Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Кінг Стівен (читать книги без регистрации .TXT) 📗

— Допоможи. Допоможи мені, Роланде.

Міст похилився ще дужче, він скреготав, розпадався на частини, не витримував…

— Ну, бувайте здорові.

— Ні! Нікуди ти не підеш!

Ноги самі понесли стрільця вперед. Він стрибнув, розігнавши ступор, що тримав його на місці. Зробив справді гігантський крок над хлопчиком, що безпорадно бовтався над проваллям, рвучкий крок по слизькій, непевній поверхні до світла, до Вежі, що чорним німим відбитком навіки закарбувалася в його душі…

До раптової тиші.

Силует зник. Щезло навіть биття серця, і міст почав плавно осідати в останньому смертельному танці. Рука стрільця вхопилася за кам'янистий освітлений край, що обіцяв прокляття, а за його спиною пролунав голос хлопчика. Знизу, вже занадто низько.

— Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші.

Потім останні кріплення, на яких трималася колія, зірвалися, і міст полетів у безодню. Стрілець підтягнувся на руках і пішов туди, де було світло, дув вітерець і чекала дійсність нового ка. Але, перш ніж ступити назовні, повернув голову, болісно жадаючи бути богом Янусом, та нічого не побачив — позаду стояла гробова тиша. Хлопчик падав мовчки.

Роланд виліз нагору, на крутий скелястий схил, що виходив на порослу травою рівнину, де, широко розставивши ноги й схрестивши руки на грудях, стояв чоловік у чорному.

Стрілець невпевнено стояв на ногах, блідий, неначе мара, широко розплющивши очі, що наче плавали під бровами. Від останнього ривка поповзом сорочка була закаляна білим брудом. Йому спало на думку, що далі на нього чекає ще більше моральне падіння, порівняно з яким цей його вчинок здасться геть незначним. Та все одно він тікатиме від того, що накоїв, коридорами і містами, від ліжка до ліжка. Він тікатиме від обличчя Джейка і спробує поховати його під шаром бруду злигань і вбивств, але врешті-решт увійде до останньої кімнати і там побачить його риси над полум'ям свічі. Він став хлопчиком, а хлопчик став ним. Він власноруч зробив себе перевертнем. У глибокому сні він перетворюватиметься на хлопчика і говоритиме дивною міською говіркою.

Це смерть. Смерть? Хіба?

Похитуючись, мов п'яний, він повагом рушив кам'янистим схилом униз, туди, де на нього чекав чоловік у чорному. Тут, під сонцем світу здорового глузду, рейки колії зносилися, так, наче їх ніколи й не було.

Чоловік у чорному, сміючись, відкинув каптура тильним боком обох долоней.

— Так! — вигукнув він. — Це не остаточний кінець, а тільки кінець початку, ге? А ти робиш успіхи, стрільцю! Браво! Я у захваті від тебе!

З блискавичною швидкістю стрілець витягнув револьвери і вистрілив дванадцять разів. Спалахи пострілів затьмарили саме сонце, відлуння рикошетом відскакувало від кам'яних схилів, що здіймалися позаду.

— Ну-ну, — не перестаючи сміятись, сказав чоловік у чорному. — Хоча ні — ну-ну-ну. Ми з тобою — чудовий чаклунський дует. Ти і я. Ти мене не вб'єш, бо не вб'єш себе.

Він почав задкувати і, не повертаючись до стрільця спиною, всміхався і манив його рукою.

— Ходімо. Ходімо. Матусю, можна? Так, можна.

Стрілець непевним кроком рушив за ним на те місце, де мала відбутися розмова.

Розділ V

Стрілець і Чоловік у чорному

І

Чоловік у чорному привів його на стародавнє місце страти. Стрілець упізнав його одразу — голгофа, лобне місце з черепами. На них сліпо витріщалися вибілені сонцем черепи: худоба, койоти, олені, кролики, пухнастики-шалапути. Ось гіпсовий ксилофон: самка фазана, вбита під час годування. Трохи далі крихкі, делікатні кісточки крота, мабуть, убитого заради забави диким собакою. Лобне місце нагадувало посудину, вставлену в заглиблення гори, яке утворював її положистий схил. Нижче на схилі стрілець розгледів дерева Ісуса — коротколисті юки та карликові ялинки. Небо над головою мало ніжний відтінок блакиті, такого він не бачив цілий рік, а в повітрі витало щось невловне, промовисто свідчачи про те, що десь неподалік є море.

«Я на Заході, Катберте, — сам не ймучи цьому віри, подумав стрілець. — І навіть якщо це не Серединний Світ, то все одно він десь близько».

Чоловік у чорному сів на колоду із залізного дерева, якій уже, мабуть, була не одна сотня років. Поверхня його чобіт була білою від пороху і моторошної кісткової муки, що встилала землю в цьому місці. Він знову накинув каптура, але стрілець бачив масивне квадратне підборіддя і тінь, що лягла на щоки.

Затемнені губи скривилися в усмішці.

— Назбирай хмизу, стрільцю. На цьому боці гір м'який клімат, а те на такій висоті холод ріже без ножа. А це ж місце для смертників, еге?

— Я вб'ю тебе, — сказав стрілець.

— Ні, ти цього не зробиш. Не зможеш. Що ти можеш, то це назбирати хмизу на згадку про свого Ісаака.

Ці слова були для стрільця порожнім звуком: він не зрозумів їхнього значення. Без зайвих заперечень він, наче якийсь кухарчук, пішов збирати хмиз. Але розжитися було майже нічим. На цьому боці не росло чортове зілля, а з залізного дерева не розкласти багаття. Воно перетворилося на камінь. Врешті-решт він набрав великий оберемок палиць майже однакової довжини, припорошених білим кістковим пилом, від чого вони здавалися обсипаними мукою. Сонце сховалося за найвищими деревами Ісуса і почало наливатися багрянцем. До двох людей зловісному сонцю було байдуже.

— Чудова робота, — відгукнувся чоловік у чорному. — Ти просто винятковий працівник! Такий ретельний! Такий винахідливий! Вітаю тебе! — Він гидко захихотів, і стрілець із силою швиргонув йому під ноги хмиз, здійнявши хмару білого кісткового пилу.

Чоловік у чорному зберігав спокій. Він не підскочив від здивування, а просто заходився розкладати багаття. Стрільцеві залишалося тільки зачудовано спостерігати, якої форми набуде ідеограма (поки що вона була первинною, неторканою). Готовий знак нагадував маленький подвійний димар складної конструкції, висотою футів зо два. Чоловік у чорному різко здійняв руку до неба (опавши, складчастий рукав оголив тонку гарну кисть) і швидким рухом опустив її додолу, виставивши вказівний палець і мізинець традиційним знаком від лихого ока. Спалахнула синя блискавка полум'я, і багаття зайнялося.

— У мене є сірники, — весело сказав чоловік у чорному. — Та я подумав, що ти захочеш побачити, як діють чари. Все заради твоєї розваги, стрільцю. Тепер зготуймо собі вечерю.

Складки сутани затріпотіли, і на землю випала велика тушка кролика, вже оббілована і випотрошена.

Стрілець мовчки насадив кролика на рожен і обсмажив його. Сонце сідало, а смаковитий аромат поволі піднімався вгору і розтікався у повітрі. Над улоговиною, яку чоловік у чорному обрав для розмови зі стрільцем, клубочилися голодні багряні тіні. Спостерігаючи, як зарум'янюється кролик, Роланд відчув, що в животі бурчить від голоду. Та коли соковите м'ясо було готове, він, як і раніше, не говорячи ні слова, простягнув вертел чоловікові в чорному, потім покопирсався у своєму майже порожньому наплічнику і дістав жалюгідні залишки в'яленого м'яса. Воно було таким солоним, що стрільцеві аж у роті запекло. На смак солонина нагадувала сльози.

— А такий благородний жест не вартий ані шеляга, — відзначив чоловік у чорному. В його голосі чулися водночас нотки гніву і веселощів.

— І все ж, — відповів стрілець. У роті були крихітні ранки — наслідок тривалої відсутності вітамінів. Коли на них потрапила сіль, він болісно скривився.

— Ти боїшся чаклунського м'яса?

— Авжеж, боюсь.

Чоловік у чорному відкинув каптур.

Стрілець мовчки дивився на нього. Обличчя, що так довго ховалося під каптуром, не викликало нічого, крім тривожного розчарування. Воно було вродливим, з правильними рисами, без жодного натяку на шрами й мітки, що виказують людину, котра пройшла страшні випробування і знала великі таємниці. Довге чорне волосся звисало нерівними тьмяними пасмами. Високе чоло, темні блискучі очі. Ніс непевної форми. Повні чуттєві губи. Блідий колір обличчя, як і у самого стрільця.