Чорні зорі - Савченко Владимир Иванович (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
7. Пророблений аналіз радіації зразків повітря, металу й бетону з сімнадцятої лабораторії показав, що характер радіоактивного розпаду після спалаху не збігається із слідами радіоактивності при урановому, плутонійовому або термоядерному вибуху”.
— Гм, гм… — Самойлов поклав аркуш на стіл і пройшовся по кімнаті з кутка в куток. Він, як і Яків, змарнів за ці дні: смагляве обличчя стало жовто-сірим від недосипання, на щоках відросла густа чорна щетина. — Ти знаєш, — повернувся він до Якіна, що сидів за столом, — я не можу собі уявити, щоб Сердюк так просто не помітив цього замикання у витяжних магнітах. Ні-і… Адже Олекса Йосипович прямо-таки відчував, де й що негаразді і раптом — такий грубий промах. Крім того, в мезонаторі була аварійна сигналізація.
— Можливо, вони помітили, але не надавали цьому значення? — сказав Якін. — Просто не хотіли припиняти дослід.
Самойлов мовчки стиснув плечима. І вони знову думали про одне й те ж. Микола підійшов до вікна, за яким ледь синів світанок; у повітрі, вітаючи зиму, кружляли легенькі лапаті сніжинки. Вони вкривали тонким мереживом чорний обгорілий каркас скляного корпусу. Робітники обгородили корпус дротяною загорожею і позабивали кілочки з табличками: “Обережно! Радіація!”
“Мабуть, незабаром корпус знесуть”… ліниво подумав Микола.
В кімнаті було тепло: вже працювало парове опалення. Самотня муха ожила від тепла, повзала по шибках, перекидалася і розлючено дзижчала, билася крильцями об міцну, але невидиму перепону. Самойлов стежив за її рухами і думав: отак і він — відчуває, але не може зрозуміти, де головна перешкода.
“Що ж сталося? Що все-таки сталося? Що?” набридливо й знесилено билася в голові думка.
Він зітхнув і підійшов до столу. Взяв аркушики аналізів радіації, кілька хвилин розглядав їх на світлі.
— Ти знаєш, я десь бачив точнісінько такі дані, — задумливо мовив він. — Або дуже схожі…
Якін скептично чмихнув:
— Цілком можливо: ти їх розглядаєш уже вдесяте…
— Ні-і, облиш… Я десь бачив їх, дуже давно. Тільки де? — Самойлов знову розіклав таблиці аналізу й заходився порівнювати їх.
Мислення фізика допомогло йому за цифрами визначити вид, періоди і спектри радіоактивного розпаду. Відтворені уявою шматочки бетону й металів, що ввібрали в себе ядерні осколки невідомої речовини, випромінювали якісь дуже знайомі види радіації. Які?.. Пам’ять болісно напружилась, і Миколі здалося, що він нарешті згадав
Ще не вірячи своїм думкам, він помчав східцями, а далі подвір’ям до білого двоповерхового будинку, в якому містилися бібліотека й архів. У кімнатах архіву пахло замазкою: склярі обережно вставляли шибки у вікна. Було холодно — бібліотекарки одягли сині халати поверх пальт.
— Дівчино! — мало не збивши когось з ніг, гукнув Микола бібліотекарці. — Де у вас лежать матеріали на тему “Промінь”?
Через кілька хвилин він порпався у старих, заяложених, припалих пилом лабораторних журналах. Чимось сумним і близьким повіяло на нього від аркушів, нашвидкуруч заповнених стовпчиками цифр, графіками, таблицями, схемами й різноманітними записами. Ось і його записи. Виявляється, у нього зіпсувався почерк, раніше він писав краще. Ось записи, зроблені рукою Якова, — про аналіз радіоактивності перших зразків, опромінених мінус-мезонами. А ось — Івана Гавриловича: чіткий розмашистий почерк досвідченого лектора… Ось цілий аркуш заповнено якимсь хаосом із формул, схем і цифр; це колись вони сперечалися із Сердюком (тепер не зрозуміти й не згадати, з якого саме приводу) і обидва сердито викладали на папері свої докази.
На якусь мить Микола забув, чого він шукає в цих журналах, його заполонили спогади. Власне, відтоді минуло зовсім небагато часу — всього два роки. Вони з Яковом були тоді… так собі, ні студенти, ні інженери, одне слово, молоді спеціалісти. Мало знали, мало вміли, та багато про себе думали. Опромінювали мезонами різні речовини, шукали нейтрид і не вірили, що знайдуть його; слухали житейські повчання Сердюка і наукові висловлювання Івана Гавриловича… Ось жіночий профіль, в хвилину роздумів намальований на полі, а під ним — зрадливий підпис, зроблений рукою Якова: “Це — Лідочка Смирнова, її малював М. Самойлов”. Справді, він тоді трохи не закохався в Ліду — молодого інженера з сусідньої лабораторії. Але це захоплення було таким короткочасним, що не залишило жодних слідів ні в його серці, ні в щоденнику. Почалися найбільш напружені місяці їхньої праці, не вистачало часу, і Лідочка спокійненько вийшла заміж за когось іншого.
І ось тепер немає нічого… Нема Голуба, нема Сердюка. Нема мезонатора — тільки купа радіоактивних уламків. Є нейтрид і ще щось таємниче, про що треба дізнатися…
“Ну, розм’якнув!” розсердився на себе Микола.
Він витяг з кишені аркушики з аналізами, розгладив їх і почав порівнювати із записами в журналах. За чверть години він знайшов те, що шукав: дані аналізів збігалися із спектрами радіоактивності зразків, що їх вони опромінювали мезонами два роки тому, коли виникла ідея нуль-речовини… Микола відчув, що знайшов ниточку, дуже тоненьку, і ще невідомо, куди вона при веде.
— Гаразд… Ну й що ж далі? — спитав Яків, коли Самойлов розповів йому про своє “відкриття”. — Що з цього випливає?
— Багато чого. Слухай. Тепер ми вже дещо знаємо про цю речовину. Знаємо, що вона розпалася з виділенням величезної енергії, більшої, ніж при синтезі важкого водню, що вона може руйнувати незламний нейтрид. Нарешті, знаємо, що розпалася вона з виділенням мезонів і залишила слід — особливу радіацію…
— Але ж ми не знаємо, як вона виникла під час їхнього досліду, — заперечив Якін. — Ось що: коли деякі обставини народження цієї речовини ми встановили, давай повторимо експеримент Голуба і Сердюка Тоді й побачимо… Так само вимкнемо витяжні електромагніти, опромінюватимемо нейтрид швидкими мезонами…
— …і так самісінько розлетимося на окремі атоми, й ніхто потім не розбере, де твої атоми, а де мої! — закінчив Самойлов. — Це ж авантюра!
— Тільки, будь ласка, без повчань! — розсердився Яків і почервонів. — “Авантюра!” Заперечуй по суті, коли можеш!
Микола пильно поглянув на нього. “Не вистачало ще посваритися зараз”.
— Гаразд, давай по суті, — сказав він примирливо. — По-перше, ми не знаємо режиму мезонатора, адже лабораторний журнал, що його вів Голуб, згорів. А ти пам’ятаєш, скільки місяців ми шукали режим для одержання нейтриду? По-друге, ти гадаєш, що в нас на заводі чи в якомусь іншому інституті, де є мезонатори, тобі дозволять займатися такими непродуманими й небезпечними дослідами? По-третє…
— Гаразд, переконав! — підняв руки Яків. — Що ж ти пропонуєш?
— Думати. Ну, а коли нічого іншого не придумаємо, візьмемось за досліди.
Микола йшов через парк до тролейбусної зупинки. Сніг перестав. Доріжка на алеї була протоптана небагатьма пішоходами. У вогкому повітрі ясно світили крізь дерева поодинокі ліхтарі. Обабіч алеї стояли на гіпсових тумбах посірілі від холоду статуї напівголих фізкультурників з веслами, ядрами й дисками. Два малюки, що приїхали в парк обновити лижі, ліпили тугі сніжки й намагалися влучити в спортсменів.
Ще зовсім недавно вони з Голубом йшли цією ж алеєю і сперечалися. Іван Гаврилович тоді казав про “мезоній”.
“…ми ще дуже неясно уявляємо собі можливості тієї речовини, яку відкрили”, немовби почув Микола його розкотистий і чіткий, трохи хрипкуватий голос.
Стривай, стривай! Було в цьому спогаді щось близьке до сьогоднішніх суперечок і “відкриттів”. Микола навіть зупинився й прислухався до себе, щоб не сполохати найтоншу думку.
Десь поряд з гілля спадали краплини; падали, ніби підкреслюючи тишу, так дзвінко й розмірено, що по них можна було рахувати час.
Що ж він тоді сказав? Про один незрозумілий ефект… його вони одержували кілька разів… Ага! Микола відчув, як у нього шалено закалатало серце, “…якщо довго опромінювати нейтрид у камері швидкими мезонами, — сказав тоді Іван Гаврилович, — він починає відштовхувати мезонний промінь… Схоже на те, що нейтрид заряджається негативно”… Так… Але потім, коли вони витягали нейтридну пластинку, ніякого заряду на ній не виявляли.
