Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
— Вірно розумієте. Це воля Галактичної Монади. Людське життя мусить мати сенс. Інакше воно стає непотрібним.
Всі оглянулися туди, звідки долинули ці слова. Але в напівтемряві важко було впізнати автора не зовсім доречної репліки. Проте Прокіп упізнав — репліка належала Лі Чуню. Молодий астроном зрозумів, що його вчитель знову п’яний. Раніше він не дозволяв собі в такому стані виходити поміж люди. Прокопові стало боляче, він мимоволі стиснув руку Гелени — і вона його зрозуміла без слів.
Стріла часу линула все далі й далі. Академіки полегшено зітхнули, коли трагічні сторінки земної історії лишилися в минулому. Ян народився років через двісті після здійснення заповітного Апокаліпсису. Він знав лише з університетських лекцій, що земне людство колись доросло до десяти мільярдів (особливо за рахунок регіонів, які так і не змогли прилучитися до західної цивілізації). Перенаселення призвело до страшних наслідків.
Тепер, після глобальної катастрофи, Земля виглядала цілком інакше. Людство відродилося із наукових осередків, які були зосереджені в гірських районах. До того ж трапилося так, що найменше постраждали саме високорозвинені нації.
Екран почав показувати сучасну Землю — і глядачі не могли її впізнати. Вона здавалася зовсім не заселеною планетою. Не було міст, навіть окремих будинків — усюди вирувала зелень лісів, луків, текли повноводні ріки. Лише подекуди можна було помітити прямокутники фермерських угідь.
Та ось об’єктив повів їх у підземні міста. То були комфортабельні мешкання, величні зали, щедро освітлені площі, безконечні метрополітени. Людство жило під землею, звільнивши поверхню планети для творчої роботи Сонця. І Сонце протягом одного століття відродило бразильські й африканські джунглі, сибірську тайгу, українські й канадські степи.
Розвиток термоядерної енергетики дозволив уцілілим людям виготовити машини, які перетворили підземні будівельні роботи на інтелектуальну працю. Із викинутих на поверхню земних порід дизайнери створювали художньо впорядковані краєвиди, рослинність одразу ж поглинала ці штучні гори, роблячи їх природними.
Шосейних доріг майже не існувало, зате безліч екологічно чистих літальних апаратів і яхт дозволяла людям жити серед чарівної природи, не порушуючи навколишньої гармонії. Свобода людська не заважала вільній земній біосфері, що тепер мала змогу жити й розвиватися за своїми власними законами.
На поверхні Землі дихалося легко, вільно. У моторах спалювали водень, який добували із океану традиційним способом електролізу. Видобутий при цьому кисень використовували для збагачення атмосфери.
Повітря, що надходило під землю, також було свіже й чисте. Кожне мешкання мало вихід на поверхню планети, яка раділа із власного квітування. А разом з нею раділи й люди.
Безліч підземних цехів і заводів обслуговували електронні роботи. Люди, навчені гірким досвідом, звикли ставитися до народження нових істот як до творчого акту, в якому завбачено геть-чисто все — генетична спадковість, обумовлена міжнародним правом демографічна норма, індивідуальна й колективна відповідальність за здоров’я людства. Саме в цьому разі (і головно в цьому!) реалізовувалася свобода як усвідомлена необхідність. Колись не позбавлена демагогії, ця старезна формула зрештою набрала природного змісту. Національне й загальнолюдське виступали в єдності, як мікрокосм й макрокосм.
І лишень тоді, коли земляни навчилися підтримувати кількість людських істот на рівні перших століть Христової ери, Міжнародний Форум дозволив кожному, хто не мав змоги продовжити себе в дітях, продовжувати власне життя на цілі століття. Стільки, скільки витримувала людська психіка (стомлювалася тільки вона, а не тіло людське, що дістало змогу оновлюватися безконечно). Ну а на практиці… Хто здатний перевірити вічність?..
Академіки слухали й дивувалися: яким схожим стало земне життя на життя їхньої колонії. Мало хто з них розумів, чому сяє радістю пан Мірек. Причина ж його радісного настрою полягала ось у чому. Колись, іще в молодості, йому вдалося поєднати дві буцімто несумісні науки: біофізику й економію. Лятошинський усвідомив головне: ці науки виростають зі спільних космічних законів. І найперше — із всеосяжного закону збереження й перетворення енергії, котрий неподільно володарює у фотосинтезі.
Гроші ніколи не вимірювали нічого іншого, окрім біологічної енергії, котра здобуває втілення у людській праці. Космічний енергетизм породжує вельми суворі закони капіталу, які часом виглядають жорстокими й несправедливими. Обійти їх неможливо — їх можна пом’якшити, навіть зробити гуманними, але ж не через війни й революції, а через удосконалення людської моралі. Надзвичайна роль у цій справі належить Церкві. Нерозуміння цих простих істин в часи кривавих потрясінь стало причиною занепаду земної цивілізації.
Реалізувати свої відкриття пан Лятошинський міг лишень у доволі обмежених масштабах, а саме: в економічному житті колонії. І треба сказати, що колонія майже ніколи не знала економічної кризи. Щоправда, тут, у фотосинтезі, діяла не сонячна енергія, а термоядерна. Та не це важливо. Суттєвим є те, що в основу економічного життя колонії було поставлено фотосинтез.
І ось нарешті Лятошинський побачив перемогу своїх переконань, хоч вона й не належала йому особисто. Земляни зрозуміли: розквіт їхньої економіки залежить не від надмірної індустріалізації (вона має бути елементарно достатньою), а від розвитку земних джерел фотосинтезу. Саме заради цього земні міста були перенесені під землю, а поверхня планети віддана у розпорядження Сонця й Океану. Невже ж цього не можна було збагнути раніше — задовго до катастрофи?!
Професор Ян прийняв, звісно, запрошення академіка Лятошинського на дружній обід. За столом обговорювали питання, котрі найбідьше хвилювали колоністів.
— Чи не гірко вам усвідомлювати, що свобода земної людини стала такою обмеженою? — запитала Гелена у свого несподіваного земляка. — Правду кажучи, я розчарована тим, що земляни почали жити майже так само, як ми.
— Земної людини давно немає, пані Гелено, — подружньому посміхаючись, відповів професор Ян. — Є Людина Космічна. Вона всюди має дотримуватися Законів Космосу… Адже ж земна куля — такий самий космічний корабель, як і ваша Академія. Мала гора від великої різниться лише розмірами.
— Безумовно! — все ще переживаючи радість, що його відкриття виявилося правдивим, хитнув головою пан Мірек. — Планети втрачають молодість так само, як і люди. У них також виростають зуби мудрості.
Наступного дня Прокіп не знайшов Лі Чуня в обсерваторії. Гадаючи, що він, мабуть, гостює в когось із друзів, молодий академік піднявся в телескопічну башту. Й тут крізь прозорі двері побачив те, що змусило його обличчя пополотніти. Прокіп застиг, не наважуючись відчинити двері — його вразив прикріплений до металевої стіни білий квадрат з написом: «Поховайте на Лемі». Під отим заповітом Прокіп побачив постаті Лі Чуня й Кривошеєва. Лі Чунь припав грудьми до столу, поклавши голову на руки, а Криво’шеєв сидів у кріслі, задерши догори гострякувате обличчя. Обидві постаті були непорушні, наче виліплені з воску. На столі стояла велика порожня пляшка з-під вина. Горішні двері, через які Прокіп виходив у відкритий космос, були відчинені навстіж — отже, академіки були вбиті космічною холоднечею. Вони добровільно вчинили те, що колишній Президент змушував робити силою.
1990 рік, Джерсі Сіті.
