“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (первая книга .txt) 📗
— Містер Коровін?.. Прошу!
Посилений гучномовцями баритон був приємний, російська вимова — майже без акценту.
Відчуваючи на собі оцінюючий погляд, Борис з підкресленою чіткістю підійшов до столу, мовчки вклонився.
— Прошу, сідайте! — сказав Хілл по паузі. — Сподіваюсь, вас попередили, що ви повинні відповідати тільки правду?
— Так.
Хілл посміхнувся, присунув до Коровіна мікрофон.
— Вважайте, що один долар ви вже заробили… Яких поетів ви любите?
— Пушкіна, Єсеніна, ну і… Маяковського. Хоч він, звісно…
— Коментарі — зайві. Ваші погляди і переконання мене аж ніяк не цікавлять. Тільки — правдивість відповіді… Хотіли б повернутись до Росії?
— Хотів би, але боюсь, що там мені… — Коровін провів долонею по шиї.
— Слушно!.. Три долари… Яка питома вага золота?
— Дев’ятнадцять і три.
— Так… Які дівчата вам подобаються: чорняві чи русяві?
— Красиві й незрадливі.
— Непоганий смак!.. Ваші батьки живі?
— Ні, я виховувався у тітки.
— Як ви гадаєте, хто перший висадиться на Марсі?
— Росіяни.
— П’єте багато?
— В залежності від стану кишені.
Запитання сипалися, наче з мішка, — найнесподіваніші, а подеколи навіть безглузді, як наприклад, чи вірить містер Коровін у потойбічне життя. Часом, правда, було неприємно: Хілл допитувався і про найпотаємніше, про найінтимніше, сховане од чужого ока аж у найглибші куточки душі. І все ж Борис Коровін чесно дотримувався умови: чи візьмуть на роботу, чи ні, — а от долари, що капають один по одному, можуть врятувати йому життя. Він розумів: оці запитання — хитромудрий тест. Електронно-обчислювальна машина за спеціальною програмою проаналізує не тільки зміст кожної відповіді, а й інтонації голосу опитуваного. Машину не перехитруєш, отож лишається бути самим собою.
Цей своєрідний допит тривав майже дві години. Нарешті Хілл легенько ляснув по столу долонею:
— Досить! Ви заробили… — він зазирнув у список запитань, підкреслив нігтем якийсь рядок. — Ви заробили дев’ятсот сімдесят вісім доларів.
Доки Хілл виписував чек, Борис Коровін розгублено кліпав очима. Майже тисячу доларів! Півроку забезпеченого існування!
Мабуть, він таки справді мав вигляд пришелепуватого, бо Хілл поплескав його по плечу і сказав з посмішкою:
— Все гаразд, містер Коровін!.. Ви вільні. За тиждень вас повідомлять, чи потрібні ви нам, чи ні.
Товстунець Джо чекав під дверима.
— Ну, як?.. Ну, що?
— Дев’ятсот сімдесят вісім! — урочисто проголосив Коровін. — Хвостик — зайвий. Обрубаємо його, га?
Того вечора вони так “обрубали” “хвостик” зверх дев’ятисот, що Борис Коровін взагалі не затямив, що їв, що пив, і як опинився на канапі в кімнатці товстунця Джо.
Наступного ранку похмелилися, але доза була чи завелика, чи замала, бо приятелі незабаром почимчикували “промочити горло”, та ще й не до захарканого салуну, а до першокласного ресторану. Там до них одразу ж підсіли двоє гарнесеньких дівчаток у куцих спідничинах і шикарних светрах, підбіг сам метрдотель… І пішло… і пішло…
В п’яному чаду, в обіймах та поцілунках збігали день по дню. Коровін часом приходив до пам’яті, гарячково хапався за катастрофічно худнучу пачку грошей, аби сховати її від самого себе, зберегти. Але розсудливості вистачало хіба на кілька хвилин, а потім він байдуже махав рукою: а, хоч раз — та навскач! Вперше за багато-багато літ він одержав ілюзію щастя, ілюзію кохання і не мав сили урвати їх, навіть знаючи, що попереду— прірва.
В нього лишилося всього тільки п’ятдесят доларів, коли вранці шостого дня товстунець Джо сказав:
— Годі. Тобі завтра на екзамен.
Годі — то й годі. В обважнілій голові Бориса Коровіна мляво ворухнулася думка, що обізнаність Джо дуже підозріла і що за оті “екзаменаційні долари”, мабуть, доведеться розплачуватися надто дорогою ціною. А втім, чи не все одно? Хай буде так.
Наступного ранку Бориса допитував уже не шеф, а його помічник, містер Ваулс, — рудий гевал з сірими пронизливими очима.
Повторилося те самісіньке: злива найнесподіваніших запитань, короткі бездумні відповіді, а на закінчення — чек і повідомлення, що про результат екзамену буде поінформовано за тиждень.
Цього разу Борис Коровін заробив аж тисячу чотириста тридцять доларів. Тепер він був розсудливіший: на гульню заздалегідь призначив “хвостик”, а тисячу доларів негайно перетворив на матеріальні цінності — придбав майже новий “форд”, накупував білизни та одягу, щедро обдарував товстунця Джо.
Звичайно ж, “хвостик” розвіявся надзвичайно швидко, приятелі пиячили вже в найфешенебельніших ресторанах, а дівчатка, які складали їм компанію, були ще стрункіші та вродливіші. Але на той час містер Керроун зажив слави чоловіка заможного і щедрого, тому його охоче обслуговували наборг. Словом, коли Борис прочумався перед третім “екзаменом”, він дізнався, що в кишені у нього — ані цента, а винен він понад п’ятсот доларів.
— Любенький мій, заспокойся! — сказав товстунець Джо, помітивши кислий вираз його обличчя. — Незабаром ти загрібатимеш долари лопатою! Вір мені: якщо тебе викликають втретє — значить, усе гаразд.
Третій “екзамен” відрізнявся від попередніх. Це було просто дуже старанне медичне обстеження. Мовчазні люди в білих халатах вислуховували його, вистукували, знімали кардіограми та енцефалограми, зважували та обміряли, брали на аналіз кров та спинномозкову рідину. Після закінчення цих обтяжливих, а часом навіть неприємних процедур рудий Ваулс подав Коровіну чек на дві тисячі п’ятсот доларів і сказав, що остаточну відповідь містер Керроун матиме через три дні.
Три дні!.. Борисові чомусь стало моторошно. Зараз, коли він був цілком тверезий, події останніх трьох тижнів постали в зовсім іншому освітленні. Оцю комедію з “екзаменами” влаштовано тільки для того, щоб приспати його настороженість. Мабуть, для Хілла — чи хто там ще стоїть за ним — було цілком достатньо інформації, що безробітний Боб Керроун, — колишній радянський громадянин, падлюка, що зрадив свою батьківщину, — зайшов у безвихідь і намагався вкоротити собі віку. А коли так — ідеться не менше як про життя. Невідомо, що вони там замислили, але треба тікати. Тікати світ за очі, доки ще не пізно. Після сплати боргу лишиться дві тисячі доларів та непоганий “фордик”. Цього вистачить на рік безтурботного життя.
“Ну, а потім?.. Знову длубатися на смітниках, щоб знайти якийсь недогризок? І знову той же фінал — з мосту та в воду?.. А якщо так, то чи не краще піти на риск, який підготували для нього Хілл з своїми посіпаками?.. Або пан, або пропав!.. Коли вріжеш дуба — ніщо не буде потрібно, а якщо виживеш… О, тут пахне не однією тисячею доларів!”
Він перехопив пильний погляд товстунця Джо і скипів:
— Ну, чого витріщився?.. Цікавишся емоціями барана, якого тягнуть до різниці?
Джо загальмував машину, потім з серйозним виглядом помацав йому лоба.
— Гм… холодний. Любенький мій, та ти не баран, а стопроцентовий осел!.. Чи ти гадаєш, що Хіллові потрібне твоє м’ясо?.. Його цікавить твій розум!.. Запевняю тебе: ти будеш цілісінький і здоровісінький!.. Та ще й з грошиками в кишені… А ходімо-но краще хильнемо по чарчині!
Якийсь час Борис Коровін понуро міркував, чи слід вірити товстунцеві Джо, чи, може, скоритись велінню розуму і рятуватися, доки цілий, але так і не розв’язавши цього питання, махнув рукою:
— Гаразд, ходімо.
Наступні три дні промчали, як шалений напівпримарний сон. Лише подеколи Борис Коровін отямлювався повністю, але одразу ж кричав:
— Наливай!.. Цілуй!.. Співай!.. — він бенкетував як приречений, бо відчував себе саме таким.
А надвечір четвертого дня — абсолютно тверезий і байдужий — він зайшов до кабінету містера Хілла і сказав:
— Я слухаю вас, шеф.
— Прошу, сідайте.
Цього разу Хілл навіть вийшов йому назустріч, потиснув руку.
— Отже, містер Коровін, ваші об’єктивні дані влаштовують нас цілком і повністю. А чи влаштує вас моя пропозиція — судіть самі…
