Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Фантастика и фэнтези » Научная фантастика » Повернення з зірок - Станіслав Лем (книги регистрация онлайн txt) 📗

Повернення з зірок - Станіслав Лем (книги регистрация онлайн txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Повернення з зірок - Станіслав Лем (книги регистрация онлайн txt) 📗. Жанр: Научная фантастика. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Я поклав її на своєму ліжку. Укрив її.

— Так краще?

Вона кивнула. Я не знав, чи тільки зі мною вона така мовчазна, чи взагалі така. Я став навколішки біля ліжка.

— Говори мені що-небудь, — прошепотів я.

— Що?

— Про себе. Хто ти. Чим займаєшся. Чого хочеш. Але — не те, чого хотіла раніше, поки я не звалився тобі на голову.

Вона злегка знизала плечима, наче даючи зрозуміти, що їй нема чого сказати.

— Не хочеш говорити? Чому, чи…

— Це не має значення… — сказала, ніби вдарила мене цими словами. Я відсахнувся.

— Що це означає, Ері… що це, — белькотів я. Але вже розумів. Добре розумів.

Я скочив на ноги й почав ходити по кімнаті.

— Я так не хочу. Не можу так. Не можу. Так не можна, я…

Я остовпів. Знову. Бо вона усміхнулася. Невиразно, ледь помітно.

— Ері, що ти…

— Він має рацію, — сказала вона.

— Хто?

— Той… ваш приятель.

— В чому?

їй важко було це вимовити. Вона відвела очі.

— В тому, що ви — нерозумний.

— Звідки ти знаєш, що він це сказав?

— Я чула.

— Нашу розмову? По обіді?

Вона кивнула головою. Почервоніла. Навіть губи її порожевіли.

— Я не могла не чути. Ви розмовляли страшенно голосно. Я б вийшла, але…

Я зрозумів. Двері її кімнати виходили до холу. «Який кретин», — подумав я про себе. Я був приголомшений.

— Ти чула… все? Вона знову кивнула.

— І знала, що це я про тебе?…

— Угу.

— Звідки? Адже я не назвав…

— Я знала ще перед тим.

— Як!?

Вона повернула голову.

— Не знаю. Знала. Тобто спочатку я подумала, що це мені здається.

— Ти дуже боялася? — спитав я похмуро.

— Ні.

— Ні? Чому — ні?

Вона ледь помітно посміхнулася.

— Ви зовсім, зовсім, як…

— — Як що?!!

— Як у казці. Я не знала, що можна… таким… бути… і якби не те, що… ви знаєте… я б подумала, що це мені сниться…

— Запевняю тебе, що ні.

— Ох, я знаю. Я тільки так сказала. Ви знаєте, про що я?

— Не дуже. Мабуть, я тупий, Ері. Олаф мав рацію. Я дурень. Дурень. А тому ти мені розтлумач — добре?

— Добре. Ви думаєте, що ви страшний, а ви зовсім не такий… Ви лише…

Вона замовкла, ніби не могла підшукати слів. Я слухав її з напіввідкритим ротом.

— Ері, дитинко, я… я взагалі не думав, що я страшний. Безглуздя. Присягаюсь тобі. Тільки коли я прилетів і наслухався, надивився й дізнався про всяку всячину… Але годі. Я вже досить говорив. Значно більше, ніж треба. Ніколи в житті я не був таким балакучим. Говори, Ері, говори. — Я присів на ліжко.

— Немає чого, справді. Тільки… я не знаю…

— Чого ти не знаєш?

— Що буде?…

Я схилився над нею. Вона дивилася мені в очі, не кліпаючи. Наше дихання злилося.

— Чому ти дозволила себе цілувати?

— — Не знаю.

Я доторкнувся губами до її скроні. До шиї. Я лежав так, з усіх сил стискаючи зуби. Такого зі мною не було ніколи. Я не знав, що таке може бути. Мені дуже хотілося плакати.

— Ері, — прошепотів я самими устами. — Ері. Рятуй мене.

Вона лежала непорушне. Я чув, наче десь далеко-далеко, полохливі удари її серця. Я сів.

— Ти… — почав я, але не наважився закінчити. Я підвівся, підняв лампу, поставив на стіл, щось зачепив — це був туристський ніж. Він лежав на підлозі. Я кинув його в чемодан. І обернувся до неї.

— Я погашу світло, — сказав я, — добре? Вона не відповіла. Я натиснув кнопку. Морок. У широко розчиненому вікні не було видно жодних, навіть далеких, вогнів. Нічого. Чорно. Так чорно, як там. Я заплющив очі. Тиша бриніла.

— Ері, — шепнув я. Вона не відізвалася. Я відчував її страх. Навпомацки підійшов до ліжка. Намагався почути її подих. Але тільки тиша дзвеніла, огортаючи все навколо, і наче матеріалізувалася в цій темряві… «Я мушу вийти», — подумав я. Так. Зараз вийду. Але нахилився і наче в якомусь ясновидінні відшукав її обличчя. Вона затамувала подих.

— Hi, — видихнув я. — Нічого. Справді нічого… Я доторкнувся до її волосся. Я гладив його кінчиками пальців і пізнавав ще чуже, ще незвідане. Я так хотів це все зрозуміти. А може, не було чого розуміти? Яка тиша. Чи Олаф спить? Напевно ні. Сидить, прислухається. Чекає. Отже, піду до нього. Але я не міг. Все було надто вже неправдоподібне, напевне. Я не міг. Не міг! Я поклав голову на її плече. Один рух, і я вже поруч із нею. Я відчув, що все її тіло заклякло. Вона відсунулася. Я прошепотів:

— Не бійся.

— Ні.

— Ти тремтиш.

— Це просто так.

Я обняв її. її голова, що була на моєму плечі, пересунулася в згин ліктя. Ми лежали так поруч, а навколо — мовчазна пітьма.

— Пізно вже, — шепнув я. — Дуже пізно. Можеш спати. Прошу тебе. Спи…

Я заколисував її повільним напруженням м'язів плеча. Вона лежала тихо, але я відчував тепло її тіла й подиху. Дихала часто. І серце в неї калатало швидко-швидко. Повільно, дуже повільно заспокоювалося воно. Мабуть, була дуже втомлена. Я прислухався спочатку з відкритими, потім із заплющеними очима, бо мені здавалося, що так я краще чую. Чи вона вже спить? Хто вона? Чому вона стільки для мене значить? Я лежав у темряві, з-за вікна тягло легким вітерцем, він ворушив фіранку, яка слабо шелестіла, мов пісок. Я ніяк не міг отямитися. Енессон, Томас, Вентурі, Ардер. Отже, все це було для цього? Для цього? Купка пороху. Там, де ніколи не віє вітер. Де немає ні хмар, ні сонця, ні дощу, де немає нічого. І я був там? Справді був? Заради чого? Я вже нічого не знав, усе зливалося в безформну темряву — я завмер. Ері здригнулася. Повільно повернулася на бік. Але голова її лишилася на моєму плечі. Вона іцось тихенько пробурмотіла. І спала далі. Я намагався уявити собі хромосферу Арктура. Безмежність, безмірність, над якою я летів і летів, обертаючись, як на химерній невидимій каруселі вогню, із сльозами на опухлих очах, і повторював самими губами: «Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім» — тисячі, тисячі разів, так що потім від самої лише думки про ці слова щось у мені здригалося, наче вони були випалені в мені, наче вони були раною; а у відповідь чувся лише

тріск у навушниках і глузливий півнячий крик, на який моя апаратура перетворювала полум'я протуберанців, і там був Ардер, його обличчя, його тіло й ракета, перетворені на променистий газ. А Томас? Томас 'загинув, і ніхто не знав, що з ним сталося… А Енессон? Ми з ним були в поганих стосунках — я не терпів його. Але в камері тиснення я сперечався з Олафом, який не хотів мене випускати, бо було вже надто пізно: який я був благородний, великі небеса, чорні й блакитні… Але це не було благородством, це була справа людської ціни. Так. Бо кожен з нас був чимось дорогоцінним, людське життя мало надзвичайну вагу там, де не могло важити ніщо, де лише така тонесенька, майже неіснуюча плівка відділяла його від кінця. Той дротик чи контакт у радіо Ардера. Або той шов у реакторі Вентурі, якого Фосс не доглядів (а може, він одразу розійшовся, адже це буває, втома металу), і Вентурі протягом, ну, я знаю, п'яти секунд перестав існувати. А повернення Турбера? А чудесний порятунок Олафа, який розгубився, коли була перебита спрямовуюча антена? Яким чином? Ніхто цього не знав. Олаф повернувся чудом. Так, один на мільйон. А яке щастя мав я! Яке незвичайне, неможливе щастя… Плече в мене терпло, і мені було від цього нсвимовно хороше. «Ері, — сказав я в думці, — Ері». Як пташиний голос. Таке ім'я. Пташиний голос… Як ми просили Енессона, щоб він покричав по-пташиному… Він це вмів. Умів, а коли загинув, то разом з ним — усі птахи…

Але все це вже мішалося у мене в голові, я поринав і плив крізь темряву. В останню мить, перед тим, як заснути, мені здалося, що я там, на своєму місці, на підвісній койці, глибоко, біля самого залізного дна, а поруч зі мною лежить малий Арне — і я на мить пробудився. Ні. Арне мертвий, я на Землі. Дівчина тихо дихає.

«Будь благословенна, Ері», — сказав я в думці, вдихаючи запах її волосся, і заснув.

Я розплющив очі, не знаючи, де я і хто я. Темне волосся, розсипане на моєму плечі, — я не відчував його, бо плече заніміло, — здивувало мене. Це тривало якусь мить. А потім я знав уже все. Сонце ще не зійшло, світанок був молочно-білий, чистий; він був у вікнах, і від нього віяло холодом. Я дивився в її обличчя, наче бачив його вперше. Вона спала міцно, дихаючи із стуленими губами, їй, мабуть, було не дуже зручно на моєму плечі,

Перейти на страницу:

Станіслав Лем читать все книги автора по порядку

Станіслав Лем - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Повернення з зірок отзывы

Отзывы читателей о книге Повернення з зірок, автор: Станіслав Лем. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*