Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
— Ну й вигляд у тебе, — сказав він, наче відчуваючи величезне задбволення. — Лідо! — покликав він сестру.
Тут я помітив, що костюм на мені мокрий. Коли в коридорі брав вазу, то перевернув її і вилив на себе во ду. Зрозумівши, що все закінчилось і ніяких злодіїв нема, я сам засміявся, згадуючи, як ми атакували цю кімнату.
До їдальні зайшла Ліда. Вона була в квітчастому халаті, трохи розкуйовджена і все ще схвильована.
— Втекли, — сказав льотчик, показуючи сестрі на вікно.
Вона глянула на мене, потім допитливо подивилась на брата.
— Це мій старий приятель, Олекса Мартинович Кайдаш, журналіст. Знайомтесь.
Я повернувся до дівчини, наміряючись простягнути їй руку. Але вона лише кивнула мені.
— Розказуй, що тут трапилось, — попросив брат.
— О пів на дванадцяту я лягла спати. Мабуть, заснула швидко… Раптом прокинулась…
— Снилось щось?
— Ні… Прокинулась. Розплющила очі — темно. Хотіла повернутися, коли чую якесь шарудіння в їдальні. Спершу подумала, що ти приїхав. Хотіла спитати, але чому ж, думаю, ти не світиш. Це на тебе не схоже. Чую тихі, обережні кроки. На твої не схожі. Згадала, що я сама в квартирі, і стало страшно. Заплющила очі й лежу тихесенько, не дишу. Потім вирішила, що коли зайде до спальні, то треба вдати, що сплю. А він раптом спинився, затих. Стало ще страшніше. Не знаю, скільки часу минуло, чую тільки, як серце в мене колотиться. Потім почала думати, що, може, мені тільки привиділось, а там нічого нема. Хотіла вже встати і засвітити світло, коли двері де мене в спальню — ри-ип. Ти не можеш собі уявити, що зо мною сталося. Я вся похолола. Заплющую очі, тільки не дуже, щоб була схожа на сонну, і чую, як двері помалу відчиняються, а далі наче щось майнуло мені по обличчю, по очах. Догадалась, що він електричним ліхтариком світить. Потім, мабуть, погасив. Лише в вухах щось шумить і стукає. Далі чую, як зачинив двері й пішов до кабінету. Тут уже я не знала, що робити. Вискочити з квартири і зчинити на сходах галас чи кинутися до вікна, розбити шибку й кричати на вулицю. Раптом майнула думка: а що коли один стоїть тут, у моїй кімнаті, чатує на кожний мій рух, поки другий розглядає, що йому цінного забрати? Ну, думаю, як вони ще прийдуть сюди, до гардероба…
— Тут у тебе серце й завмерло, коли згадала своє обмундирування, — мовив, посміхаючись, брат.
— Ні, якраз чую, хтось одмикає двері на сходах, заходить до коридора, потім твій голос. Розплющила очі, бачу — з коридора пробивається світло. Знову твій голос. Тоді я підбігла до дверей і гукнула тебе.
— Отож утік через вікно, — з жалем вимовив Станіслав. — З третього поверху по ринві, мабуть, шугнув.
Він знов засміявся й почав пригадувати, який вигляд був у кожного з нас в той момент. Особливо сміявся з самого себе, як озброївся столиком.
— Пістолета я ніколи не ношу з собою, — наче прохаючи пробачення, сказав він мені.
Я не міг одвести очей від його сестри. Може, тому було причиною електричне освітлення та її хвилювання, але я ще ніколи в житті не бачив такої чарівної дівчини. Спочатку вона поглядала на мене досить суворо, але тепер, лукаво посміхаючись, призналась, що коли почула гуркіт падаючого стільця та дзенькіт розбитого посуду, то, боячись за брата, вискочила з стільцем йому на допомогу.
— Побачивши вас, я в першу мить подумала: “злодій”. І ледве не стукнула по голові своєю зброєю.
Шелемеха, почувши це, аж зайшовся сміхом.
— От так номер був би, — сказав він, постукуючи себе кулаком по коліну.
— Я думаю, ви мені пробачите? — звернулась до мене Ліда.
— Навіть глибоко вдячний…
— Авжеж, — кинув Станіслав, — авжеж… Дістати стільцем по головешці… Справді подякуєш, коли не зазнаєш такої неприємності.
Я охоче, до самого ранку, розмовляв би з сестрою льотчика. Та він, очевидно, дивився на це інакше. Чемно, але рішуче запропонував відкласти “тари-бари” на завтра, а зараз іти спати.
— Скільки тривоги приносить несподіваний нічний гість, — сказала на прощання Ліда.
— Це ви про кого? — спитав я. — Про нього, — думаючи про злодія, — чи про мене?
— Хай буде про вас, — посміхнулась вона, ледве ворухнувши пухлими дитячими губами і повівши очима на мій мокрий піджак.
Ліда зникла за дверима спальні, а Станіслав одвів мене до кабінету і показав на широку канапу.
— Влаштовуйся, як сам знаєш. У канапі знайдеш свіжу білизну, подушку й ковдру. Це в мене спеціально для гостей.
— Твоя сестра одружена? — спитав я.
— Ач який цікавий… Ні. Але тут є один лікар. Барабаш. Молодий, проте тямущий хлопчина. Тільки вайлуватий. Певний кандидат під її черевики. Ну, бувай, висипайся. Ранком будити не будемо.
Станіслав вийшов, а я, уклавшись на канапі, спробував заснути. Але це вдалося не одразу. Подія із злодієм збентежила мене. Згадав Ліду. Було приємно думати про неї. Пригадував її розповідь і… раптом звівся. Спало на думку, що я вже чув її голос. Це ж голос жінки, яку я зустрів два тижні тому вночі над морем в супроводі якогось чоловіка! Певності цього я, правда, не мав. Та думка, що доля звела мене з власницею знайденої мною сумочки, довго не давала мені заснути… З ким вона тоді була? Хто цей лікар, про якого згадував Станіслав? Може, він автор того листа, який зберігається в мене? А може, все-таки то була не Ліда? Гм… В сумочці лежала хустинка з ініціалами “Л. Ш.” Так, то, безперечно, була Ліда Шелемеха. Я ще не бачив лікаря Барабаша, але в глибині душі ворухнулися ревнощі. Одне з двох: або Барабаш автор листа, або вір той, хто гуляв тоді з нею над морем і кому вона не дозволила їхати разом з нею. Коли це той, другий… Навряд чи він міг розраховувати на великий успіх.
Отже, я знайшов Снігову королеву невідомого мені юнака. Така могла причарувати не одного. Передо мною постало питання: чи повертати цій дівчині сумочку і того листа? Насамперед треба буде переконатися, що це справді вона…
З цими думками я заснув лише на світанку.
ЗАПРОШЕННЯ
Другого дня новий співробітник “Зорі” прокинувся після полудня.
Із стін кабінету на мене глянули портрети Віллі Поста та Сігізмунда Леваневського і карта земних півкуль. За склом високих полиць стояли численні книги. Мою увагу привернуло, що в цій великій кімнаті було два письмових столи, поставлених один до одного, кожен із своєю лампою та прибором. Наче тут працювали двоє людей. Учора, поспішаючи лягти, я не звернув на це уваги.
Поки одягався, рипнули двері, і почувся голос Станіслава:
— Не спиш?
— Ні. Здається, час вставати, га?
— Ще б пак! — сказав хазяїн, заходячи до кімнати й посміхаючись.
— Ну що, вночі несподівані гості більше не з’являлися?
— З мене й одного досить. Коли б ми вчасно не наспіли, то, мабуть, плакали б деякі речі. Хоча, що б він особливо цінного міг винести відціля?
— Мабуть, він саме до твого письмового стола добирався, коли ми зайшли.
— Там-то цінне є, тільки не для нього. Грошей я в столі не держу, золотих годинників теж. А мої розрахунки йому не потрібні. Лідині папери теж. — Станіслав показав на один із столів. — Це її. Я ж дома буваю не часто, так що в нас кабінет на двох. Поки що миримось… Ну, давай умиватися, а то я вже хочу снідати.
Під час сніданку Станіслав частував мене холодними закусками та чаєм з вином, запевняючи, що це найкращий напій для шлунка ранком після банкету. Я ждав, що з нами снідатиме і Ліда. Але вона не показувалась. Так і не впоравшись з своєю цікавістю, я спитав:
— Де ж твоя сестра?
— Ліда на роботі. Не всі ж працюють спеціальними кореспондентами, щоб вільно поводиться з своїм часом.
— А ти?
— Я ж у відпустці, хіба не казав?
— Так, так. І їдеш на дачу до дружини й батьків?
— Хотів би сьогодні, та не знаю. Мабуть, завтра доведеться.
— А чому сестру з собою не береш?
— Вона недавно повернулась з відпустки. В Криму була. Тепер у неї багато роботи.
— Де вона працює?
— У академіка Саклатвали. В лабораторії металів.
