Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович (книги серии онлайн .TXT) 📗
Але Епронтіс мовчав, тільки невідривно дивився на неї, ніби намагався назавжди запам’ятати кожну рису її обличчя.
Тамара побачила, що до них простує низенький згорблений птеемманин.
— Ви не проведете мене? — квапливо спитала вона Епронтіса.
Відповідь здивувала її:
— Проведу, якщо директор дозволить…
Птеемманин підійшов до них і, почувши останню фразу, поштиво вклонився Тамарі:
— Якщо ви так бажаєте. — Він повернувся до Епронтіса: — Візьми покупки й проведи.
Він торкнувся рукою Епронтісового плеча, немов підштовхуючи його, і тут же відсмикнув її.
— Вибачте, — сказав директор Тамарі,— але він не зовсім справний. Десь замкнувся контакт, і пробиває струм. Я пошлю з вами іншого робота.
— Рбота… — прошепотіла Тамара, ще не збагнувши до кінця страшного змісту його слів.
— Так, рбота, — по-своєму витлумачивши її здивування, сказав директор. — Правда, вони дуже схожі на птеемман? Виготовлені спеціально на наше замовлення з особливих пластмас і синтетичних білків…
Тамара ступила на ескалатор, і гнучкі сходи понесли її вниз, до виходу. Вона дивилася перед собою застиглим поглядом і мимоволі згадувала цю безглузду зустріч. Усе навколо потьмяніло, злилося в одну сіру барву. Що сказав би Марко?
“Витівки пам’яті чи витівки природи?” Іронічний Марко, який любив усе розбирати до дрібничок. Чому вона так часто думає про нього?
Серце її тривожно калатало, паморочилося в голові. Тамара намагалася переконати себе: те, що з нею сталося, — просто кумедна історія, та й годі. Але стримати сльози вона вже не могла. Вони бігли по щоках, а вона силкувалась усміхатися.
Раптом Тамара побачила Марка…
На екранах спалахували й звивалися сині змійки. На одному з них видно було все тіло Пілнекла, чоловіка, що лежав на операційному столі, на другому — його шлунок, на третьому — серце, на четвертому, п’ятому, шостому — ділянки його мозку. Обчислювачі зводили всі дані й подавали їх на центральний екран. Там же світився графік ритму серії Л-43 при змінних потужностях поля.
Марко узяв один з лабораторних журналів. Ось запис про попередній дослід — формула й кілька слів: “При ритмі Л-42 активність м’язів знижується”. Для того, щоб з’явився цей запис, потрібно було півроку роботи. Життям поплатилися сотні тварин, а Сімейр понад місяць пролежав у клініці, щоб відновити нормальну реакцію м’язів.
Колись у центральних газетах Птеемми з’явилося кілька статей про їхню роботу: “Ритми життя”, “Ритми, що змінюють обмін речовин”, “Керування енергетичним обміном організму”. У них ішлося про те, що в змінному енергетичному полі треба відрізняти ритм від частоти й що саме ритм лежить в основі життя. Тому з його допомогою можна керувати організмом.
Відтоді було проведено тисячі дослідів — з’явилися десятки записів у лабораторних журналах. Але до керування процесами обміну енергії в організмі так само далеко, як і раніше. Марк знову глянув на центральний екран, зіставив дані й насторожився: зникло дихання?
Спалахнула оранжева лампочка — сигнал тривоги, і центральний екран погас — апарат автоматично вимкнувся.
Сімейр підійшов до Марка, брови його насупилися:
— Я не раз казав тобі, що ми намагаємося з темної хатини зробити палац. Чи не простіше зруйнувати хатину й закласти на цьому місці підмурівок палацу?
Маркові не хотілося дискутувати. Але цей фанатик Сімейр не відчепиться. У чомусь він схожий на Павла — такий же сильний, наполегливий, упертий, із тих, що, вмираючи, роблять крок уперед. Він нещадний і до себе й до інших.
Марко запитав:
— Ти маєш на увазі людський організм?
— Так. Він принципово не відрізняється від організму першої-ліпшої тварини чи комахи. Природа створювала його з тією ж метою. А ми поставили перед собою зовсім інші цілі й тепер намагаємося пристосувати до них свої організми, доповнити їх, добудувати. Чи не краще створити їх на новій основі?
Його думки збігалися з думками Марка. Але землянинові здавалося, що Сімейр надто поспішає.
— Рано, — заперечив він. — Ми ще погано знаємо те, що нам подарувала природа.
— Але принципи відомі. І перш ніж вивчати всі деталі хатини, може, краще розпочати будівництво палацу?
— На жаль, це поки що неможливо, — сказав Марко і подумав про те, що Сімейр іще дуже молодий.
— Завтра розпочнемо підготовку до наступної серії — Л-44.
Готуйте апарати.
— Ти дозволиш мені?.. — спитав Сімейр, і хоч він не докінчив, Марко зрозумів, що він має на увазі.
— Поки що перевіримо на тваринах, — відказав він трохи різкіше, ніж звичайно, й подумав: “Хоче випередити мене. Але наступна серія — моя”.
Повернувшись до лабораторії № 7, Марко розгорнув журнал. На початку сторінки під назвою “Л-43” було записано характеристику ритму і його можливого впливу на людський організм. Марко акуратно дописав: “При потужності поля понад 40 ЕНВ дихальні центри перестають працювати”.
Марко відчинив двері лабораторії…
…Кілька хвилин Марко згадує, де це він, чому навколо шумить ліс, а поруч стоять у напружених позах Арнольд, Павло, Тамара, вражено дивлячись то на нього, то одне на одного. У них такий вигляд, ніби вони щойно прокинулися.
— Що з нами було? — питає Арнольд.
— Якщо хтось і може відповісти на твоє запитання… — починає Павло.
— Я поясню вам, — каже Марко. — Ходімо до арки, яку ми бачили перед входом на цю ділянку лісу й на цей майданчик.
Вони слухняно йдуть за ним.
— Читайте, — каже Марко, показуючи на арку з якимсь написом, і задумливо додає: — Тепер ми знаємо їхню мову.
Кілька хвилин минають у мовчанні. Кожен намагається осмислити прочитане.
— Якщо вірити написаному, то ми потрапили в музей історії, — каже Арнольд. — Але що означають заключні слова: “Пройдеш із століття в століття, щоб остаточно пізнати себе”?
— Виходить, усе, що ми пережили там, схоже на сон? — питає Тамара, з полегкістю зітхаючи. — Гіпнотичний сон на майданчику з різнокольорових плиток?
— Це схоже на навчання під час сну, — здогадується Павло. — Ми діставали інформацію під час сну…
— І в уяві діяли згідно з цією інформацією та своєю вдачею, — підхоплює Марко. — Це історичний музей-школа. — Ми потрапляли в епохи й ситуації відповідно до своїх, інколи неусвідомлених прагнень…
Ариольд: “Людина часто бачить уві сні те, що живе в її підсвідомості, здійснює те, на що в реальному житті ніколи не наважилася б. А в цьому штучно викликаному напівсні я цілком розкрився і побачив такі риси, які майже не виявлялись, але жили в мені в зародковому стані. Тепер я знаю, чого треба позбуватися”.
Павло: “Отже, насправді не було ні Асунди, ні дітей, ні землетрусу. Але тепер я розумію, що людству не загрожує спокій і бездіяльність. Я знаю про боротьбу, якій немає кінця…”
— Цікаво було б довідатися, як влаштовано цей музей-школу, — каже Марко.
— Як же ти довідаєшся? — питає Арнольд.
— Ми підемо до того будинку в лісі.
— Знову до куаплафрів? — лячно давиться на нього Тамара.
— Так, — ствердно киває головою Марко.
Земляни йшли лісом, розповідаючи одне одному про те, що побачили й пережили в музеї. Кожен хотів, щоб його вислухав Марко.
“Чому після музею Марко став нашим ватажком? — думав Павло. — І ніхто не суперечив, навіть Арнольд. Чому на цій планеті він став найголовнішим і найнеобхіднішим з усіх нас? А на Землі? Мабуть, там теж… Такі, як він…”
— Дивіться! — крикнула Тамара, показуючи вгору.
Високо над ними кружляв величезний птах. Він почав знижуватися.
— Це куаплафр, — сказав Павло.
“Велетень” опустився й привітав землян символічним жестом. Він обвів руками навколо себе, неначе обіймаючи ліс, небо, гори, а потім торкнувся своєї голови. Земляни почули його слова й зрозуміли, що означає цей жест:
“Планета — в мені. Тільки в моїй свідомості світ набуває сенсу”.
Марк голосно сказав:
— Тепер ми знаємо, що слово “куаплафр” означає — той, хто створює себе!
