Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Не без цікавості стежив слідчий за тим, як Альошин надівав на себе відполіровані до дзеркального блиску обладунки антитермічного скафандра; як, вправно керуючи дистанційним маніпулятором-“цвіркуном”, замінив розжарений під час попереднього досліду кристамулітовий диск на інший і — для більшого ефекту — навіть ґудзик переніс і з ювелірною точністю поклав на потрібне місце з допомогою членистих “пальців” довгої “руки” механічного помічника.
Ну, а далі повторилася уже знайома слідчому картина: раптовий вибух світла, на яке боляче дивитися і крізь чорні світлофільтри; потужне гудіння, од якого аж підлога вібрує; осяйний вогнетривкий диск, схожий на палаюче Сонце. Все було однаковою мірою загадковим і можливим: потонув ґудзик — отже, так і треба, а не потонув — і цьому є причина. Нефахівцеві завжди так: у око впадають лише зовнішні ефекти.
А Сергій Альошин у своєму незграбному скафандрі присунувся аж до застережних поручнів, уп’явся поглядом в ту ділянку “перепічки”, на якій лежав ґудзик. І коли той спалахнув, не згоряючи, і занурився в кристамуліт, Сергій відчув блаженну заспокоєність. Тепер можна їхати куди завгодно. Обмірковувати спостережене явище непогано і на березі моря.
Спочатку він хотів доповісти про відкриття директорові, а потім передумав: ні, зарано. Не варто хвилювати старого завчасно.
РОЗДІЛ XIX
КРАЩЕ ПІЗНО, АНІЖ ШКОЛИ
Дорога від Сочі на Гагру, — особливо її останні кілометри, — це вузька смужка асфальту, яку ніби навмисне прокладено в найнебезпечніших місцях. Ліворуч — стрімковисні похмурі скелі, з правого боку — урвища аж до моря. А дорога викручується в’юном, дереться на гори, шугає в улоговини, перестрибує містками через провалля. Мчать нею автомашини з шаленою швидкістю — тільки раз у раз галасують сирени та верещать гальма. Добряче лоскоче нерви пасажирам отака подорож: один хибний рух шофера — і піде машина шкереберть, ляпне аж у піну прибою клубком деформованого металу.
Саме цією дорогою одного червневого надвечір’я мчала новенька темно-вишнева “Волга”, в якій їхали інженер Геннадій Риндін та артистка Наталка Закатова.
Здавалося б, наближаючись до кінцевої мети подорожі, вони мали б відчувати радість і піднесеність, але замість цього в кабіні панувала похмура нудьга. Міцно стиснувши щелепи, інженер не зводив очей з дороги, а Закатова, відкинувшись на спинку сидіння, сиділа, напівзаплющивши повіки, і неуважно крутила в руках зібганий у кульку папірець. Видавалося, що вона збирається — і ніяк не наважиться — почати якусь важливу розмову.
— Зупини, Геннадію. Мені стало зле.
Він мовчки скерував “Волгу” на узбіччя дороги, загальмував. Виліз із машини і почав діловито змітати з неї порохняву. Закатова з глузливим виразом на обличчі простежила за його рухами, потім одвернулася. Задивилася у простір перед собою.
Небо віщувало бурю. Сизувато-чорні грізні хмари потужними валами котилися з півдня на північ. Вони вже облягли півобрію і спускалися все нижче й нижче. А блакитно-зелене покірне море застигло в чеканні. Лише де-не-де його дзеркальну поверхню псували віспини легеньких зморщок.
Передгроззя. Надвечір’я. Котяться та й котяться хмари, втікає від них сонце, поспішає сховатися за горизонт. Червоніючи з натуги, воно намагається одбитися від ворожої навали гострими списами проміння, але похмурого грозового фронту нічим не зупинити. Він стає кривавим, зловісним, спускається ще нижче, проганяючи останні відблиски дня. Одна по одній перебігають фарби на небі, щохвилини змінюються химерні обриси хмар; море тьмянішає, стає сірим, а потім і зовсім темним. Тільки надвечір, та ще й перед грозою, наше Чорне море повністю виправдовує свою назву.
— Ну, що, Наталко, поїдемо?
— Ні, постривай. Нам ще треба з тобою поговорити.
— Та чи тобі ще не остобісіло оте “з’ясування стосунків”? — запитав він незадоволено. — Адже домовилися: на курорті — ніяких дискусій!
— Дискусій більш не буде, Геннадію. Просто ми з тобою від сьогодні не матимемо нічого спільного.
— Цікаво! — промовив інженер таким тоном, наче почув щось дуже кумедне. — Хіба ти забула, що отого “спільного” між нами перекреслити не можна?.. Твій розрахунок вийти з води сухою не справдиться. Якщо я опинюсь за ґратами, ти будеш там теж.
— О, твоє “лицарство” я вже знаю! — Закатова посміхнулась зневажливо, похитала головою. — І оце я заради тебе стала спільницею власних ворогів?!
— Не треба фальшивої патетики, Наталко! Ти не на сцені. Пригадай, що твої послуги було компенсовано надмодерним жіночим шматтям!
— За яке я негайно сплатила готівкою, чи не так?
— І яку було негайно повернуто мені, а ми її з тобою — даруй! — процвиндрили в ресторанах! Чи не так?
— О, це справді стає аж надто цікавим!.. Отой перший чемоданчик з подвійним дном я привезла з Парижа навіть гадки не маючи, що в ньому. Просто зробила послугу, як ти просив. Другий, з Варшави, везла вже розуміючи, що тут справа не чиста. Але мені видавалося, що йдеться тільки про спекуляцію контрабандними товарами. А після третього… Ні, Геннадію, годі! Скажу тобі: тієї ночі, коли я вискочила з твоєї кімнати як навіжена, я помчала до Комітету державної безпеки. Тільки випадок перешкодив мені. Дурний, прикрий випадок. Але він загальмував моє поривання. Я злякалася перспективи опинитися за ґратами. Боюся цього й зараз, тому й кажу тобі: годі! Запевняю: доносити на тебе я не буду, бо знаю кінець кінцем, що ти спокусився тільки на легкі гроші і надто великих злочинів ще не зробив. Отож “зав’язуй” та й квит. І ще скажу: ти настільки любиш самого себе, що, звичайно ж, докладеш усіх зусиль, аби тим чи іншим чином усунути особу, яка загрожує твоєму світлому й радісному існуванню на білому світі. То знай: в разі моєї, так би мовити, “випадкової” смерті, в цілком певному місці негайно знайдуть лист, у якому все сказано прямо. Зрозумів?.. Оце й усе, що я хотіла тобі сказати. А тепер, прошу, довези мене до санаторію. Куди поїдеш ти — мене не цікавить.
Він довго мовчав, щось обмірковуючи, потім так само мовчки сів до керма машини, ввімкнув двигун. І тільки аж перед ворітьми санаторію “Україна”, зупинивши “Волгу”, буркнув:
— Усе. Прощавай!
— Скористайся з моєї поради, Геннадію! Схаменись, доки не пізно!
І знову він не відповів нічого. “Волга” рвонула з місця і вмить зникла за поворотом.
Наталка насилу дочекалася закінчення всіх отих формальних процедур, які узаконювали її в почесному званні “хворої”. Звісно, їй було потрібне не лікування, а відпочинок, проте зараз вона почувала себе дуже зле. Фізична втома тривалої подорожі автомашиною поєднувалася з моральною: бесіда, яка щойно відбулася, звалить з ніг кого завгодно. А головне, Наталка не відчувала після неї сподіваного полегшення. Навпаки, майбутнє почало видаватися ще безперспективнішим і сірішим.
Розрив стосунків з Геннадієм, власне, назрівав давно. Надто палкі почуття здебільшого дуже швидко змінюються повним розчаруванням. Так було і в неї. Засліплена вродою та делікатним поводженням інженера Риндіна, Наталка закохалася в нього до нестями. Але вже через кілька тижнів побачила, що за привабливою оболонкою в ньому криється дрібненьке й гидке єство.
Вона розкусила його, та все ж і далі зустрічалася з ним. Він був кмітливий, вродливий, енергійний, мав незліченну кількість знайомих у світі напівбогеми столиці. З ним не доводилося нудьгувати. І коли б не оті його підозрілі махінації, що сприймалися спочатку за спекуляцію контрабандою, а пізніше набували дедалі страшнішого змісту, Наталка й досі не зважилася б на рішучий крок. Вона не брехала, сказавши Альошину, що звикла скорятися. її батько був надто вольовий, надто прямолінійний. Дуже люблячи свою дочку, він намагався прищепити їй найкращі риси, не помічаючи водночас, що ламає волю дівчини, жорстоко.
Придушує всяку здатність до опору. Вона скорялася… і виросла надто покірною!
Розвиток подій прискорила її випадкова зустріч з Альошиним. О, як боялася вона його аж до того вечора, коли з’ясувалося, що він ніякий не чекіст, а завідувач лабораторії батькового інституту, людина дуже скромна, ввічлива, тактовна… І хоробра, звичайно! В ній справді заговорила ображена жінка, коли Альошин не зробив щонайменшої спроби затримати її, сподобатися їй хоч чимось. Що-що, а вроди Наталці Закатовій не позичати! І до всезагального схиляння мужчин вона звикла як до неминучого — і не дуже обтяжливого — лиха. Тож треба примусити його закохатися, а потім тонко поглузувати з нього, щоб хоч цим частково відплатити йому… за її власну провину!
