Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг .TXT) 📗
Банки були повсюди: на скелях і в тріщинах, на каменях і під ними, і в двох кроках від Барта — розбиті і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міліарди мух. Вони, здавалося б, катастрофічно розмножувалися, харчуючись найкращими консервами світу, але періодично налітав шквал і відносив тонни цього висококалорійного концентрату в море, далеко-далеко, за багато сотень миль, і скидав хмари мух на риб’ячі голови. Манною небесною. А мухи на острові знову плодилися…
Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Відповідає усім світовим стандартам. Наче на суперзразковій фермі.
Барт облизнув губи сухим, шорстким язиком.
— Слухай, — промовив він і замовк.
“Усе це даремно”, — защеміло серце. Знову облизав губи.
— Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну! Лише одну… Я візьму, гаразд?
Симбіот мовчав.
— Якщо ти гадаєш… То я не так… я не просто так… Я заплачу… Їй-бо, я заплачу! Я добре заплачу!
Барт дурив його. У нього в кишенях не було нічого, крім чудом уцілілого складаного ножика, і робот ніяк не реагував на його благання, нібито знав про це. Він стояв непорушно, підставивши до сонця широку блискучу спину, і відкидав на землю людську тінь.
Барт замовк. Стало моторошно. Острів, де з людей роблять машини всупереч усім конвенціям і законам, схопив його за горло сухою піщаною рукою спраги. Серед такого багатства… До болю стис у кишені складаний ніж, але тут же збагнув: це не зброя.
Відвернувся й почав дивитися в улоговину. Не думати, тільки не думати, що позаду в образі симбіота стоїть її Величність Костомаха.
Острів був вулканічного походження, про що свідчила ця улоговина, всіяна консервними банками, мов конфетті, — колишній вогнедишний кратер.
Барт ковтнув неіснуючу слину. Ось тут летіла банка… об цей виступ, об цей і… Здригнувся й глянув на робота, потім знову на виступ, де розлилася пляма персикового соку. В скронях гупала кров, тремтіли руки. “Спокійно, спокійно. Заспокойся, — сказав він собі. — Тільки спокійно”.
— Ти сам тут на острові? — запитав він.
— Сам.
Відлягло. “Не квапся, не метушись, — наказав собі Барт. — Продумай усе гарненько”. І сам себе не слухався, тіло тремтіло, мов у пропасниці.
Ось так, так і так, вирішив він, розрахував усі ходи наперед і, вибравши банку, що стояла на самісінькому краєчку майданчика, різко зірвався з місця й побіг до неї. Симбіст трохи почекав, а потім блискавкою метнувся до обриву й ударом ноги вибив банку з рук. Ударив він майстерно (очевидно, непогано грав у футбол, коли був людиною), підрізавши банку так, що вона завертілася навколо осі, а сам круто зупинився якраз над урвищем. І тоді Барт легенько, щоб не звалитися самому, підштовхнув його у спину. Робот сіпнувся назад, побалансував на одній нозі, але все-таки не втримався і полетів у провалля. Від удару об перший виступ у нього відлетіла ліва рука. Барт відвернувся, схопив першу-ліпшу банку і встромив у неї ніж.
Це були консервовані яблука, залиті теплим, липким і несмачним сиропом. Він пив жадібно, не помічаючи гострих країв банки, обрізав губи і продовжував ковтати сироп по краплині, притримуючи долонею яблука, які лізли в рот, аж поки сиропу в банці не залишилось. Нарешті Барт відкинув банку геть. Пити захотілося ще сильніше. Коло скелі, на осонні, побачив трикутну пластикову пірамідку з пивом. Обпікаючи руки, зірвав з неї розжарену сіточку термі (“Нічого, — пробурмотів він, дмухаючи на пальці, — тим холодніше пиво…”) і надрізав краєчок. Доводилося пити повільно, ковток за ковтком, бо пиво було крижаним, аж зуби ломило. Зрештою він угамував спрагу. Ліг біля самісінького краю майданчика і став розглядати улоговину. Внизу, на осипу, із-за величезного валуна стирчали понівечені металеві ноги в гостроносих черевиках. Барт поглянув на свої побиті, подряпані ступні, потім знову вниз, скачав у роті гіркий від пива клубок слини і сплюнув в улоговину.
Було спекотно й задушливо, піт липкою плівкою стягав шкіру. Тіло охопила якась млявість, і він поринув з головою в млосний, напівдрімотний стан. Навіть не помітив, як над островом з’явився транспортний контейнер, чорний, з яскравим жовтогарячим написом, і лише коли тінь контейнера на мить накрила його, стрепенувся.
Серце у нього тьохнуло, він підхопився на ноги… І аж тоді збагнув, що контейнер автоматичний.
Контейнер зависнув над улоговиною, з гуркотом розломився навпіл і висипав зі свого черева купу консервних банок, які повільно, ніби лапатий сніг, підтримувані силовим полем, осідали на скелі. А контейнер зачинився, розвернувся й полетів назад. Про всяк випадок Барт помахав рукою — марно. Погукав услід — те ж саме. Він постояв, почекавши, поки цяточка контейнера не зникне на обрії, і сів. Боліли ступні ніг.
— Клята автоматика! — схопив банку, що потрапила під руку, і щосили пожбурив її в провалля.
Туди, де лежали підошвами догори черевики.
Від симбіота залишився тільки жахливо спотворений тулуб та дві ноги, які палицями стриміли над валуном. Поруч — половинкою розчахнутого кавуна — лежала голова. Дрібнюсінькі рожеві кристалики пам’яті виблискували на сонці. Барт поглянув і відвернувся. Колись це було людським мозком… Підійшовши ближче, стягнув із симбіота черевики, взяв їх і сів на валун.
“Щось надто легко дісталась мені перемога, — подумав він. — Занадто легко…”
Поруч валялися знівечені ноги робота, трохи нижче — тулуб. Від живота відбрунькувалася абсолютно неушкоджена призма еволюційної скриньки. Він нахилився, обережно доторкнувся до неї і взяв у руки. Скринька виявилася легкою, як дерев’яний брусок, і теплою.
“Приспали або підпоїли, — зринуло в думці. — А можливо, оглушили… Хоча навряд — якщо пошкодиш череп, “сировина” стане непридатною… Отже, підпоїли. Потім припасували скриньку до живота — і, будь ласка, через півгодини перед вами готовий робот. Запрограмований, вузькоспеціалізований. Симбіоз машини й людини. Дешево й надійно. І нехай горить синім полум’ям Паризька конвенція, яка забороняє подібне виробництво, а на електричний стілець — так просто начхати!”
Барт зітхнув і обдивився довкола. Його оточували чорні з червонястим полиском базальтові скелі. “Майже як каньйон у Нью-Мехіко. Тільки зовсім відсутня рослинність…” — подумалось йому, і він заплющив очі.
…Позаду, під деревом, стояло старезне бунгало, і він почув, спиною відчув, як із рипінням прочинились двері й на світ божий, продираючі заспані оченята, виліз Джіммі. Зараз він підкрадеться до Барта ззаду, зненацька стрибне йому на шию, повалить, і вони з реготом почнуть вовтузитися в пилюці…
Поруч хтось стояв. Барт відчув це крізь примружені повіки, скривився, ніби хтось підгледів його видіння, і розплющив очі.
— Джіммі… — стрепенувся він. І тієї ж миті щось гаряче вдарило в голову: — Синочку!!! Любий мій, рідний синочку!
Простягти руки, міцно обійняти його голову, розридатися, притиснути личком до живота…
Барт скочив на ноги, випустив із рук еволюційну скриньку… І Джіммі зник. Мов крізь землю провалився. Він ошелешено завмер.
Обійняти… схопити голову… притиснути до живота…
Виступив холодний піт. Еволюційну скриньку — в живіт!
Барт позадкував, — до дідька все! — і побіг, щохвилини озираючись угору, по схилу, а потім, ковзаючись на виступах, почав видиратися на скелі. А перед очима стояло веснянкувате, з сірими радісними бісиками очей і кумедною (немає двох передніх зубів — верхнього і нижнього) усмішкою обличчя його хлопченяти.
Барт дістався до стежки і впав, закривши очі долонями, в гарячу, іржаву куряву.
— Йди геть, іди геть, геть… — скрегочучи зубами, благав він.
Відпустило.
Тоді він перевернувся на спину й глибоко декілька разів зітхнув. Погано. Вкрай погано. Щеміли зранені ноги, гуло в голові, вивертало нутрощі. Краєчком ока поглянув униз: залишки симбіота, розпластані на осипу…
“Занадто легко дісталася мені перемога”, — згадав він, і його пересмикнуло. Уявив собі, як еволюційна скринька всотується під ребра.
