Стрибок у ніщо (вид. 1969) - Беляев Александр Романович (читать книги бесплатно .txt, .fb2) 📗

Цандер здивувався ще більше, коли побачив, що за Стормером суне Маршаль, а за ним — Блоттон. У проході було видно ще фігуру Пінча. Хоч вона була дуже мала, Пінчу вже не вистачило місця на “підлозі” рубки. Проте Стормер настирливо просив “влаштувати” в рубці і його секретаря. Цандер знизав плечима і взявся “влаштовувати”. Він насамперед посилив приплив кисню в рубку, потім загальмував обертальний рух ракети. Відцентрова сила зменшилася. Це несподіване зменшення одразу ж зробило всі тіла в ракеті майже невагомими. Цандер не знав, що леді Хінтон у цей час, зробивши необережний рух у кріслі, спливла в повітря. Еллен опинилася під стелею, маленький Макс Текер вислизнув з рук своєї матері. В ракеті зчинився переполох. Цандер по телефону-гучномовцю поспішив усіх заспокоїти і вибачився за те, що завдав неприємностей.

— Сподіваюся, це лише на кілька хвилин, — сказав він, багатозначно поглядаючи на Стормера і тим даючи зрозуміти відвідувачам, що вони не повинні відбирати в нього багато часу.

— Ну от. Тепер, панове, ви можете розміститися рівномірніше по всій кубатурі нашого маленького приміщення. Заходьте, містер Пінч.

Пінч, не чекаючи запрошення, прослизнув у рубку. Він не ввійшов, а влетів у неї і поквапився зайняти найзручніше для спостереження місце, спурхнувши за допомогою віяла під стелю.

Решта розмістилися навколо Цандера.

— Чим можу бути корисним? — запитав Цандер.

— Питання серйозне, — почав Стормер як представник депутації. — Не перший день летимо ми в “Ковчезі”, а проте досі всі ми, за винятком тільки сера Генрі Блоттона, не маємо найменшого уявлення про те, як летимо, чому летимо, — словом, про всю цю механіку. Вже сама цікавість примушує нас звернутися до вас з проханням пояснити нам основні принципи міжпланетних польотів і дати деякі практичні вказівки щодо керування нашим “Ковчегом”…

— Цікавість — річ чудова, — підозріливо відповів Цандер і додав з деякою іронією: — Мене тільки трохи дивує, що ця цікавість з’явилася аж тепер, і до того ж одночасно у всіх.

— Так, але… — збентежився Стормер. — Ми давно вже… А от зараз ми всі розмовляли в кают-компанії і… — Оговтавшись від несподіваних слів Цандера, Стормер сказав: — Справа не тільки в цікавості. Мало що може статися, особливо з нами, в цьому польоті в безодню, так би мовити… Всі ми, як кажуть, під Богом ходимо, якщо це тільки можна застосувати до нас…

— Так, за допомогою координат питання про просторове місцеперебування Бога розв’язати важко, — відповів Цандер.

Ця іронія була вельми не до душі Стормерові.

— Я хотів тільки сказати, — почав він, наливаючись кров’ю, що завжди передувало вибухові гніву, — що ви так само можете випадково загинути, як і кожен з нас. Для цього нема потреби визначати ваші координати.

— Аксіома, — кивнув головою Цандер. — Я вас слухаю.

— Так от. Уявіть собі, що якийсь нещасливий випадок вивів вас з ладу. Ви вмерли, загинули. Вас нема. Що буде з усіма нами? Ми залишимось як вівці без пастиря. У сера Генрі, правда, є практичні знання в керуванні ракетою, але, як сам він казав, — правда ж, сер? — він нічого не розуміє в астронавігації. Хто ж залишиться? Вінклер…

— Бачите, — відповів Цандер, — я зовсім не збираюся так скоро вмирати. Але якщо це станеться, то є ще й Ганс, який багато чого навчився за цей час. Уже й зараз він мало в чому поступається перед Вінклером. Він весь час напружено працює.

Стормер переглянувся з Маршалем. Куди хилить цей Цандер? Чому він висуває цього хлопчиська Ганса? Невже Цандер вгадав їхні таємні задуми? Чи він…

— Я дуже радий, що в нашому “Ковчезі” є ще одна компетентна людина. Але це все-таки не вихід…

— Вони теж можуть стати жертвою нещасливого випадку? — карбуючи кожне слово, спитав Цандер.

Це вже був виклик. Ні, на Цандера, очевидно, так само не можна покластись, як на Вінклера і Ганса. Капітан явно на їхньому боці. Яке ускладнення, хай йому біс! Якби все це відбувалося на Землі… Стормер ще не зустрічав людини, яку не можна було б купити за золото. Але тут? Яку ціну можуть мати тут золоті гори? Треба покладатися тільки на себе, на свою винахідливість.

— Наш песимізм не зайшов так далеко, містере Цандер, — відповів Стормер. — Припустімо, що Вінклер замінить вас, а Ганс Вінклера… — “Хай йому біс, але про що ж тоді говорити? — подумав він. — Я, здається, зробив тактичну помилку…” — І він не знав, як вийти з становища.

— Е-е… — почав допомагати Маршаль. — А м-м-мій пес… пес… пес-симізм зайшов дуже далеко. Хіба п-при невдалому с-с-спускові на планету частина пасажирів не може бути вбита? М-ми повинні бути готовими до всього.

— І тому кожен з нас повинен оволодіти потрібними знаннями, — додав Стормер, полегшено зітхнувши, і витер лисину хустинкою.

— Для чого так багато розмов, панове? — сказав Цандер. — Ви хочете ознайомитись з принципами зореплавання?

— І навчитися керувати “Ковчегом”… — додав Стормер.

— І навчитися керувати “Ковчегом”, — повторив Цандер. — Чудово! Але, може, ви вважаєте, що все це можна зробити, не виходячи з цієї рубки? Ви добре знаєте вищу математику? Знайомі з астрономією, механікою, хімією, біологією, фізикою, електротехнікою?..

— Не примусите ж ви нас сісти за таблицю множення, — з гнівом перебив його Стормер. — Ми дорослі люди, і ми орудували мільйонами. Чи, може, ви гадаєте, що керувати сотнею трестів і синдикатів, десятками банків, тисячами робітників і службовців легше, ніж якимсь “Ковчегом”?

— Я цього не думаю, — стримано відповів Цандер.

Чим більше роздратовувався Стормер, тим спокійніше поводився капітан. Він відчув, що за цією несподіваною цікавістю ховається щось інше. З уривчастих розмов, багатозначних поглядів, якими обмінювалися в останній час “пасажири”, Цандер зрозумів, що в ракеті назрівають якісь події, замишляється щось проти Вінклера, Ганса, а може і проти нього, Цандера. В цьому не було нічого дивного. Відколи він працює інженером, з ним не раз траплялися такі речі: підприємці брали його на велику платню, нав’язували йому “помічника”, якого він, Цандер, повинен був інструктувати, а коли нове виробництво налагоджувалося, Цандера без сорому виганяли. Так було принаймні в перші роки його роботи, коли він ще не здобув визнання. Але невже ці наївні люди й справді думають обійтися без нього, Вінклера і Ганса?

— Я цього не думаю, містере Стормер. Більше того, я ніколи не взявся б керувати вашими банками І трестами, принаймні без попередньої і дуже тривалої підготовки.

— Ми не збираємося перекваліфіковуватися на інженерів зореплавання. Ми лише хочемо мати мінімальні, вкрай потрібні практичні знання…

— Чудово. Ви матимете їх. З сьогоднішнього дня в кают-компанії відкриваються курси по зореплаванню. Ви задоволені? Питання вичерпане. Місіс Хінтон, очевидно, проклинає нас, висячи в повітрі. А наш “Ковчег” за час цієї розмови, мабуть, відхилився на тисячі кілометрів од свого курсу. Даруйте, я повинен приступити до виконання своїх обов’язків. — І Цандер, повернувши важіль, посилив роботу бічної дюзи.

Відвідувачі осіли вниз, обліпивши Цандера, як рій бджіл обліплює гілку дерева.

Не дуже люб’язно розпрощавшись, вони вийшли з рубки.

Пробиратися вузькими проходами вздовж ракети для Стормера було справжньою мукою. А тут ще цей Цандер. Як він випровадив їх! Можна сказати, вигнав. Ні, небо таки псує людей. Ну, хіба могло статися щось подібне на Землі? О, там Стормер за одне зайве слово стер би Цандера на порох, знищив би. А тут його нічим не візьмеш… Скоріше б на Землю!.. Але, пригадавши, за яких обставин він тікав із Землі і що тепер на ній коїться, Стормер тільки глухо вилаявся.

— Од… од-наче цей Цандер надто зна-знахабнів, — почувся позаду Стормера голос Маршаля.

— Мерзотник! — обізвався Стормер. — Він відчуває себе господарем становища. Ну, ми ще побачимо, хто кого.

— Опануємо теорію і практику зореплавання і тоді поговоримо з ним інакше— підспівував Пінч.

— Опануйте спочатку, а тоді нахваляйтесь, — гримнув на свого секретаря задиханий Стормер.