Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг .TXT) 📗
Ярек посадив “махаона” метрів за сто від людей, що стояли на снігу. Ззаду, приблизно з тим же інтервалом, м’яко приземлились безпілотні “махаони”.
— Піди вмийся, — сказав Ноалі Суніті, розкриваючи ліхтар “махаона”. — А то й справді потім про тебе ходитимуть анекдоти.
З усіх боків до “махаонів” бігли люди. Ноалі зістрибнув на сніг, слідом за ним — Ярек. Вони зупинилися, чекаючи людей, що бігли до них.
Ярек задоволено поплескав долонею по борту “махаона”. Величезні крила, слабко вібруючи, повільно опускалися. Гарна машина, йому стало раптом шкода її Усі біомашини були приречені. Якщо Шренінг, звісно, не знайде можливість акватрансформації їхніх біосистем.
Першим до них підбіг високий чоловік із засмаглим, зморшкуватим обличчям і рідким волоссям, одягнений у блакитний біотратовий комбінезон.
— Нарешті! — засапавшись, видихнув він. — Сидимо понад тиждень без зв’язку… Що там у вас скоїлось?
Ноалі мовчав. Важко було ось так відразу сказати правду.
— Що-небудь серйозне?
— Так, — нарешті глухо промовив він — Уся система Каріатиди знаходиться в Чорному Коконі. — 3 облич мешканців станції Ноалі зрозумів, що їм це анічогісінько не говорить. — Це означає, — продовжив він, — що ми, можливо, на все життя відрізані від усього світу. Це також означає, що Сніжана зосталася без звичайної води…
Погляд чоловіка в блакитному комбінезоні раптом ковзнув за спину Ноалі.
— Пробачте, — перервав він, — це все?
Ноалі озирнувся. Позад нього стояла демонтажна бригада спецпризначення в повному складі.
— Так, усе.
— Вчора вранці ми відправили в академмістечко “стрибунець”. Ви не зустрілись із ним?
— Ні, — обличчя Ноалі спохмурніло. — Яреку, — попросив він, — перевір-но аерозйомку.
Ярек мовчки кивнув і поліз у “махаон”. Аерозйомка велася впродовж всього польоту, щоб легше було знайти шлях назад. Ярек репродукував малий екран і почав швидко прокручувати плівку в зворотному напрямі. Приблизно в півтора тисячах кілометрів від бази він побачив те, що шукав. Прокрутив плівку ще раз і включив пряме відтворення.
Під “махаоном” повільно пропливали снігові бархани, і раптом з-за одного з них, прямо по курсу, виплигнув “стрибунець” і застиг на його вершині. З нього вибігли люди і замахали руками. А “махаон”, байдуже ковзнувши по них тінню, поплив далі. На довершення замикаюча машина вистрілила вішку-маяк і мало не поцілила в “стрибунця”.
— Та-ак, — повільно проказав хтось позаду.
Ярек рвучко обернувся. За його спиною стояв той самий високий чоловік зі зморшкуватим обличчям. Очі його дивились відверто несхвально.
— Вахта була важкою? — спитав він.
Ярек відчув, що від сорому мимоволі червоніє.
— Їх треба забрати.
— Заберемо, — насилу видушив із себе Ярек. — Розвантажимось, і я полечу.
Косташен сидів на снігу, по-турецьки підклавши під себе ноги, і пригорщами бездумно пересипав перед собою сніг. Дивовижна білизна снігу вражала. В його одвічній чистоті було щось неприродне й бутафорське. На Землі таким сніг буває лише в перший момент, потім він сірішає, швидко щільнішає, тане, стає ніздрюватим, і його вмить прибирають електродвірники. І знову тротуар чистий та сухий. А такий сніг… Нехай білий, рипучий, майже як справжній, але теплий, він погано тримається в грудках, як піносилікетові крихти, — такого снігу не буває. Такого снігу просто не може бути.
Косташен з огидою відкинув сніг убік, обтрусив долоні й підвівся. Уся в райдужних розводах, Каріатида поважно сідала за обрій, попереду — глуха, беззоряна ніч. Одаму стало тоскно. Він озирнувся. Містечко ледве визирало з-за снігових барханів, і різнобарв’я його будиночків здавалося міражем. Повертатись до міста було страшно, але лишатися наодинці з пустелею вночі було ще страшніше. Хотілося, щоб усе це: і пустеля, і ніч, і містечко — насправді виявилось міражем, а він сам опинився далеко звідси, найкраще вдома, на Землі. Косташен пересилив себе і ступнув у напрямі будинків. За весь час перебування на Сніжані він майже не спав. Крелофонію закинув, чого з ним не траплялося ніколи, цілі ночі просиджував у своєму номері, прискіпливо випитуючи в інформатора причини й можливі наслідки цієї дикої нісенітниці, що сталася на Сніжані, а вдень вирушав у пустелю, подалі від міста, від людей, від їхніх незрозумілих та чужих йому вчинків, і сидів тут, спустошений, відчужений, без жодних думок, до самого вечора, поки сутінки не заганяли його знову в містечко, в готель, в його номер — як у пастку, де він знову гарячково починав шукати вихід, якого не було…
У містечко Косташен увійшов, коли сутеніло. На вулицях було порожньо. Нанесений вітром сніг із пустелі рівним шаром лежав на тротуарі, уже тиждень його ніхто не прибирав — економили енергію, і кібердвірники були без роботи. Посередині вулиці виднілася ледь припорошена снігом утоптана стежка, і Косташен швидко закрокував по ній. Добре, що на вулиці нікого не було, — йому ні з ким не хотілося зустрічатися. Він уже підходив до готелю й сподівався, що це йому вдалося, але нараз із провулка назустріч йому вийшов перехожий. Одам нахилив голову, хотів швидше пройти мимо, та щось дивне в перехожому привернуло його увагу. Був він якийсь горбатий, величезний, крокував швидко, притискаючи до грудей ліву руку. Підійшовши ближче, Одам зрозумів, чому цей чоловік здавався таким величезним та горбатим: на ньому була широка кошлата доха, а йшов він настовбурчившись, ніби потерпаючи від холоду. Ліва рука в нього була разів у два товща за праву, і спершу Косташену видалося, ніби той Щось несе, та зблизька стало помітно, що рука просто обгорнута бинтами. Обличчя в перехожого було червоним, а з рота виривалась пара. Коли він пройшов мимо, на Косташена війнуло жаром.
Косташен мимоволі відсахнувся. Іноваріант! Злякано подивився вслід перехожому і відчув, як страх крижаними руками стиснув його в своїх обіймах. Такими ми будемо…
Залишок шляху до готелю майже пробіг. За час своїх нічних пильнувань Косташен багато про що взнав з того, від чого ховався у шкаралупі своєї крелофонії. Дізнався, що тривалість існування Чорних Коконів не встановлено, за деякими гіпотезами вони з’являються й зникають від пульсації до пульсації, а за деякими — можуть існувати мало не вічність. Він дізнався, що акватрансформація, яка здійснюється на основі статусграм Комітету статусу людини, хоча й гарантує життя та здоровий глузд, повністю практично ніколи не відбувається. Особливо це позначається на кінцівках і пальцях. Дізнався нарешті, що Комітет статусу людини займається зовсім не охороною здоров’я, як він вважав досі, а збереженням та стабілізацією виду гомо сапіенс, виключаючи та виправляючи всілякі мутації людського організму, пов’язані з виходом людини у Простір. Він дізнався, що створення подібного Комітету було викликане необхідністю ще на початку освоєння Простору, коли повернення людини на Землю після її тривалого перебування в космосі часто закінчувалося трагедією. Він дізнався, що іноваріанти (мутанти, нащадки тих людей, які не змогли повернутись на Землю й мусили залишитись у Просторі ще до виникнення Комітету статусу людини) існують і досі. На жаль, докладна інформація надавалася лише з дозволу Комітету, але й цих куцих відомостей було досить, щоб запалена уява намалювала ту бездонну прірву, в яку він може потрапити тут, на Сніжані. Прірву, яка відокремить його від людства назавжди.
Косташен забіг у готель, буквально увірвався в свій номер і — застиг від несподіванки.
Його чекали. У кріслах посеред кімнати сиділи троє. При його появі підвелися. В однакових сірих комбінезонах, вони здавались безликими, хоча мозок Косташена машинально відзначив, що всі троє молоді і двоє з них — жінки.
— Ода… Ми до тебе, — мовила одна з жінок, і Косташен із подивом упізнав у ній Брітту.
Комбінезон дивовижно змінив її, зробив чужою, незнайомою, сніжанською, немов усе своє життя вона прожила тут.
Одам перевів погляд на інших — цих він не знав.
