Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗

На вулиці поблизу поштамту до Шельги підбіг червоний, весь у плямах черговий агент:

— Товаришу Шельга, він утік.

— Нащо ж ви його упустили?

— На нього автомобіль чекав, товаришу Шельга.

— Де ваш мотоциклет?

— Онде валяється, — агент показав на мотоцикла за сто кроків од поштамтського під’їзду, — він підбіг і ножем по шині. Я засвистів. Він — у машину, і гайда.

— Помітили номер автомобіля?

— Ні.

— Я подам на вас рапорт.

— То як же, коли у нього номер навмисно грязюкою геть заляпано!

— Гаразд. Ідіть у відділення, я буду через двадцять хвилин.

Шельга наздогнав чоловіка з борідкою. Якийсь час вони йшли мовчки. Завернули на бульвар Профспілок.

— Ви дивно схожі на вбитого, — почав Шельга.

— Мені це неодноразово доводилося чути, моє прізвище П’янков-Питкевич, — охоче озвався чоловік з борідкою. — У вчорашній вечірній я прочитав про вбивство Гаріна. Це жахливо. Я добре знав цю людину. Тямущий працівник, гарний хімік. Я часто бував у його лабораторії на Крестовському. Він готував величезне відкриття з військової хімії. Ви маєте уяву про так звані димові свічки?

Шельга покосився на нього, не відказав, запитав:

— Як ви гадаєте — вбивство Гаріна пов’язане з інтересами Польщі?

— Не думаю. Причина вбивства значно глибша. Відомості про досліди Гаріна попали в американську пресу. Польща могла бути лише передатною Інстанцією.

На бульварі Шельга запропонував трохи посидіти. Було безлюдно. Шельга вийняв з портфеля вирізки з російських та іноземних газет, розклав на колінах,

— Ви кажете, що Гарін працював з хімії, відомості про нього просочилися в зарубіжну пресу? Тут дещо співпадає з вашими словами, дещо мені не зовсім зрозуміло. Ось — прочитайте:

“…В Америці зацікавлені повідомленням із Ленінграда про досліди російського винахідника. Вважають, що його прилад має наймогутнішу, з усіх відомих досі, руйнівну силу”.

Питкевич прочитав і — усміхаючись:

— Дивно, — не знаю… Не чув про це. Ні, це не про Гаріна.

Шельга подав другу вирізку.

“…У зв’язку з наступними великими маневрами американського флоту в тихоокеанських водах було зроблено запит у військовому міністерстві, — чи відомо про прилади колосальної руйнівної сили, що створюють у Радянській Росії”.

Питкевич знизав плечима: “Дурниці”, — і взяв у Шельги третю вирізку.

“…Хімічний король, мільярдер Роллінг, виїхав до Європи. Його від’їзд пов’язаний з організацією тресту заводів, що обробляють продукти вугільної смоли й кухонної солі. Роллінг дав у Парижі інтерв’ю, висловивши впевненість, що його величезний хімічний концерн [14] внесе заспокоєння в країни Старого Світу, вражені революційними силами. Особливо агресивно Роллінг говорив про Радянську Росію, де, згідно з чутками, ведуться загадкові досліди над передачею на відстань теплової енергії”.

Питкевич уважно прочитав. Замислився. Сказав, насупивши брови:

— Так. Цілком імовірно — вбивство Гаріна якось пов’язано з оцією заміткою.

— Ви спортсмен? — несподівано спитав Шельга, взяв руку Питкевича і повернув її долонею вгору, — Я страшенно захоплююся спортом.

— Ви дивитеся, чи нема у мене мозолів од весел, товаришу Шельга… Бачите — два пухирці, — це вказує, що непогано гребу і що я два дні тому справді гріб близько півтори години підряд, відвозячи Гаріна в човні на Крестовський острів… Вас задовольняють ці відомості?

Шельга одпустив його руку і засміявся:

— Ви молодець, товаришу Питкевич, з вами цікаво було б позмагатися серйозно.

— Від серйозної боротьби я ніколи не відмовляюсь.

— Скажіть, Питкевич, ви знали раніше поляка з чотирма пальцями?

— Ви хочете знати, чому я здивувався, побачивши у нього чотирипалу руку? Ви дуже спостережливі, товаришу Шельга. Так, я здивувався… більше — я злякався.

— Чого?

— Ну, оцього я вам і не скажу.

Шельга покусав губу. Дивився вздовж безлюдного бульвару.

Питкевич вів далі:

— У нього не тільки скалічена рука, — у нього на тілі жахливий шрам навскоси через груди. Скалічив Гарін у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році. Чоловіка цього звуть Стась Тиклінський…

— Що ж, — спитав Шельга, — покійний Гарін скалічив його таким же способом, яким він розрізав тридюймові дошки?

Питкевич швидко повернув голову до співрозмовника, і вони деякий час дивилися один одному в очі: той спокійно і непроникливо, цей весело і відверто.

— Арештувати ви мене все-таки хочете, товаришу Шельга?

— Ні… Це ми завжди встигнемо.

— Ваша правда. Я знаю чимало. Але, звісно, ніякими примусовими заходами ви не дізнаєтесь від мене того, чого я не захочу виказувати. До злочину я непричетний, ви самі знаєте. Хочете відкриту гру? Умови боротьби: після доброго удару ми зустрічаємось і відверто розмовляємо. Це скидатиметься на шахову партію. Заборонені прийоми — вбивати один одного на смерть. До речі, поки ми з вами балакаємо, ви наражалися на смертельну небезпеку, запевняю вас, — я не жартую. Коли б на вашому місці сидів Стась Тиклінський, то я б, скажімо, огледівся — безлюдно, — і пішов би неквапливо на Сенатську площу, а його б знайшли на цій лаві безнадійно мертвим з гидкими плямами на тілі. Але, повторюю, до вас цих фокусів не застосовуватиму. Хочете партію?

— Гаразд. Згоден, — сказав Шельга, сяючи очима. — Нападатиму я перший — так?

— Звісно, якби ви не піймали мене на поштамті, я б сам, звичайно, не запропонував гри. А щодо чотирипалого поляка — обіцяю допомагати його розшукати. Де б не зустрів-негайно повідомлю телефоном або телеграфно.

— Гаразд. А тепер, Питкевич, покажіть, що у вас за штука така, чим ви загрожуєте…

Питкевич хитнув головою, всміхнувся: “Хай буде по-вашому, — гра відкрита”, і обережно вийняв з бокової кишені плоску коробку. У ній лежала металева, у палець завтовшки, трубка.

— Оце й усе, тільки натиснути з одного кінця — там всередині хрусне скельце.

Підходячи до карного розшуку, Шельга нараз спинився, — ніби наштовхнувся на телеграфний стовп: “Хе! — видихнув він, — хе! — і люто тупнув ногою: — Ох, ловкач, ох, артист!”

Шельгу справді остаточно оступачили. Він стояв за два кроки від убивці (у цьому тепер не було сумніву) і не схопив його. Він розмовляв з людиною, яка знала, певно, всі ниточки вбивства і примудрилася нічого не сказати по суті. Цей П’янков-Питкевич знав якусь таємницю… Шельга раптово збагнув — саме державного, світового значення була ця таємниця… Він уже за хвоста тримав П’янкова-Питкевича, — “вивернувся, клятий, оступачив!”.

Шельга вибіг на третій поверх до себе у відділ. На столі лежав пакет, загорнутий у газетний папір. В глибокій ніші вікна сидів сумирний огряднеиький чоловік у мазаних чоботях. Тримаючи картуз біля живота, він вклонився Шельзі.

— Бабичев, кербуд, — сказав він з міцним самогонним духом, — на Пушкарській вулиці, двадцять четвертий номер будинку, житлотовариство.

— Це ви принесли пакет?

— Я приніс. З квартири номер тринадцять… Це не в головному корпусі, а в невеличкій прибудові. Мешканець другу добу у нас пропав. Сьогодні міліцію покликали, двері виламали, склали акта в порядку закону, — кербуд прикрив рота рукою, щоки його почервоніли, очі ледь-ледь вилізли, зволожилися, дух самогону наповнив кімнату, — значить, оцей пакет я знайшов додатково в грубці.

— Прізвище зниклого мешканця?

— Савельєв Іван Олексійович.

Шельга розгорнув пакета. Там була фотографічна карточка П’янкова-Питкевича, гребінець, ножиці і склянка темної рідини, фарба для волосся.

— Що робив Савельєв?

— По вченій частині. Коли у нас фанова труба лопнула, — комітет до нього звернувся… Він — “радий би, — каже, — вам допомогти, але я хімік”.

— Вій часто виходив серед ночі з квартири?

— Серед ночі? Ні. Не помічалось. — Кербуд знову прикрив рота. — Ледь розвидниться, він — з двору, це точно. Але так, щоб серед ночі, — не помічалось, п’яним не бачили.