Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич (прочитать книгу txt) 📗
Берсеньєв промовчав. Зауваження Майгіна були резонними. Старий геолог обійшов “саркофаг” кругом і нарешті сказав:
— Тонка механіка…
У Петі майнула якась догадка. Він вирішив підійти до другого “саркофага”, але не від екрана, а збоку. Екран залишався сліпим. Несподівано студент ступнув уперед, і екран враз ожив. На ньому з’явилось обличчя… Тут гадати вже не довелось, це була жінка. Петя навіть зблід від хвилювання. Такого обличчя він ніколи не бачив. Сказати про нього, що воно “вродливе”, означало нічого не сказати…
Глянувши на обличчя жінки, що з’явилось на екрані, Петя подумав: “Сніг і небо”… Високе чоло облямовувало волосся, схоже на закручений вітром і застиглий сніговий замет. Тіні на обличчі вилискували легенькою синявою. Біля мочок вух поблискували дві краплі якихось невідомих дорогоцінних каменів. Але й на цьому обличчі найпримітнішими були очі. Неприродно великі, вони, здавалося, були перенесені з парусів таїтянських каное… Довгі вії обрамляли, великі білки з фіолетовим відтінком, який зустрічаєш тільки на виноградниках, а в чітко окреслених бірюзових зіницях мерехтіли темні цяточки… Очі були повні уваги. Вони ждали… але чого? Може, юнак, на якого дивилися ці очі, і сказав би що-небудь, але жінка все одно не зрозуміла б його мови. І Петя мовчав. Тільки одна думка свердлила його мозок: “Не зникай!.. Дивись на мене!..”
Обличчя на екрані здригнулось, помутніло, ще мить — і воно зникло б, та Петя закричав у думці:
“Не зникай!.. Ще!..”
І обличчя знову виразно засяяло на екрані, тільки очі розширились, ніби від здивування…
Юнак не пам’ятав, чи довго він дивився в синю безодню очей. Нарешті він не витримав і відступив. У ту ж мить зображення на екрані померкло.
Майгін і Берсеньєв з напруженою увагою спостерігали два обличчя: обличчя на екрані і зовсім розгублене обличчя юнака.
— Ну що? — спитав Майгін. — Налюбувався?..
— Ні, не встиг, — зітхнувши, промовив Петя і додав своїм друзям: — А ви знаєте, коли вона стала зникати, я в думці наказав їй залишитись, і вона знов появилася…
— Ого! Це вже щось із галузі окультних наук! — вигукнув Майгін.
— Ти наказав зображенню? — глузливо запитав Берсеньєв.
Петя нічого не відповів.
— “Дива там: лісовик там бродить, в гіллі русалка спить бліда…” — процитував Майгін пушкінські рядки.
Берсеньєв підійшов до масивної литої шафи без дверей, і шафа замиготіла безліччю різноколірних очок.
— Підморгують! — пробурмотів Майгін. — Вони, мабуть, знають те, чого не знаємо ми…
Але Берсеньєв уже “повернувся на землю” і знову зайнявся слідами Нене. Хлопчик обійшов навколо великого круглого столу. Далі сліди вели до стіни. Тут на підлозі валялась бляшанка з вугликами, але самі сліди зникли, ніби Нене випарувався або пройшов крізь стіну, залишивши після себе тільки свою магічну бляшанку.
Геологи оглянули весь дім: усі його п’ять кімнат, великих і малих, затишних, високих і світлих, обставлених масивними і водночас красивими меблями. В одній кімнаті вони знайшли постіль, заслану легкими білими тканинами. Тут були і якісь дивні речі, призначення їх залишалось незрозумілим. На стіні висів красивий різьблений, наче з слонової кістки зроблений ящик. Майгін відчував себе так, як у чужому домі, і не рискнув відкривати його, та тільки він простягнув руку, щоб доторкнутися до ящика, як дверцята самі розчинились, і він побачив безліч комірок з малесенькими мотками прозорої плівки. Мабуть, це була фонотека, але Майгін, людина початку XX століття, цього не знав.
Тут же, “в спальні”, Берсеньєв побачив легеньку кульку з матового скла, таку саму, як вони знайшли вчора біля кістяка.
Ніяких ознак живих істот помітити не пощастило. Сліди Нене, першої людини, що проникла в цей загадковий дім, зникли якимось незрозумілим способом перед глухою стіною.
Геологи тричі обійшли весь дім, але Нене ніде не було.
— А може, він уже перекочував у другий дім, туди, де грає музика? — спитав Майгін, коли Берсеньєв з лупою в руках востаннє оглянув сліди в кімнаті.
— Ні! — рішуче сказав Берсеньєв. — Він міг піти тільки спиною, до дверей, ступаючи на свої сліди п’ятами вперед. Та навряд чи він так робив би.
— Він міг витерти ноги на цьому місці і далі піти, не залишаючи слідів, — невпевнено припустив Петя.
— Нене ніколи не спаде на думку витирати ноги. Він зроду цього не робив. Та й навіщо йому від нас ховатися? — заперечив Берсеньєв.
— Не подобається мені це загадкове зникнення, — похмуро сказав Майгін. — У мене таке враження, що тут хтось причаївся і грається з нами…
А тим часом легка, як подих теплого вітерця, дивна і сумна музика все ще лунала в повітрі підземного міста. Захоплені розшуками хлопчика, геологи виключили її з своєї свідомості, але вона вкрадливо нагадувала їм про себе, як тільки вони залишали голубий “котедж” з живими зображеннями…
Петя зупинився з напівзаплющеними очима.
— Музика….
— Там… — показав Майгін на малюсіньку жовту “пагоду” на краю підземного містечка.
— Ні… це там, — упевнено тицьнув пальцем Берсеньєв у бік білої кубічної споруди.
— Ні… вона звучить усюди, — сказав Петя,
Але Майгін уже рішуче пішов уперед, і його супутники поспішили за ним. Молодий геолог, мабуть, не помилився. Коли підходили до “пагоди”, музика лунала дужче. Геологи двічі обійшли дивну споруду з зігнутим дахом, але ні дверей, ні вікон не знайшли.
— “Там хатка на куриних ніжках без вікон, без дверей стоїть”, — сказав Майгін. — Ці музиканти явно уникають публіки.
— Андрію Гавриловичу, а може, вікно є на даху? — припустив Петя.
— Треба подивитись. Ану, Петрусю…
Майгін переплів пальці рук і підставив Петі “стремено” із своїх долонь. Студент швидко скочив, Майгін підняв його, і Петя вчепився за край даху. Через хвилину він уже дряпався наверху, щохвилини сповзаючи.
— Ніякого вікна! Нічого! — крикнув зверху. — А музика тут ще голосніша!.. Дах якийсь тонкий і вібрує.
— Злізай, — наказав Майгін.
— Можливо, вся ця споруда замінює тут музичний ящик? — зауважив Берсеньєв.
Усі троє відвідували в Петербурзі концерти, але великими знавцями музики себе не вважали. Однак тут музика прикувала їхню увагу. Вони не могли сказати, на яких інструментах виконувалась вона і чи чули вони її коли-небудь раніше, ясно було одне: звуки, що долинали з маленької “пагоди”, прекрасні, урочисті і сумні. Мелодія її не повторювалась, вона ніби змінювалась на льоту. Іноді цей політ звуків був схожий на одну з симфоній Чайковського, потім — Бетховена, протягом одної-двох хвилин він скидався на північну гірську музику Гріга і зникав у неповторних своєрідних поєднаннях нових звуків.
— Це схоже на “Місячну сонату”, — задумливо збираючи і розпускаючи свою бороду, сказав Берсеньєв.
— Ні, скоріше це хор… — вирішив Майгін.
— Це і те, і друге, і багато іншого, — майже прошепотів Петя.
Він стояв, заплющивши очі, і бачив цю неймовірну музику. Вона була схожа на оранжеве полум’я…
До самого вечора блукали в цей день геологи по підземному місту в супроводі звуків дивної то розквітаючої, то умираючої музики. Їм пощастило проникнути в більшість будиночків. Деякі з них, безумовно, були житлом. Але були й такі будівлі, які, певно, мали інше призначення. У них геологи знайшли складні і незрозумілі апарати, очевидно, для фізичних і хімічних досліджень — якісь баки, переплетіння трубок і дротів, вимірювальні прилади, панелі, утикані важелями і кнопками. Обережний Берсеньєв суворо заборонив товаришам торкатись чого-небудь.
Берсеньєв і Майгін довго сушили голову, з якого матеріалу зроблені будинки, підлога, прозора сфера і багато інших речей у цьому містечку, але сказати що-небудь певне ні той, ні другий не міг.
— Немає сумніву, що це не метал, не мінерал, не дерево. Можливо, це якісь штучні матеріали, подібні до пластичної маси, винайденої недавно американцем Бакеландом, тільки міцніші в багато тисяч разів, — сказав Берсеньєв, розглядаючи витончену шафочку, зроблену з матеріалу, схожого на слонову кістку. — А може, і що-небудь інше.
