали сріблясту тушу. — Вона зовсім гола! Свинцеву сорочку здерли з неї ще на базі… Чемніше лапайте, грубіяни!..
Ми посміхалися жартам, крутим слівцям та дивувалися з нахабства льотчиків.
Ракету встановили на бетонованому квадраті: майданчик був приготовлений для чергової півдюжини. Новенька відрізнялася меншими розмірами та зеленою смугою, що звивалась по циліндру, мов спіраль.
Літак відлетів, тітки Тапі не було.
— Джіммі, — спитав я, — може, це не той літак? Може, тітка Тапі прилетить на іншому?
— Білл, — одказав він, — помилки бути не може: все ж таки армія. А тітка — раптом вона невидима? Звідки я знаю!
Біля ракети вартував Мітчелл, простакуватий хлопець із канзаських фермерів. Нас попередили: до ракети не наближатися, не муляти очей вартовому.
Увечері мене зустрів Джіммі:
— Білл, — сказав він, — ти знаєш, про що я думаю?
— Знаю, — відповів я. — Те саме й мені з думки не сходить.
— Так, Білл, — довірливо глянув він, — ми завжди розуміли один одного.
— Авжеж, — сказав я. — Літак прибув о третій, так?
— Так, — підтвердив Джіммі.
— Єдиною особою жіночої статі була ракета.
— Ракета, — згодився він.
— Вона і є тітка Тапі.
— Тапі!.. — вигукнув Джіммі. — Але, Білл, як же розуміти: “Гостюватиме тридцять днів…”
— Зачекаємо тридцять днів — побачимо.
Але так довго чекати не довелося. На ранок залога вирувала. Усі поспішали до нової ракети подивитися на Мітчелла.
Він сидів навпочіпки, малював на піску будиночки, пташок і щось белькотів напівголоса. Автомат, застромлений дулом у пісок, стирчав збоку, на тих, що оточили його, Мітчелл не звертав уваги, наче займався якоюсь невідкладною справою.
— Мікі, — спитав сержант Келлі, — що це в тебе?
Йому довелося повторювати своє запитання двічі, аж поки Мітчелл підвів опасисте, добродушне обличчя.
— Це ферма в Канзасі, я її збудую, коли скінчу службу. От поглянь, Джек, — кивнув він приятелеві, теж із фермерів, — оце будинок. Бачиш — шість кімнат! Тут моя Бетті буде виховувати малят, метких таких, кучерявих… Оце гараж, тільки автомобіль не поставив, зараз домалюю… А тут пташник, бачиш, кури… ко-ко-ко! — розбіглися по подвір’ю, шельми…
Ми всі посміхалися, слухаючи його. Навіть худючий, як засохлий фінік, капітан Шеррі не міг стримати усмішки. Це ще більше завдало нам охоти, чулися пирхання, смішки.
Але Шеррі, пригасивши усмішку, мовив офіційним тоном:
— Ви п’яні, Мітчелл, де ви встигли набратися?
Мітчелл пропустив повз вуха начальницький тон і звернувся до самого капітана:
— Ні, ви послухайте, Шеррі (він так і сказав: Шеррі, без чину й звання), тут буде стайня для огирів, і я вас прокатаю — ось так…
Він підскочив, вигнув шию і, хвицнувши, як жеребець, ногою, заіржав просто в обличчя капітанові.
Це виглядало страшно, непоштиво. На мить усі остовпіли, потім — ніби за командою — розреготалися. Присідали, хапалися за животи, перегиналися навпіл, реготали, повискуючи до гикавки…
Мітчелла відвели. До ракети приставили нового вартового, непитущого Джо Вудхауза. Але ще довго в різних кінцях табору не вщухав регіт…
Білл Хоуз замовк, підніс до рота кухоль, вихилив одним духом. Руки його тремтіли, обличчя кривилося. Здавалося, його вхопить припадок.
— На цьому не скінчилося, — опанував він себе. — Але те, що почалося, — страшніше за чортову карусель.
Надвечір ми знову зійшлися до майданчика, де стриміла в небо, мов поганський бог, Тапі. Біля її підніжжя, захлинаючись від задишки, плазував статечний непитущий Джо Вудхауз. Скинувши автомата й обмундирування, він рачкував і гавкав по-собачому.
Нас пойняв страх. Ми тупцювали, мов череда худоби в загорожі, і дивились на товариша, а він поводив навколо налитими кров’ю очима і гарчав на нас, не підпускаючи близько. Коли його схопили, кусався і скавчав тоненько, наганяючи на кожного мерзлякуватий жах.
Капітан Шеррі зібрав нас і сказав:
— Якщо помічу щось таке, як у Мітчелла і Джо, — накажу обшукати всіх до одного. Роздобуваєте сухий спирт?.. Знайду таблетки, — бога беру свідком, — розстріляю!
Ці слова заспокоїли нас. Звичайно, міркували ми, в усьому винен сухий спирт. І спека теж. Капітан виголосив правильну промову, і коли взяв бога за свідка, — розстріляє неодмінно.
До ночі табір ущух, але я заснути не міг: перед очима стояло дурне обличчя Мітчелла, вищирений рот Джо. Я крутився на ліжку, як раптом увійшов Джіммі. Злодійкувато озираючись, нечутно підійшов до мене:
— Білл, вона світиться…
— Хто?
— Світиться, Білл…
