Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
— Прошу, громадянине, сідайте, — запропонував слідчий.
Арештований несміливо підійшов ближче до столу і, здавалось, з задоволенням сів у крісло, на яке йому показали. Можна було подумати, що він відпочиває після довгої стомливої роботи.
Томазян присунув до себе папку із справою, але, не зазираючи в неї, спитав:
— Як ваше прізвище? Мабуть, не Виноградов?
— Як моє прізвище? — перепитав арештований. — Я певен, що Черепашкін, а мені всі кажуть, що Виноградов. І я вже починаю думати: чи не з’їхав я часом з глузду?
— Дивно… Але таке… трапляється, — повільно вимовляючи слова, промовив Томазян; в його голосі бриніло ніби сцівчуття.
— Благаю вас! — раптом розпачливо скрикнув арештований. — Скажіть, як моє прізвище? Черепашкін?
— А як ви думаєте?
— Сам не знаю… Виноградов, але… Та ні, слово честі, я — Черепашкін, комендант будинку номер п’ять по вулиці Червоних ботаніків!
— Чому ви так гадаєте? — допитував Томазян. Черепашкін розвів руками, підняв одне плече, схилив
набік голову і безнадійно заявив:
— Нічого не розумію. Не уявляю себе Виноградовим.
— І ви таки не Виноградов, а…
— А… — злякано і з виразом якоїсь надії випростався арештований.
— Ви, — говорив далі Томазян, пильно дивлячись на арештованого, — таки справді Черепашкін Іван Семенович.
— Слухайте, ви правду кажете? — У голосі Черепашкіна забриніла радість, але потім його знов охопив страх, і він зашепотів: — Ні, той запевняв мене, що я Виноградов, тільки збожеволів…
— Заспокойтеся, випийте води, закуріть цигарку.
Слідчий подав йому склянку з водою і поклав на столі розкритий портсигар. Маленький чоловічок випив води, потім закурив. Він жадібно затягся димом.
— Тепер розповідайте, що з вами трапилося.
Черепашкін начебто повірив, що він — це він, і почав розповідати про свої пригоди.
— Я летів літаком. У мене була важлива справа. Добре пам’ятаю, як ми вилетіли із Свердловська. Зо мною був ще один пасажир. Ми дивились на краєвиди, хоча вони мені швидко надокучили. Ліси та й ліси… Летіли ми то нижче, то вище, потім той пасажир зняв із сітки над головою чемодан, витяг відтіля географічну карту і почав її розглядати. Я думав, що він знає, де ми летимо, і собі зазирнув у карту. Він показав мені пальцем якесь місце і віддав карту. Я теж почав її розглядати. Що було далі — не можу пригадати. Розплющив очі й раптом бачу: навколо мене — ліс. Поруч стоїть чоловік і прикладає мені до голови мокру хустинку. А голова моя наче розколюється… Чоловік ніби той, що летів зо мною в літаку. І ніби не той… Щось не схоже… Я спитав, що трапилось. Він відповів, що сталося нещастя, але зараз, здається, все йде на краще. Потім спитав, хто я такий. Коли я сказав своє прізвище, незнайомий дуже здивувався, кілька разів перепитав мене і нарешті сказав, що я помиляюсь, що я зовсім не Черепашкін, а Виноградов, не комендант будинку, а науковий працівник. Я поліз до кишені по документи і в цей момент помітив, що на мені інший костюм, не мій, а на ногах краги. Витяг документи. Документи були на ім’я Виноградова. Я нічого не розумів. Голова, кажу, так боліла… Та я знов почав розповідати йому про себе. Розповів усю свою біографію, де працюю, куди і чого їду. Той, що був разом зі мною, все розпитував, але дивився на мене, мов на божевільного. Не знаю, як воно було далі, але, мабуть, я знов зомлів. Коли отямився, то я вже був серед тайги сам, в тому самому одязі і з тими самими документами. Високий незнайомець десь зник. Знаєте, як я намучився? Ходив лісом. Чув, як ревуть ведмеді, голодував. їв листя й коріння, якого раніш ніколи не бачив. Нарешті мене зустріли люди.
Він перевів подих. Томазян ледве помітно посміхнувся.
— Як я зрадів людям! Але коли подивилися мої документи, то вийшло, немов я таки Виноградов. Я заперечував, але мене арештували.
— Гаразд, досить, — перебив його Томазян. — Мені про вас відомо. Навіть знаю, що ви летіли до Іркутська вручити судову повістку професорові Довгалюкові.
Арештований, слухаючи слідчого, нахилився. Мабуть, він хвилювався. Я уявляв його безмежну радість.
— Так, так. Я ж Черепашкін! — закричав він, скочивши з крісла і схопивши у свої долоні руку слідчого.
— Безперечно. Тепер розкажіть, будь ласка, як виглядав ваш супутник і про що ви з ним говорили.
Не можна сказати, щоб цей комендант будинку відзначався спостережливістю. Томазян довго бився над тим, щоб поновити в його пам’яті образ Виноградова. Зрештою він встановив, що супутник Черепашкіна був високий, чисто виголений блондин, з “сіро-неприємними”, за визначенням Черепашкіна, очима. Темнозелений костюм і краги надавали йому, мабуть, напіввійськового вигляду, бо комендант вважав його “ніби воєнним”.
Приглядаючись до Черепашкіна, я дійшов висновку, що Виноградов помінявся з ним одягом. Дивно тільки було, як той високий натяг на себе одяг маленького Черепашкіна. Щодо розмов, то з’ясувалося, що під час польоту вони майже не говорили. Черепашкін ще раз розповів про розмову в тайзі, але, за його словами, говорив більше він, ніж Виноградов. Пригадував ще, що коли вперше опритомнів, то бачив біля себе брезентовий і шкіряний мішок та рюкзак, але докладно про ці речі нічого розповісти не міг.
— Дуже радий, що ви залишились живі, хоч і потерпіли, — збираючись, очевидно, закінчити допит, звернувся Томазян до Черепашкіна. — Вас арештували помилково. Зараз, — слідчий глянув на годинник, — за п’ять хвилин буде шістнадцята. Ви пробули під арештом двадцять три години п’ятдесят п’ять хвилин, обвинувачення вам не пред’являли, і ви звільняєтесь. Складаю вам своє пробачення.
Черепашкін хвилини три мовчав. Він повернувся в кріслі, і я бачив його обличчя. Поволі радість на ньому зникла, і воно почало хмурнішати.
— Ви не мали права мене затримувати! — раптом гостро заявив він слідчому. — Це обурливо! Я притягну вас до відповідальності. Ви мусите компенсувати мені прогаяний під арештом час. Ви повинні сплатити мені за цей час і за моє здоров’я.
— Що?..
— Я перенервувався. Я вимагаю!
— Заспокойтеся, випийте ще води. Ніхто не винний, що ви не тільки дали викинути себе з літака, підмінити документи, переодягти вас, але навіть дозволили умовити себе, що ви божевільний.
— Дозвольте! — закричав Черепашкін. — Я…
— Нічого вам не дозволять, — перебив його слідчий. — Поки що я притягаю вас до цієї справи як свідка, але треба буде подумати про вашу провину, бо своєю безглуздою поведінкою ви заплутали нас.
Мене вразила нахабність цього маніяка. Але, видно, він належав до тих хоробрих крикунів, які самі чутливі до чужого крику. Слова Томазяна приголомшили його, і він ураз залепетав:
— А як же мені без документів?
— Зайдете до секретаріату прокуратури. Це на першому поверсі. Я подзвоню керівникові справ, він візьме з вас підписку і все влаштує. Ви вільні. Прошу!
Скоро за Черепашкіним зачинились двері, я вийшов із своєї схованки.
— От ідіот, — сердито сказав Томазян, поглядаючії услід комендантові. — Ну, його щастя, що він такий ідіот.
— Чому? — поцікавився я.
— Бо навряд чи залишив би його живим той Виноградов, будь він розумнішим. Але то теж фрукт. Треба, знаєте, вміти умовити, що ти божевільний.
— До яких висновків ви прийшли?
— Що вам не слід затримуватися в Іркутську. Вилітайте на Забайкалля. Про Черепашкіна нікому нічого не розповідайте. Я його звільнив з-під арешту, але зроблю так, що він нікому на очі не потрапить. А про Виноградова піде чутка, що він арештований. Якщо там будуть якісь балачки на цю тему, скажете, що ви щось подібне чули. От і все.
— Днями тут відбудеться сесія Наукової ради. Я маю запрошення на неї від Саклатвали.
— Днів два пробудете на Забайкаллі, а потім, коли там нічого підозрілого не помітите, можете прилетіти сюди.
