Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Фантастика и фэнтези » Научная фантастика » Господар - Пагутяк Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Господар - Пагутяк Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Господар - Пагутяк Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации .TXT) 📗. Жанр: Научная фантастика. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Наші тактичні заняття нагадують дитячу гру. Але на Ерідані ця гра вилізе боком. Спочатку нерухомі мішені, потім рухомі, а вже потім живі. Це — на Ерідані.

Я, звісно, шкодую, що не відкрутився від служби. Міг же ненароком зламати собі ногу чи захворіти. Подібні думки виникають завжди запізно. Тоді ж я був навіть радий зміні.

Переселитись на планету, де Сава провів більшу частину свого життя, побачити сад, який він посадив. У душі я не вірив, що його немає. Скільки разів мені він снився, хоча по снах можна вгадувати або минуле, або майбутнє. Тільки не те, що є насправді.

І на Ерідані можна було кудись втекти. Після смерті Міранди все втратило для мене сенс. Чи варто було ховатись у хащі самому? Самому збирати хмиз для багаття, готувати для себе їжу, прибирати житло? Для кого я мав це робити? Для себе не хотілось.

Сава мав для кого жити і про кого піклуватись. Землі я не знаю зовсім і ніколи не взнаю, які там були люди. Я знаю лише одного землянина — Саву. Ті картини, скульптури з Музею стали для мене недосяжним зразком краси й досконалості, викликаючи боязку заздрість, наче творили їх боги. Справжні творці — завжди боги. Лише жінка, яка народжує, чимось наближається до вищої творчості. Прадавні митці вміли знаходити цю таємницю в жіночих обличчях. Навіть моя мати позначена цією святістю, коли, розмовляючи зі мною, пильно слідкує за кожним рухом п’ятирічного сина, мого брата. Невже вона колись дивилась так на мене?!

Батьки прийшли провести мене на Селію. Привітались одне з одним спокійно, як і належить. Слава богу, не привели своїх дітей, а то я б зовсім розгубився. Я намагався поводитись так, наче ніколи з ними не розлучався, остерігаючись тільки серйозної розмови. Мати трохи постаріла, але вдягнулась якнайкраще, щоб справити враження на мого батька. Вони так захопились змаганням між собою, що не помітили, як я почав глузливо посміхатися.

— Напиши мені одразу ж! — похопилась мати.

— Добре, — сказав я, хоч, звісно, не збирався писати їй жодного рядка.

Батько сказав:

— Будь мужчиною!

Він ніколи не служив у війську. В роки його молодості цього ще не встигли вигадати.

— Ти такий худий… — кинув батько камінець в бік матері. — А в дитинстві був наче опецьок.

— Росту! — здвигнув я плечима, й очі матері потепліли.

Вона обняла мене і поцілувала. Якраз вчасно, бо нам наказали закінчувати прощання і вийти за бар’єр, де чекали автобуси, що мали нас відвезти до космодрому.

Я помітив, як востаннє злились в поцілунку хлопець та дівчина і як та дівчина невтішно заплакала на грудях якоїсь жінки, певно матері коханого.

Аж тоді в мені щось здригнулось, і я злякався. Пошукав оЗима батьків, але вже не зміг знайти їх в строкатому натовпі.

Подорож мала бути далекою. Якраз заходило сонце. Шлях нам освітлюватимуть зорі. Тяжіння Ерідана не відпускало нас, а коли відпустило, то настала неймовірна полегкість, якої, мабуть, ніколи не відчували птахи, бо не здіймалися так високо. Можна було витерти піт і розпростати досі наче свинцем налите тіло.

…Дні минають. Холоднішає, особливо нестерпно вранці. Скоро зима. Тільки весною можна звідси втекти, коли почнуться дощі і на короткий час оживе пустеля.

Я знову про це. Давав собі слово не думати про втечу. Втеча — це завжди капітуляція, прилюдне визнання свого безсилля. Але й залишатись покірною безсловесною істотою лише ради того, щоб вижити, — теж капітуляція, навіть ще принизливіша. Хотів би збожеволіти, може, так воно легше. З нашої бази вже троє не витримало. Де вони ділись, не знаю. Один з них дав здачі капралу, і всі одностайно визнали його за божевільного. У мене подібне бажання виникає щоразу на перекличках. Цікаво, як повівся б Сава, коли б його замкнули на цілу ніч у вбиральню, де в нестерпному смороді треба було перебути до ранку, і ні сісти, і ні прихилитись до стіни, теж загидженої, по якій повзали комахи? То був могутній виховний засіб: зненавидівши власну плоть, можна було більше не дорожити нею й спокійно іти на смерть.

Всі ці знущання, грубі й витончені, не вміщувались в рамки здорового глузду. Ми не були злочинцями, а лише звичайними хлопцями, котрі ще не встигли стати дорослими, яких ні за що спіймали, поголили голови, одягли у військові мундири і, наче худобу, відправили на Селію.

І дивно, на Ерідані це ні в кого не викликало протесту. «Школа життя», як писали в газетах. Школа вбивць. Я бачив у себе вдома тих, які вижили і повернулись. Не всі з них пішли в поліцію — суспільство не потребувало стількох охоронців громадського порядку. Ті, кому не пощастило, спочатку скидали з себе обридливу уніформу, ходили по гостях, на танці, знайомились з дівчатами. Але потім одягали знову мундир, замикались вдома і пиячили, а напившись, тинялись по місту, зарослі й брудні. Їх боялись чіпати. Згодом більшість з них поверталась до життя: одружувалась, ішла працювати.

Таким чином, я мав деяке уявлення, що чекатиме мене після «школи життя».

З настанням зими стало трохи більше вільного часу. Нао, звісно, не оберігали від холоду, виганяли на плац кожнісінького дня, але хутко темніло — і можна було в казармі знайти затишний куточок і там думати про щось своє, знічев’я прислухаючись до розмов. Ті вечори й справді були непогані. Я в котрий раз переглядав свої багатства, які привіз з Ерідана в маленькій торбинці. То був записник в гарній блакитній шкіряній обкладинці й такого ж кольору ручка, на цупкому картоні портрет Сави, який я намалював у 13 років, кілька мушель, не схожих одна на одну, хустинка з вимережаними краями, в яку я зібрав трохи насіння квітів, значок у формі зеленого ока, яке то заплющувалось, то розплющувалось. Цей значок мені подарувала Міранда. Ще фігурка жінки, виточена Альбертом із шматка дерева. То була якась земна богиня з маленькою безволосою голівкою, великими грудьми і широчезними стегнами — символ родючості. Мав я улюблену чашечку з синіми і рожевими квітами і, нарешті, книжку-путівник по Музею, де було кілька репродукцій з картин. Інколи я заварював у банці з-під консервів міцний чай, наливав його в чашечку і, неквапливо посьорбуючи, гортав книжку.

Отак, зігрівшись і побувши на самоті, я починав дивитися на світ веселішими очима і навіть пробував гратися, як в дитинстві.

Притуляв до вуха то одну, то другу мушлю і слухав шум моря. Гола дерев’яна богиня пливла морем, певна річ, від тих людців, що лаялись, бились і розповідали сороміцькі анекдоти. Жінка пливла в надії пристати до берега з зеленою шовковою травою, шелесливими високими деревами і лагідними звірами. Хоч вона й не була вельми гарна, і очі мала заплющені, і на своєму віку народила багато дітей, котрих розгубила по світу, — їй чомусь здавалось, що вона може народити ще одненьке дитя, уже не від людини, а від зірки, світло якої проникало їй під повіки. В цій безкраїй пустелі вона не могла зачати дитину, проте солодке тремтіння заколисувало її тіло. Дотики нагрітих за день хвильок збуджували в ній спогади про руки тих чоловіків, які пестили її, залишаючи по собі сім’я. І ось одного дня вона відчула запах квітів і ноги доторкнулись дна. Жінка пішла на дзвінкий голос струмка, щоб змити з себе сіль.

Вона хотіла мати одну-єдину дитину, котра б належала тільки їй. Але жорстока зірка, одного разу подарувавши жадане дитя, кожної весни пробуджувала в ній жагу материнства. Діти народжувались і народжувались, вона вже не знала їм ліку і невблаганно старіла від втоми й безперервних пологів.

Острів був надто маленький, щоб умістити всіх дітей. Вона благала в неба милосердя, бо не хотіла мати більше дітей, які були б приречені на голодну смерть. Діти підростали, й між ними почались чвари за плід, що впав на землю, за краплю води. Вони розділили острів на шматки і побудували собі хижки, люто сперечаючись на межі. Забули при цьому матір, котра не виходила з хатинки, колихаючи найменше дитя. Коли воно зіп’ялось на ноги й уперше переступило поріг, жінка зрозуміла, що їй не належить нічого, крім старої хатини й колиски. Що вона не має права підняти яблука з землі, бо лагідні звірі, яких посадили на ланцюги діти, перетворились у розлючених хижаків і розірвуть її, коли вона переступить через межу. І прийшли до неї діти, насінинки її роду, і мовили:

Перейти на страницу:

Пагутяк Галина читать все книги автора по порядку

Пагутяк Галина - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Господар отзывы

Отзывы читателей о книге Господар, автор: Пагутяк Галина. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*