Зорепади - Бережной Василий Павлович (список книг .TXT) 📗
— Ну, а що нам з ним робити?
— Дослідимо мозок. Бачите, який запас. Для чого він? Мабуть, скопійований з дуже розвиненого. А використаний частково. Пам’ять вони стерли, бо вона їм заважала, а ці ділянки мозку не займали. Цікаво, для чого вони?
— Активізація?
— Так, на повну потужність. Нічого, він міцно збитий. Витримає.
Я не одразу второпав, що вони говорять про мене. Біоробот? Я? Я знав, що таке роботи. Машини. Навіть якщо на органічному принципі. Яка ж я машина?
— Що я казав! — почувся задоволений голос. — Усе раціонально. Ніяких зайвих знань. Жодної зайвої думки. Копія. Вдала копія — не більше. Хотів би я знати, з кого?
— Це жахливо, — пролунав схвильований голос. — Без дитинства, без родини… Довіку виконувати чужі накази. Бути чиєюсь копією. Бідолаха!
— Не захоплюйся, — насмішкувато перебив його перший голос. — Навряд чи він здатний радіти, сумувати — відчувати, як ми. Це ж усе-таки не людина. Його власники, напевне, витруїли з нього всі почуття. Щоб не заважали…
— Ну, гаразд, досить, — пробуркотів ще один голос, напевно, їхній Старший.
— А з цим що робити?
— Одв’яжіть і замкніть десь. Знадобиться. Дослідимо організм. Та й мозок ще треба вивчити.
Мене одвели в маленьку кімнату і дали спокій. Я лежав і думав: «Пам’ять. Пам’ять дитинства. Що це таке? Може, той дивний сон, коли я бачив себе маленьким. Авжеж! Діти, малята. Виходить, я також був малим. І в мене були батьки. Як у тубільців. У них же батько, мати, малята. Це називається сім’я. У тубільців. А моя сім’я? Де вона? Яка? А втім, я ж копія…»
Я намагаюся щось витягти з своєї свідомості, а пригадується тільки форт на березі ріки, тубільці, зелені пагінці жовтяку, доброзичливе обличчя Доглядача.
Ні. Я нічого не можу згадати. Напевно, я все-таки робот. Але ж роботи не відчувають. А я? Мені було жаль Доглядача. Я радів, коли успішно виконав наказ. Мені було цікаво знайти пам’ять. Отже, я відчував? Адже — це почуття?
То хто ж я? Як мені це взнати?!
Доглядач казав, що всі наші пам’яті в Мозку. Але як мені проникнути у Мозок? Як мені впоратися з ним? Стривай! А якщо…
Сигнал номер один, ось що мені допоможе…
Поки наші десантники захопили Центр сусідньої планети, я обдумав усе до дрібниць.
Мене звільнили з полону й відправили на корабель.
— Розказуй! — наказав Старший.
— Дані про планету і мешканців можу передати повністю, — відповів я, — відомості про нову зброю частково.
— Чому?
— Незрозуміла форма матерії. Доставлена з глибин космосу.
— Звідки дані?
— Від тубільців.
Сигнал номер один — і я знову на Базі. Вимкнено систему блокування. Відключено пристрої-спостерігачі. Тепер ніхто не може проникнути в Мозок. Ніхто, крім мене. Всі секції слухають тільки мене.
Я спускався все нижче й нижче, пробирався по відсіках, вдивлявся в циферблати, натискував кнопки, намагаючись щось зрозуміти. По стінах метушилися зеленаві зигзаги, спалахували блакитні візерунки. В прозорих трубках пульсувала опалова рідина.
— Де ж звукові виходи? — уперто повторював я, переходячи з відсіка у відсік.
— Питайте, — долинув раптом згори дивний тягучий голос.
Я задер голову і спитав:
— Хто я?
— Номер! — безпристрасно сказав голос. — Сімдесят п’ять. Біологічна копія екземпляра М-382.
— Хто цей екземпляр?
— Мешканець планети 2, системи 3928, в координатах… — і тут посипався перелік п’ятизначних чисел та незрозумілих слів.
— Навіщо мене було створено?
— Для збирання даних про планети з обмеженим життям, для їх колонізації з метою добування корисних копалин, тварин і рослин.
— Для кого?
— Для мешканців планети… — знову посипалися цифри.
— Хто вони? Навіщо їм біороботи?
— Нераціональне використання природних багатств планети привело до повного винищення флори й фауни. Водойми отруєні відходами промисловості і непридатні для користування. Поверхня планети перетворилася на безплідну пустелю, а її мешканці живуть у містах закритого типу. Воду й повітря добувають штучно. Їжу та сировину доставляють автоматичні ракети з інших планет. Це здійснюють біороботи.
— Навіщо ви стираєте нашу пам’ять?
— Біоробот, що зберігає запас минулих знань, небезпечний і стає непридатним для виконання основних завдань. Тому має бути вимкнутим, — протягнув голос.
— Але навіщо ми? Є ж машини.
— Машини недосконалі. Приводять до спустошення планет, отже, знищують джерела життя.
— Чому мешканці планети самі не колонізують інші планети?
— Вони не можуть пристосуватися до нових умов. Ослаблено природний опір організмів. Штучна їжа, штучні умови життя…
— Отже, своє знищили, тепер грабують чужі планети?
— Інопланетна фауна і флора годують нас і дають матеріал для біокібернетичних машин…
— Досить. Можна повернути мені мою пам’ять? Всю? І пам’ять мого двійника? — спитав я.
— Тільки показати… — відповів голос.
— Гаразд, показуй.
Зовсім безшумно мені на голову опустився прозорий ковпак. Погасло світло, щось спалахнуло в мозку, і я побачив…
Блакитне небо з білими лапатими хмарами, зелений гай. Маленький хлопчик у смішному короткому вбранні, поруч білява жінка з червоними квітами. Вони тріпочуть на вітрі, мов полум’я.
При березі ріки — незграбний дерев’яний човен… Темний, затишний ліс. Багаття. Все швидше й швидше миготять видіння. Міста, люди, малята, зелень, багато зелені. Золоті вежі, алеї парку, що круто збігають до повноводої ріки.
Я сидів заціпенілий. Моя далека батьківщина!
Тепер я вже згадую сам. Яскраві пейзажі, буйна рослинність, дивні тварини. Інформарії. Бази. Мозок. І скрізь застиглі холодні обличчя моїх друзів по зброї. Вони не роздумують. Вони не знають жалю й страху! Наказ є наказ. Вони виконують. А я? Хіба я не такий?
Довго я стояв, згадуючи. Що ж робити? Знов і знов народжуватись в інформарії, втрачаючи пам’ять? Вічно блукати? Бути слухняною зброєю, напханою раціональними знаннями! Для кого? Для невідомих мені створювачів Мозку? А вони спитали нашої згоди? А втім, спитали. Але хіба так питають? Можливо, просто не розуміють, як погано бути біороботом?
— Де зберігаються наші біологічні зліпки? — поцікавився я.
— В Центрі.
— Центр відновлює нас?
— Це нераціонально. Центр передає мені дані та команду Мозку.
— Але Центр може відновити?
— Авжеж.
— Навіть якщо тіло зникло?
— Так.
— Координати Центру?
Мозок байдуже прошелестів кілька цифр.
— Це в межах досяжності?
— Так.
— Розрахуй шлях гіперкрейсера звідси до Центру.
— На яку відстань мусить вийти корабель? — спитав голос.
— До самого Центру.
— Куди передати програму?
— На крейсер А-17.
Центр, звичайно, перебуває під надійним захистом, але від гіперкораблів захисту немає. Крейсер вийде точно в ту точку простору, де міститься Центр. Ну, а далі ясно. Два тіла не можуть існувати в одній і тій же точці. І крейсер і Центр перетворяться на енергію.
Я вибрався на поверхню, повагом підійшов до крейсера і сів за пульт. Не поспішаючи, перевірив програму і натиснув кнопку «Старт».
