Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатные серии книг .txt) 📗

— Перед тим як піти, прошу дозволу на експеримент. Прошу зарахувати мене до ЧОЛОВІЧОЇ Вищої астронавігаційної школи з дозволом навчатися за ВЛАСНОЮ програмою і зобов’язанням складати екзамени на загальних підставах. Як нагороджена “Атестатом Прометея”, я маю право вступити саме до ТАКОЇ школи.

Голова Ради перебіг поглядом по обличчях учених. Кожен з них легеньким рухом голови подав знак: згода.

— Гаразд, Валентино Гармаш. Експеримент дозволяється, відповідні вказівки буде дано сьогодні ж. Щиро бажаємо вам успіху!

— Дякую. На все добре!

Вона ще постояла кілька секунд, потім неквапно пішла до виходу.

Страшна пустка була в її серці. Знала: цей дозвіл однозначно вирішив долю. Валентина Гармаш неодмінно стане найвидатнішою космонавткою світу, бо зробить усе можливе і неможливе, аби довести оцим короткозорим прогнозистам, що всі їхні найдосконаліші програми — ніщо перед нестримною наполегливістю людини. Але в ім’я цієї ж мети їй доведеться переступити через свою любов, — справжню любов, любов з першого погляду… яка була запрограмована їй чи не з моменту народження.

Коли Віталій дізнався, що САМЕ ВОНА була його справжньою судженою, — певно, йому про це сказав хтось із Служби Життя, — він одразу ж примчав до неї, радий-радісінький. Запевняв, що з першого ж дня знайомства відчував дивний неспокій при зустрічах з нею; що, загіпнотизований отим клятим збігом індексів, тільки терпів Ляльку як неминуче лихо; що в День Прометея він одразу збагнув, про яке “веління серця” говорить Валя і був ладен вигукнути: “Я теж тебе люблю!”

Невідомо, де в його словах кінчалася правда і починалося прикрашання. Для Валі він уже втратив значну частину свого ореолу. І все ж вона ще любила його. Не кажучи й слова, лагідно пестила йому буйну чуприну, задумливо дивилася в щирі, гарні очі. Марилося: ось так вони сидітимуть в рубці управління зорельота десь аж ген за межами Сонячної системи. Хай там що, хай там як, вона завжди буде йому найвірнішим другом і дружиною.

Як хороше було в ті хвилини! Та, на лихо собі, вона висловила свої мрії вголос. А Віталій тільки посміхнувся поблажливо:

— Ой, Валю, якщо це й буде, то дуже нескоро. В усякому разі, на “Прометеї” буде суто чоловіча команда.

— Стривай, це ти про який “Прометей”?

— Даруй, не встиг тобі розповісти. Нещодавно закладено корабель першого класу для подорожі на Марс. Маю всі підстави сподіватися на посаду командира цього велетня.

— Ну, а раз так, то ти, звичайно, неодмінно візьмеш мене?

— Звичайно ж, не візьму. Туди полетять тільки мужчини. Навіть назва зобов’язує: “Прометей”!

— Але ж я нагороджена “Атестатом Прометея”!

— Помилка, моя дівчинко! Фатальна… і все ж, дуже щаслива для нас обох помилка!.. Ми почепимо твій атестат над ліжком нашого сина. Хай навчається мужності не в кіба, а у власної матері!

— Гм, так… Ну, а якщо командиром “Прометея” стану я? Чи матиму я право набрати екіпаж тільки з жінок?

— О, звичайно, звичайно!

— Ну, то знай: так і буде!

Він усе ще намагався говорити у напівжартівливому тоні, але відчув, що сталося щось дуже прикре й неприємне. Валя збайдужніла, похнюпилася. Потім поскаржилася на головний біль і втому. Довелося піти геть.

Наступного дня перед приходом Віталія вона запросила до себе Ляльку. Та ще не знала, що вже втратила, так би мовити, “юридичні права” на свого Друга Серця, тому, незважаючи на поновлений страх перед Валентиною, спробувала коверзувати знову. Віталій гостро урвав її, розповів, що сталося. Лялька влаштувала справжню істерику.

І саме ця огидна сцена вирішила все.

Валя схопила подругу за плечі, трусонула її щосили:

— Цить! Можеш заспокоїтися: я не люблю Віталія і ніколи не буду його дружиною!

— Валю! Валю! — кинувся він до неї. — Що ти кажеш?! Як ти можеш?!

— Облиш! — відповіла вона холодно. — Я сказала все.

Так було. Так народжувалася в ній гостра потреба звернутися до Вищої Ради системи Служби Життя. І те, що відтепер вона має за всяку ціну стати командиром “Прометея”, назавжди закривало їй шлях до Віталія. Він теж гордий і не поступиться.

Незворушно спокійною ішла Валя алейками парку Учбового центру, привітно усміхалася друзям, відповідала жартами на жарти, — адже навколо буяла життєрадісна весна, і ніхто не мав права сумувати.

А коли зайшла до своєї кімнати — впала на ліжко і заридала.

Одразу ж до неї присунувся кіб КВ-13-13 і — не знати вкотре — забубонів докірливо:

— Знову сльози!.. Та будь же мужчиною, Валю!

Вона підхопилася, припала до його металевих грудей. Шепотіла гарячково:

— Любий, дурненький, наївний Кіб! Ти так нічого і не зрозумів!.. Я більше не плакатиму, я плачу востаннє… Відтепер дозволяю називати мене хлопчиком, підлітком, юнаком, мужчиною, — як хочеш! Дозволяю звертатися до мене як до особи чоловічої сваті… Я ЗМУШЕНА стати мужчиною, кібе! Хоч мені цього зовсім не треба!

На цьому й кінчався написаний півста років тому сценарій стереофільму під назвою “Будь мужчиною, Валю!”. Його не було поставлено через цілий ряд обставин.

Але ж вас, мабуть, цікавить подальша доля героїв. Що ж, життя кожного з них склалося краще, аніж можна було гадати.

Насамперед, про оті “емоіндекси”, які вам навряд чи відомі. Експерименти з прогнозуванням професії та взаємної схильності абсолютно незнайомих одне одному людей були після дуже старанних досліджень припинені, як непотрібні, а часом і шкідливі. Відтоді всі зусилля педагогів та кіб-вихователів скеровані на те, щоб забезпечити КОЖНІЙ дитині якнайкращі умови для всебічного розвитку. Втім, це ви знаєте самі.

Лялька — не буду називати її на ім’я — стала всесвітньовідомою балериною. Розлучившись із Віталієм Бондарчуком, вона дуже скоро зустрілася з людиною, в яку закохалася без усяких індексів, і прожила з своїм чоловіком довге, щасливе життя. Пізніше вони з Валентиною Гармаш стали справжніми, щирими друзями і тільки реготали, згадуючи дурний “трикутник”, у який потрапили через таку дурну помилку.

Валентина Григорівна Гармаш, як вам відомо, стала командиром Першої марсіанської експедиції, про яку написано дуже багато. Знаєте ви також і те, що серед членів екіпажу “Прометея” космонавта Віталія Бондарчука не було. Ви, мабуть, догадуєтесь: проти цього заперечила командир корабля.

Та не знаєте ви одного: всі п’ять з половиною років тривалості Першої марсіанської експедиції не було того дня, щоб Валя сто разів не згадала свого коханого. І не було тієї передачі з Землі на “Прометей”, у якій космонавт Бондарчук не надсилав би Валентині Гармаш, — без надій на відповідь, — найщиріші побажання щастя.

Вони одружилися в день повернення “Прометея”. Одружилися, не розмірковуючи над тим, чи існує ота збіжність емоіндексів, чи не існує. Для них було досить того, що існує СПРАВЖНЄ КОХАННЯ з першого погляду… і до останнього подиху!

І вони пронесли його через усе життя!

ПРАВО НА РИСК

Вакантних місць було 3, претендентів — 1200. Одна тисяча юнаків вибула першого дня екзаменів, та все ж двісті зуміли набрати потрібних 99 балів. Повний обсяг тестів на фізичну витривалість подолали тільки двадцятеро. Ще одинадцятьох екзаменатори “зрізали” під час перевірки на кмітливість. І ось лишилося дев’ятеро — по троє на місце.

Хоча Сергій Карабут і потрапив до дев’ятки, надій на щасливий фініш у нього майже не було. Суперники в трійці, як йому здавалося, мали шансів куди більше. Насамперед, обидва невисокі й худорляві, — такими й личить бути пілотам міжзоряного корабля. Потім, — Сергій це відчував з повною ясністю, — він поступався їм рішучістю. Друзі повсякчас закидали йому надмірну розсудливість та вайлуватість, і якщо досі, може, саме ця неквапливість і допомагала йому долати екзаменаційні рубежі, то в останньому випробуванні найвагоміше значення матимуть хоробрість і спритність. Пройти через “імітатор” надзвичайно важко, — недарма його, як вогню, бояться не тільки зелені початківці, а й досвідчені “космічні вовки”.