Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатные серии книг .txt) 📗

— І здіймали? — спитав я, коли пауза затяглася.

— Ще й як! — похитав головою Лобачов. — Для експериментів була потрібна спеціальна надпортативна телевізійна камера і вертоліт, щоб супроводжувати піддослідну тварину. Це все коштувало великих грошей. І якби не мої учні-студенти та не самовідданість працівників нашої лабораторії, що працювали по дві зміни і не сподівалися винагород, навряд чи були б створені пірацилін та параскозин, які врятували вже так багато людей… Але той час уже позаду… А тепер — дивіться…

Спалахнув екран. По ньому швиденько перебігли кадри з Піратової передісторії, а потім я побачив, як його виряджали в перший рейс.

Видно було, що пес уже звик до своєї амуніції. Але поводився він дивно: скімлив, полохливо озирався навсібіч. Нарешті вирвався з рук Лобачова і стрімголов кудись помчав.

Одразу ж у повітря піднявся вертоліт і неквапно поплив слідом за ним.

— Його щойно покусав скажений собака, — неголосно коментував професор. — Піратові це не загрожувало, бо в нього вже виробився проти сказу імунітет. Однак він цілком інстинктивно мчить туди, де знайшов порятунок першого разу, — як бачите, ми спеціально привезли його в Суху Балку… То що ж він шукатиме? Траву? Мінерали? Чи, може, наші сподівання були безглуздою фантасмагорією, [3] і колосальні зусилля всього нашого колективу підуть нанівець?

Перед нами на екрані миготіли стежки й кущі, болота й баюри. Коли-не-коли з верхньої точки, з вертольота, показували рухому темну цятку — Пірата, який уперто мчав усе далі й далі від Сухої Балки. Ось він зник — шугнув у якийсь байрак…

Чимало бачив я фільмів на своєму віку, але жоден з них не хвилював мене так, як оця недосконала з технічого боку документальна стрічка. Знайде чи не знайде? Я знав, що знайде, знайде з першого ж разу. Я вірив у це, не бажаючи навіть припускати нічого іншого… І коли на весь екран вималювалося зірчасте листячко якоїсь непоказної, невідомої мені рослини, і Пірат заходився пожадливо глитати це листячко, — мені аж подих перехопило.

Я не буду переказувати подальший зміст цього документального кінофільму. Слід сподіватися, що його трохи підчистять, прикрасять і незабаром випустять на екрани країни. Ви на власні очі побачите, як бідолашного Пірата навмисне заражали різними хворобами і як він, аби врятуватися від смерті, кудись мчав, гнаний могутнім інстинктом самозбереження, шукаючи того, чого й сам не знав. Ви довідаєтесь, яких велетенських зусиль коштувало створення отих чудесних ліків, бо цілюще зілля — ще не препарат, а сировина, і не все те, що корисно собаці, допомагає людині.

Про все це напише хтось інший. А мене цікавив людський геній, отой невтомний Розум, який вічно бореться й шукає, ламає застарілі уявлення і йде все далі й далі вперед. І я дуже радий, що познайомився з професором Лобачовим.

На закінчення хочу сказати: Пірат, як виявляється, вже “на пенсії”. Його справу продовжують кілька десятків собак різних порід. А він — “дає інтерв’ю” і дуже охоче позує перед фотокореспондентами. До речі, свій борг — двісті грамів ковбаси — я йому повернув.

НАЩАДОК МАФУСАЇЛА

Хто він був — великий учений чи дрібний шахрай, обранець долі чи найнещасніша в світі істота? Де кінчалися його тверезі, хоч і надто оригінальні, умовиводи і де починалося гарячкове маячіння? Звідки він з’явився і куди зник, отой миршавий чоловічок, який так пихато заявив, що він — найстаріший мешканець Землі і проживе найдовше за всіх?

Я запитую про це недарма. Навіть коли я став жертвою містифікації, навіть коли то був спритний пройда, якому тільки й треба було, що попоїсти на мій кошт, я все одно вдячний йому за те, що він привернув мою увагу до однієї з найцікавіших проблем науки. І хай ота пекуча рідина, якою він пригостив мене три з половиною роки тому, зовсім не “еліксир безсмертя”, а можливо, якийсь невідомий наркотик, — дія того препарату була справді надзвичайною, і шкода, якщо його не дослідять вчені. Розповідаючи цю історію, я плекаю надію на ще одну зустріч з “Мафусаїловим нащадком”, як назвав себе мій випадковий знайомий, приховавши своє справжнє ім’я.

Ми познайомилися у дуже прозаїчній обстановці, яка, здавалося, абсолютно виключала всяку можливість надзвичайного. Моя неспокійна доля занесла мене якось у невелике селище, розташоване на автостраді Харків-Київ. Я розраховував бути там кілька днів, але впорався за кілька годин, і, не знаючи, куди подітися, знемагав від нудьги на автобусній станції, чекаючи на київський експрес. Саме там, у буфеті, допиваючи другий кухоль несмачного теплого пива, я й перехопив голодний погляд підстаркуватого чоловіка в благенькому вбранні.

Він дуже вирізнявся серед інших пасажирів. Правда, зовнішність у нього була аж надто звичайна: зморшкувате обличчя з гостреньким червоним носиком; сивуваті пасма волосся; люстриновий піджачок, — ну просто п’яничка-рахівник з якогось периферійного колгоспу та й годі. Але вражали його очі: дуже виразисті, жваві й надто молоді. Коли той погляд ковзнув по мені, я підсвідомо відчув, що цей чоловік-надзвичайно спостережливий. За якусь частку секунди було оглянуто і мене, — з п’ят до голови, — і мій портфель, і блокнот з самопискою на портфелі, і недоїдений “залізобетонний” шніцель, і недопитий кухоль пива. І не тільки оглянуто, а й зважено й оцінено з відповідними висновками.

“Цікавий тип! — подумав я за професійною звичкою письменника пригодницького жанру. — Мабуть, такі очі мусить мати найкваліфікованіший шпигун… А втім, ні. Він зрадив би себе такими очима”.

Кортіло запросити чоловіка до столу, чимось пригостити. Проте було якось незручно, і я, щоб зав’язати знайомство, запитав у нього щось неістотне. Він відповів, присунувся ближче.

— Чи не хочете пива? Правда, тепле.

— Ні. Спасибі… — він пересів до мого столика. — Не п’ю і вам. не раджу… А от якби… якби ви почастували мене обідом — був би дуже вдячний.

— Власне, я й сам хотів вам запропонувати. Але…

— Я не задарма. Я заплачу вам хорошим сюжетом. Адже ви письменник, так?

— Вгадали.

— Застерігаю: мій обід коштуватиме дорого, бо апетит у мене великий… А втім, у вас є аж сто сорок сім карбованців сорок п’ять копійок.

— Помилились на сотню.

— Ні, ви просто забули, що у вашій записній книжці, за обкладинкою, лежить сотенна.

Я недовірливо витяг записну книжку, розгорнув… і знизав плечима: справді, з-за обкладинки визирає ріжечок купюри. Коли я її туди запхнув?.. Далебі, не пам’ятаю.

— А тепер перевірте: у лівій кишені вашого піджака лежать чотири десятки, у правій кишені штанів, у гаманці, — п’ятірка, два карбованці, три гривеники, два п’ятаки і п’ять копійок… Ваш автобусний квиток, який ви шукали і не могли знайти, лежить у блокноті між третьою і четвертою сторінками… У вашій самописці — фіолетове чорнило, хоч ще вчора було чорне; позавчора ви удвох з кимось були в кінотеатрі-восьмий ряд, п’яте й шосте місця; днями вас запрошували на нараду письменників-фантастів; у вас є приятель, на ім’я Іван, його телефон Б2-64-56; ви автолюбитель, і два місяці тому автоінспектор пробив вам дірку в талоні; у вас…

— Годі, годі! — замахав я руками, маскуючи удаваним жахом своє справжнє збентеження. — Ви — хто — новітній Шерлок Холмс?!

— Надто дрібний масштаб для порівняння! — пхикнув старий. — Якщо й порівнювати, то хіба навпаки.

— То дозвольте ж дізнатися, хто ви.

— Настане час, коли моє ім’я гримітиме на весь світ. Але це буде пізніше. Пізніше… А зараз — навіщо воно вам? Коли хочете— звіть мене нащадком Мафусаїла, був такий біблійний персонаж, що поставив рекорд довголіття. Я — найстаріший з усіх людей Землі; мені щонайменше тисяча років!

— О, ви чудесно збереглися, як на ваш вік!

— Іронізуєте, мій молодий друже? Даремно!.. От якщо ви згадаєте про нашу домовленість і замовите мені попоїсти-я розповім вам таке, що у вас одразу ж зникне бажання кепкувати з мене.