Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Страх минув. Інше почуття охопило його, наповнило вщерть усе тіло. Воно клекотіло в горлі, било в скроні, і Олег відчував свої напружені м’язи.
Тепер він ждав, щоб невідомі нарешті з’явилися, благав нетерпляче: “Ідіть, ідіть швидше, поспішайте…”
Пістолет ледь тремтів у його руці, проте Олег відчував, що він урівноважиться, коли з’явиться ціль.
Знову пролунав сміх, торжествуючий, зневажливий, і коло Олега впала якась кругла річ. Вона шипіла і крутилась. Інстинкт підказав, що треба робити. “Вони не хочуть ризикувати!” Олег одкинув річ геть, скочив на ноги — більше не було сенсу ховатись — і включив пістолет на стрільбу чергами. Світлоімпульси линули в усі боки, перетворюючи скелі і чахлу рослинність на місиво, на потоки лави. Крізь гуркіт скель, які падали, проривався пронизливий стогін та крик, а космонавт усе бив пульсуючими потоками світла.
Він ще ніколи не відчував такого пориву. Збагнув, що саме цього не вистачало йому, людині двадцять першого століття, названого Щасливим. Занадто спокійне було життя на Землі та її супутниках, занадто добропорядне — в ньому були любов, благородство, пошук, печаль, досада, гнів, але такої люті він ще не знав…
7
Вилізши на корабель, Олег більше не зачиняв люк. Нехай вони лишень поткнуться!
Він згадав, як щойно лютував, подумав, що люди на Землі назвали б це почуття пережитком минулого. Уявно відповідав їм: “Це не пережиток минулого, а програма, яку заклала в нас природа, частина нашого єства. Ми відкинули мало не половину почуттів, ми збіднили свій світ, зробили його прекрасним і прісним, немов прописні істини сигома. Ми пробували відірватись од природи, од своєї тваринної суті, витруїти, стерти її програму, — і ось до чого це призвело. А чим ми відрізняємось од тварин? Організм, схожий на наш, серце, здатне любити і ненавидіти, є в пацюка, у гієни, орла і ховраха. Навіть зародки другої сигнальної системи є у мавп, собак, дельфінів. І хто знає, якби людина не розвинулась і не пригнітила розвиток інших видів, можливо, сьогодні зводив би міста і летів у космос новий вид дельфіна чи собаки, а людина лишалася б на рівні теперішньої мавпи…
Отак міркуючи, Олег готувався зустріти ворога. Крім пістолета-лазера, він вирішив скористатися невідмовною зброєю — генхасом, заздалегідь увімкнувши кібернетичний мозок апарата на пошук противника. Однак уже за кілька хвилин на пульті генератора хаосу спалахнув індикатор, що дозволяв застосувати тільки вузько спрямований промінь. Це означало, що випромінювання хвилями небезпечне для людини, що основні ритми коливань організму противника близькі до ритмів людини.
“Вони схожі на нас. Що ж, тим легше буде з ними впоратись…”
Якби Олег увімкнув генхас на Землі, то не тільки люди, але й тварини, чиї організми мали схожі характеристики, у радіусі десяти кілометрів загинули б за кілька секунд. Хвилі генхаса, змінивши коливання молекул їхніх клітин, вбили б їх, до невпізнання змінивши трупи, перетворивши їх на каміння, дерево, на пил і воду.
О, він знищить усіх ворогів! І хто знає, чи захоче потім повернутися на Землю, в цей дитячий садок з високою мораллю, на Землю, де немає місця для такої ось боротьби?
“Можливо, ми шукаємо в космосі саме це, — думав він. — Тільки не наважуємося зізнатись”.
Олегові здавалося, що його руки й ноги подовжилися, зміцніли, а очі могли б бачити навіть у темряві, крізь струмені випарів. Він уперше за весь час перебування на цій планеті відчув до неї щось рідне. її скелі стали продовженням його рук і ніг, її ріденькі чагарі — його пальцями. Міст проліг сам собою, через безодню відчуження — те, чого не могли зробити любов і цікавість, зробила ненависть.
Телесигнал сигома: “Вимкни генхас”.
“Діждуться! Цього разу вони мене не ошукають!”
“Не вдавайся до генхаса, інакше знищиш людей”.
Олег виразно почув м’які кроки. Віконце каюти на мить закрила тінь. Він прицілився і ввімкнув генхас на променеву стрільбу.
“Вимкни генхас. Повертаюсь”.
Олег відчув, що йому нічим дихати. Щось насувалося, загрожувало зім’яти його, розчавити. Щось величезне, мов хмара. Не підступне, але байдуже до нього, до його долі, до його страху і ненависті. Незбагненне і невблаганне.
Він глянув на індикатор генхаса — не світиться. Притиснувся до стіни і закричав од страху: йому могло примаритися що завгодно, але щоб сам вимкнувся генхас…
Та вмить оговтався. Зціпив зуби, боляче прикусив губу. Став у позу, зручну для захисту.
Каюту залило світло, двері розчинилися. На порозі стояв сигом. За ним причаїлася темна постать, схожа на ті, які намагались оточити Олега.
— Це я, Олег, вгамуйся.
“Знову марево. Не треба піддаватись. Якщо це сигом, то чому за ним стовбичить чорна постать? Що їм треба?”
— Олегу, друже…
“Голос Анта. Але хіба важко підробити голос?” Сигом ступив до Олега, а темна постать заклякла у дверях. Ант швидко висунув шухляду стола, дістав люстерко, подав його Олегові. І той побачив спітніле страшне обличчя. Перекошений рот, ламані брови. Покусані уста вкриті кров’ю та піною. В очах страх і ненависть. Марево насувалося на Олега.
— Хто ти? — закричав він, намагаючись прикритися руками.
— Це люстерко, а в ньому — ти.
“Це не Ант. Хто завгодно, тільки не він. Вони хитрі, однак людину Землі не обдурять!”
Він зібрав усі сили і кинувся вперед.
Сигом хотів було застосувати відкидувач, але втримався — Олег міг забитися. Тому Ант тільки спіймав людину в енергетичні нитки оболонки і обплутав її, як сіткою.
Перед сигомом була перелякана, розлючена істота. Волосся здибилося на гусячій шкірі. Рентгенівським і гамма-зором Ант побачив, як калатає серце і напружено піднімаються легені, як скорочуються залози, викидаючи в кров адреналін, як, минувши кору мозку, старими каналами зв’язку надходять панічні сигнали — і напружуються м’язи, готові до смертельної боротьби, припиняють роботу непотрібні тепер слинні залози.
Імпульси мозку сигома мчали із швидкістю, що була близька до світлової, за секунду він встигав передумати і відчути більше, ніж сотні людей за все своє життя. І нині, згадавши геть усе, що пов’язувало його з минулим, Антові стало невимовно шкода цієї істоти, яка не винна в тому, що не може загальмувати свої автоматичні інстинкти органами Вищого контролю, яких у неї немає.
Сигом думав:
“Його так легко вбити, що він повинен доводити собі й іншим: я не боягуз. Досить вивести з ладу орган або перебити судину, — замінити нічим. Природа зовсім не створила запасних частин. І що найгірше — коли їх все-таки створюють люди, то міняти зіпсовані дуже важко, небезпечно та й боляче. Він змушений боятися пошкоджень і ненавидіти все, що може їх завдати. Дивно, як, незважаючи на все це, людська особистість підноситься над тваринною суттю”.
“Інстинкти примушують людину ненавидіти ту чи іншу істоту тільки через те, що в неї таке саме волосся і ніс, як у того, хто завдав їй болю. Людина часто не знає причин своєї неприязні, та протистояти підсвідомості й тій іскрі пам’яті, що зненацька спалахнула, не може. Власне кажучи, їй важко боротися з собою, а робити це доводиться щохвилини, аби вирватися з визначеного кола і стати тим, ким вона хоче сама”.
Сигом перегнав психоенергію з випромінювача на очі. Хоч це й шкодило йому, але могло найефективніше вплинути на Олега. З очей сигома світилися два невидимих промені, і там, де вони схрестилися, з’явилася блискуча цятка. Вона торкнулась Олега, і той упав.
