Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович (лучшие книги .txt) 📗
Не кращі були й повідомлення.
“Едвард Харкінс — банкрот. Вінцента Астора вбито у власному домі. Едвард Ларріман наклав на себе руки…”
Мільярдери, цвіт нації, найбільші комерсанти, з багатьма з яких Стормер був особисто знайомий і вів справи, сходили зі сцени один за одним…
— Цей Пуччі, може, хороший інженер і вчений, — бурчав Стормер, — але він нікчемний інформатор і політик. Невже на Землі нема нічого іншого, крім цих подій?
Дивлячись на картини, що швидко змінювалися, пасажири ракети понуро повісили голови, мимовільні зітхання виривалися з їхніх грудей.
На очах у всіх гинула цивілізація… Шнірер, мов біблійний пророк, знову виголошував надгробну промову над цією машинною “цивілізацією” і закликав до “природного стану”.
Але його не слухали. Думали про те, чим усе це закінчиться. Гра на “біржі” йшла мляво. Стормер подумував про те, чи не покласти край цим гнітючим “радіотелесеансам”, і, однак, першим з’являвся біля невеликого екрана телевізора.
Лишалася одна втіха: “Як добре ми зробили, що покинули Землю! Чим би все це не скінчилося, а ми тут в більшій безпеці”.
Дві події зацікавили пасажирів. Одна з них торкалася близько самого Стормера.
Пуччі з деяким запізненням передав по радіо про подію, яка сталася в Англії невдовзі перед відльотом “Ковчега” і зробила сенсацію в усій країні: загибель у вогні одного з найкращих палаців, що належав містерові Стормеру, разом… з ним самим.
На екрані телевізора промайнув уривок з кінофільму, знятого під час пожежі в цьому палаці, що почалася з нижнього поверху. Вогонь з незвичайною швидкістю охопив багатоповерховий будинок. На плоскі дахи сусідніх будинків спускалися пожежні літаки і спрямовували на палац, що горів, потужні струмені води. Але будинок палав, мов скирта сіна.
На екрані мелькали жахливі картини: біля вікон метушилися люди, вони божеволіли від вогню, шукали порятунку і не знаходили його.
Обгорілі трупи… Розкопки після пожежі — і знову трупи…
Це був останній злочин Стормера. Але про навмисний підпал на Землі ніхто не знав. О, Стормер дуже спритно інсценував пожежу і свою “загибель”. Нерон XX століття…
Коли до пожежі все було підготовлено, він пізно ввечері запросив до себе на нараду численне товариство комерсантів, прикинувся хворим і наприкінці засідання заявив їм, що сьогодні всю ніч, незважаючи на нездужання, працюватиме в своєму кабінеті.
Вночі йому пощастило непомітно вийти з палацу. Потім він утік на теплоході в південні моря, а звідти — полетів у Стормер-Сіті. Всі кінці було добре сховано.
— “Разом з грандіозним палацом, — передавав Пуччі повідомлення газет, — загинув у вогні пожежі і його власник, відомий мільйонер містер Стормер, який залишився в цю нещасливу ніч у своєму кабінеті. Тіло його неопізнане серед трупів; більшість їх зовсім обвуглилась. У зв’язку з смертю містера Стормера судові власті припинили всі справи, порушені проти нього. Що це за справи — говорити особливо не варто. Про мертвих — або добре, або нічого!” — так закінчувалася стаття в газеті.
Для Стормера найважливішим було те, що справи проти нього було припинено. Навіть якщо він повернеться на Землю — “по-земному” через кілька років — ці справи будуть забуті за давністю. Навряд чи хто пам’ятатиме про них. їх заступлять інші події, Інші пекучі питання дня. Нарешті, можна буде прибути і під іншим ім’ям.
Стормер почав реготати. Всі запитливо подивилися на нього. В очах розумного і хитрого Маршаля Стормер прочитав підозру. Ну що ж, хіба не все одно? Чи варто виправдовуватися і вибачатися перед ними? Все одно не повірять. Але все-таки він сказав:
— Ви думаєте, панове, що я винуватець цієї пожежі і загибелі кількох тисяч людей? Запевняю вас, пожежа виникла з… невідомої причини, зовсім несподівано. Я врятувався тільки тому, що мене, як господаря будинку, сповістили про пожежу раніше, ніж інших, з самого початку її виникнення, і я встиг утекти.
Друге повідомлення Пуччі стосувалося вже барона Маршаля де Терлонжа.
Банки відкривають свої неприступні броньовані двері і сейфи перед повстанцями. Навіть не треба висаджувати в повітря динамітом ці найнеприступніші у світі фортеці. Повстанці вільно входять у глибокі підвали з невичерпними золотими розсипами. Вони відкривають стальні скрині, сейфи, пересипають, мов горох, на своїх грубих, мозолястих долонях його, Маршаля, діаманти. Вони..
Але ні, його ще не зовсім розорили… А скарб, захований у горах Андорри? О, банкір — розумна людина і передбачив навіть це — неможливе, неймовірне. Банкір посміхається. Його важко перехитрити.
Але що це? Пуччі назвав ім’я Рібо, того самого Рібо, який допомагав Маршалю ховати залишки своїх скарбів у горах.
— Алло! Сеньйор Рібо просить передати містерові Маршалю, — повідомив Пуччі, — лист, який я одержав з великим запізненням стратопоштою. Алло, слухайте, бароне:
“Люб’язний бароне. Ви вшанували мене своїм довір’ям, і я виправдував його скільки міг.
Але обставини змінилися. Обов’язок, чесність, слово, обіцянки людей нашого класу котируються зараз на Землі не дорожче за будь-які акції, що давно дорівнюють нулю.
Сьогоднішній день — поки що наш день. А завтра нас напевно чекає гільйотина. І я вирішив найрозумніше: ваше золото, заховане в Андоррі, пустити в оборот, щоб прожити з шиком принаймні свій останній день. Так, мій любий бароне, я відкопав ваше золото, перебрався на Балкани і тепер сиплю ним, мов картяр, який втратив надію. Вино і жінки. Вони відвертають мою увагу од гірких істин, дають хвилини забуття. А це тепер найголовніше, найцінніше…
Отже, незабаром і я вирушу до сірникового, стального та інших королів у гості. Шлю вам останній привіт.
Ваш Рібо”.
— Х-х-х… е-е-е пр-пр… прок-прокляття… х-х-х… це… грабунок… — Барон побурів, потім став густо-ліловим, наче повішений.
— Співчуваю вашому нещастю, — сказав Стормер, намагаючись зобразити на своєму обличчі щирість. — Ваше горе до певної міри… і моє горе. Адже я купив у вас на біржі чимало акцій. На жаль, вони тепер варті менше, ніж будь-коли. Не впадайте у відчай, бароне. У нас ще лишилося дещо, з чим можна буде почати справу після повернення на Землю, — це наші голови. Поки вони на плечах, нічого не втрачено. Почнемо спочатку. Ніколи не слід впадати у відчай. Я продовжую вірити в те, що Ради загинуть.
— Комунізм породжений капіталізмом, робітниками; робітники породжені машинами, машини породжені… — закаркав Шнірер. — Поки лишиться хоч одна машина, не буде миру на Землі. Машини переживуть людей! Геть машини! Геть техніку!
Посперечавшись і посумувавши в душі, пасажири розійшлися по своїх кабінах.
Через кілька днів Цандер наказав пасажирам провести найближчу ніч у гідроамортизаторах, бо збирався повторити досліди з новим реактивним двигуном, що діє внутрішньоатомною енергією.
Цього разу мандрівникам під час прискорення польоту ракети довелося пережити чимало неприємностей. Незважаючи на те, що Цандер прискорював рух у кілька прийомів, дуже обережно, “невеликими дозами”, як він пізніше пояснював, усі пасажири кожного разу, як Цандер запускав новий “атомний двигун”, почували себе дуже погано. Мало допомагала і вода стабілізатора: серце билося уповільнено, потьмарювалася свідомість, — може, тому, що кров відливала від одних частин мозку і приливала до інших. Сам Цандер найбільше боявся цього потьмарення свідомості: коли б він зовсім втратив свідомість, усі неминуче загинули б. І тому капітан, лежачи в своїй “домовині”, вимикав двигун, як тільки відчував, що сам от-от знепритомніє.
Ракета рухалася в просторі вже з швидкістю сто тисяч кілометрів за секунду — третина швидкості світла.
Цандер переміг простір. Тепер “Ковчег” міг вилетіти далеко за межі Сонячної системи. Досягти граничної швидкості, близької до швидкості світла, — що й було метою Цандера.
Але Цандер усе-таки не наважувався летіти надто далеко від Сонця — джерела життя і тепла для людей та оранжереї. На відстані десяти мільярдів кілометрів — за орбітою Плутона — Сонце здавалося б яскравою зорею, але для оранжереї його було б мало.
