Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна (читать полную версию книги TXT) 📗
Микола Матвійович займався раніше космічного медициною, він був одним із тих, хто готував до люльоту екіпаж “Айстри”, і Ольгу знав змалечку. Саме від нього багато років тому вона почула про організацію нової спеціалізованої лікарні і попросилася сюди на роботу. “Ти гарний спеціаліст, Олю, — казав він їй тоді, — я хотів би працювати з тобою. Та усвідом одне; це — робота. Непроста, але справжня. І тому їй не можна віддавати лише часточку себе. Вона вимагає всієї людини, усіх нервів, мозку, вправності рук, швидкості реакції, рішучості й терпіння, обережності й сміливості водночас. Це важко, Олю. Думай”. Ольга вперто стисла губи, а тоді заявила, що труднощів не боїться, знає вже, на що здатна; кілька років працювала на станції швидкої допомоги (Янка була маленька, а система чергувань давала змогу частіше бувати з дочкою: добу на роботі, три дні вільна). Вона вважала, що має всі ті необхідні якості, про які говорив Микола Матвійович, і їй хотілося випробувати себе…
Ольга піднялася на другий поверх, до жабінки гардероба, й набрала потрібний код. Затим зайшла до сусідньої кімнати, вдягла чистий робочий одяг — блакитний комбінезон та беретик, поправила перед дзеркалом волосся. Тепер — до Миколи Матвійовича.
По дорозі перестріла Валю Шульгу, медсестру дитячого відділення. Та мовчки кивнула у відповідь на привітання й окинула її якимось дивним поглядом. Ольга вже піднімалася ліфтом нагору, а той несподіваний погляд, здавалося, прилип до неї.
Торкнулася дверей кабінету № 95, і вони безгучно прочинилися. Микола Матвійович підвівся їй назустріч — кремезний, трохи вайлуватий, він чимось нагадував великого доброго ведмедя. В очах його промайнув той самий дивний вираз, що й у Валі, і Ольга відчула, як у спину їй війнуло холодом.
— Викликали, Миколо Матвійовичу?
— Ти не хвилюйся, Олю. У нашій лікарні твоя донька…
— Яна?!
— Сідай, Олю. Безпосередньої загрози її життю вже нема…
— Прошу вас, кажіть усе як ві
— Я підозрюю електротравму. Ураження блискавкою. Після грози Яну знайшли непритомною.
— Де?
— У парку за містом, де березовий гайок…
— Вона була там… сама?
— Очевидно. її знайшли випадкові перехожі. Я перевів на свій екран усі дані про стан Яни. Зараз увімкну.
— Де вона лежить?
— Сьомий поверх, четвертий бокс.
Різноколірні цифри на дисплеї вишикувались у стрункі стовпчики. Треба зосередитись… Вихідні дані: температура тіла, тиск, пульс, частота дихання, лінія кардіограми, експрес-аналізи… Стан на двадцять четверту годину… На першу годину ночі… Другу… Антропометричні виміри… Супутні дані… Комплекс реанімаційних заходів… Призначення на наступний день… Прогноз… Усе.
— Я хочу побачити її…
— Олю, ти зовсім біла. Може, дати тобі щось із ліків?
— Нерви, Миколо Матвійовичу. Чи й ви, як усі, гадаєте, що в мене їх нема? Обійдусь без ліків, мене не так легко збити з ніг…
— Навіщо ж так, Олю…
— Пробачте. Сама вже не тямлю, що кажу… Сьомий поверх, четвертий бокс… Янко, донечко!
На тлі білого простирадла іще темнішим здається її волосся. На високому чолі болісно зламалися тонкі брови, немов чаїні крила, загострились вилиці. Зараз Янка ще дужче схожа на Таню Воронову, там, на пам’ятнику, може, тому, що так само застигла, непорушна… Ольга знала — її ніхто не потурбує, а тому дозволила собі обхопити голову руками й міцно заплющити очі. Для неї, незмінно врівноваженої та доброзичливої, закутої роками звички у стриманість, як у панцир, це було те саме, що для іншої — розридатись уголос, затужити у розпачі… Криком небо розтинати, за словами Янки.
Із щоденника Яни Чепіль
Ти ніколи не згадувала про це, мамо. Мабуть, гадат еш, що я все забула. Скільки тоді було мені років? Не більше п’яти. Та я пам’ятаю…
Ми з тобою летіли на літаку. До татка летіли. І оту поли вже заходили на посадку, щось сталося. Здається, заклинило шасі, і ми ніяк не могли сісти. Літак робив величезні кола, і всі пасажири були наелектризовані тривогою: скільки ж це триватиме? Біля нас сиділа жінка, гарна жінка із русявою косою. Раптом вона почала голосно ридати, притискаючи до себе маленького сина. Я злякалась того крику та безтямних її очей і поглянула на тебе, мамо. Ти сиділа спокійна, тільки трохи бліда, і я спитала в тебе, чого тіточка кричить і хлопчик чого плаче, а ти сказала, що в неї, мабуть, щось болить або в хлопчика щось болить і мама злякалася за нього; не лякайся, доню, іще сказала ти, все гаразд, бачиш — я спокійна, я не кричу й не плачу, отже, все нормально, і скоро ми будемо на землі… ти ні на кого не звертай уваги, ти дивись лише на мене, доню, я впевнена, що все буде добре. Знаєш, мамо, я тоді й справді не злякалася. Лише через кілька років, коли підросла й порозумнішала, я пригадала все це і збагнула, чому ти тоді зробила так, мамо. Ти хотіла вберегти мене від панічного жаху, що охоплював людей у літаку, від смертельного страху, що мучив би мене до останньої хвилини, якби сталося найгірше… А коли все скінчилось добре й ми нарешті вийшли з літака, ти підхопила мене на руки і так сильно притисла до грудей, аж я почала пручатись. Я ніколи не говорила тобі, що не забула про це…
Не дивно, що в тебе стільки сивини, матусю. Інші вміють плакати — їм легше. А ти якось сказала, що давно вже розучилась плакати. “Сльози — камінь, і серце — камінь, і у небі не сонце — камінь…” Ти сама закула себе в міцні лати незмінної витримки, професійної привітності, зовнішнього спокою. Так, твоя робота цього вимагає. Але навіть удома ти не можеш позбутися цієї оболонки— чи так уже зжилася з нею? Усі свої прикрощі ти ховаєш у собі, щоб не завдати клопоту комусь іншому. Мене ти оберігала, бо я була маленька, татка — тому, що в нього складна, напружена робота і він мало буває вдома… Але ж я вже виросла, мамо, і почала помічати те, на що не звертала уваги раніше.
Коли ти скидаєш старомодні окуляри, очі, тоої втомлені очі, стають добрі та беззахисні. Але це триває лише якусь мить… Мабуть, черев те й не хочеш ти замовити еобг нарешті контактні лінзи, хоч скільки я тебе вмовляю — це не просто звичка, це ще й своєрідний засіб захисту, продовження тієї ж невидимої броні… Я так хотіла б, щоб вона вникла — не назовсім, ні, ти не зможеш без неї, але хоча б тоді, коли ми з тобою вдвох, мамо…
Я була берізкою, була зеленою,
Із буйним волоссям,
З очима чорними.
Я просиналась весною,
Коли небо високе й дзвінке,
А земля жива та гаряча:
На ній я стояла босоніж…
Тяглись до колін моїх трави.
Вітер чесав мені коси
Легкими прозорими пальцями,
Дощ мене умивав,
І сонце мені усміхалось -
Весь світ був до мене ласкавий.
Та потім весна минала.
Влітку я знемагала від спеки.
Восени старішала,
Взимку — вмирала…
Я була берізкою,
була зеленою.
Я своїми руками тонкими
Світ увесь обіймала.
Ольга міряла кроками довгий лікарняний коридор.
Янко, дівчинко синьоока!
Чи всі матері в такі хвилини згадують, якими були їхні діти змалку? Мабуть, що всі…
І знову лунає дзвінкий голосочок, сяють величезні очі, з яких аж вихлюпується захоплення й здивування. Для Яни все шило своїм особливим життям, немов вона дивилась на світ крізь чарівне скельце. їй шкода було дощу: він стукотів у шибку, просився погрітись у затишну кімнату, а його не пускали туди, і ображений дощик ішов собі геть. Світанок скрадався по хребтах будинків, як великий рудий кіт, а ялина під вікном була, звичайно ж, зачарованою царівною. Яна з усього вміла зробити для себе казку.
Вірші вона почала складати, коли ще й читати не вміла. Тому відразу кидалася до тата чи до мами, щоб вони записали те, що їй придумалося. Часто кликала їх навіть після того, як її вже вклали в ліжечко. Ольга вже добре знала отой її, як казав Ярослав, “натхненний” вираз обличчя! “А що я зараз скажу!”
