Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Коли б Віктор Марченко був дещо доросліший, його можна було б узяти лаборантом. Але Сергія дещо бентежила імпульсивність хлопця: такий, — звичайно ж, з найкращих міркувань! — через надмірну ініціативу здатний накоїти стільки клопоту, що не знатимеш, куди подітися. А з іншого боку, ота “детективна історія”, що замало не коштувала йому життя, свідчила, що хлопець вартий довіри, і це був неабиякий аргумент на його користь.
Три дні розмірковував Альошин. Радився з директором, з начальником відділу кадрів. Але вирішувати кінець кінцем треба йому самому. І він вирішив: можна рискнути.
Коли Вітя дізнався, що його беруть на роботу, та ще й не чорноробом, а лаборантом — він аж підскочив з радості. Даремно Сергій, добродушно посміхаючись, пояснював йому, що різниці тут майже немає, а платня буде менша, аніж на будівництві — для хлопця такі прозові міркування не мали ніякого значення. Вже саме слово “лаборант” було осяяне для нього ореолом романтики і видавалося першим щаблем у велику науку.
І ось настав той урочистий день. Віктор прокинувся вдосвіта, ще раз випрасував костюм, зажадав від матері іншої, ще ненадіваної сорочки, старанно виголив ті кілька волосинок, що виткнулися на місці майбутньої бороди та вусів. Нездатний стримувати своє нетерпіння, вийшов з дому на годину раніше, аніж потрібно, чимчикував через усе місто пішки, та все одно прийшов надто рано.
Цього разу він навіть зрадів, побачивши знайомого дідуся, який поливав квіти в своєму садочку. Підійшов до старого, привітався, з гідністю поінформував, що заступає на посаду лаборанта в інституті. Мовляв, ото раніше хотів улаштуватися з допомогою земляка, а той, виявляється, працює зовсім у іншому місці.
Милий дідусь сердечно повітав його і по радив бути пильним та дисциплінованим. Оце нещодавно у інституті через власну необережність загинув лаборант. Знав його дідусь, добре знав. Шкода людини. Але й наука для інших. Так оце, мабуть, хлопчину й беруть на місце того лаборанта. Чи начальником там не Альошин часом?
Однак тут уже Вітя розмови не підтримав, пославшись на те, що свого начальника ще й у очі не бачив. Про всяк випадок. Лаборант може плескати язиком про все на світі, тільки не про роботу.
Було ще кілька неприємних хвилин чекання у вестибюлі, потім офіційна процедура вручення посвідчення.
І ось уже лаборант Віктор Марченко йде з кандидатом технічних наук товаришем Альошиним довжелезним інститутським коридором. Ось зупинилися вони перед великими масивними дверима. Сергій Михайлович витяг з кишені ключ складної конфігурації, простяг Вікторові:
— Затям, хлопче: до цієї лабораторії вільно заходити дозволено тільки двом людям: мені й тобі. Якщо ти загубиш цей ключ або лишиш його десь так, що з нього знімуть копію, — сюди зможе проникнути хтось небажаний. А оцей ось шифр… — Альошин установив певне число на цифрових коліщатках замка. — Цей шифр ти повинен завчити напам’ять… і забувати його, виходячи за межі інституту. Зрозумів?
— Зрозумів, Сергію Михайловичу! — урочисто прошепотів Вітя.
Коли відчинилися двері, хлопець став на порозі, приголомшений масштабністю лабораторії, а побачивши “цвіркуна” та блискучі антитермічні скафандри за склом шафи, не втримався від захопленого вигуку.
Сергій дивився на нього з доброзичливою посмішкою. Далебі, він і сам у свої дев’ятнадцять літ, мабуть, отак самісінько був би вражений, як оцей хлопчина. Марні були вагання: з нього вийде хороший лаборант, а пізніше, може, і вчений.
Та тільки все це — в майбутньому. А зараз потрібно навчати його з азів. Ось дивись, парубче: це — К-генератор, неймовірно потужне джерело кваркових променів, які можуть вірно служити людині… і безжально забити її при щонайменшій необережності. Дивись, Вітю: отут, біля підніжжя генератора, це випромінювання за частки секунди скосило твого попередника, Петра Івановича Василенка, — людину досвідчену, дисципліновану, знаючу. З К-генератором жартувати не можна. Он на столі під склом лежить інструкція, яку треба зазубрити і сприйняти до неухильного виконання. Самостійних експериментів — навіть найбезпечніших, здавалося б, — проводити не дозволяється. За це — даруй! — виганяють з лабораторії негайно.
Хлопець уважно прислухався до кожного слова, прикивував головою, та видно було, що все довколишнє для нього ще лишалося приголомшливою екзотикою. І в цьому нема нічого дивного: не за один день лаборант стає справжнім лаборантом.
Зараз йому треба продемонструвати найефектніше: роботу дистанційного маніпулятора та генератор у дії.
— Дивись, Вітю: оце — мій механічний помічник, “цвіркун”, як назвав його небіжчик Петро Іванович. Без нього часом ніяк не можна обійтися, бо в активній зоні температура така висока, а випромінювання таке потужне, що не допомагає навіть анти-термічний скафандр. Наш “цвіркун” — не робот, він просто дублює рухи людини. І дуже точно! Його членисті “пальці” можуть, наприклад, підняти з підлоги сірник і запалити, чиркнувши ним по коробці. Але це вже залежить від майстерності оператора… Ходімо, покажу тобі, як ним керують.
Вони зайшли до “кабінету”, — тобто за перегородку. Сергій сів до пульта, притяг до себе шарнірні ажурні “рукавиці”, занурив у них руки по плечі. Вказівним пластмасовим “пальцем” правиці натиснув на кнопку вмикання дистанційного маніпулятора.
І ту ж мить на “грудях” цвіркуна спалахнула неонова сигнальна лампочка, дистанційний маніпулятор повільно рушив з місця, покотився на своїх коліщатках до “кабінету”. Зупинився. Вклонився своєю чудернацькою головою з великими очима-об’єктивами. Простяг Вікторові тонку, довгу “руку”, поплескав його по плечу “пальцями”, а потім обережно посмикав за вухо.
— Чудесно, Сергію Михайловичу! — захоплено вигукнув Вітя. — Доторк такий делікатний, ніби од живого створіння!.. А оті його вусики на “голові” — антени, звичайно?
— Так. У “тулубі” маніпулятора міститься надзвичайно складна радіоконструкція, з численними фільтрами та стабілізаторами, — адже йому доводиться працювати в зоні “білого шуму” генератора. Знаєш, що це таке?
— Знаю. Я трошки цікавився радіотехнікою.
— Так от, застерігаю: не здумай “цікавитися” будовою “цвіркуна”! Схема дуже делікатна й примхлива, часом виходить з ладу навіть безпричинно, здавалося б.
— А лагодите його ви?
— Ні, тут я не втну. За “цвіркунами” наглядає спеціальна людина.
— А хіба наш не один?
— Є ще кілька.
— А вони не перешкоджають один одному?
— Ні. Працюють на різних частотах, та і радіус дії передавачів лише кілька метрів… Ну, годі про “цвіркуна”. Треба братися до роботи. Ходімо, я покажу, як готуються до проведення експерименту.
Сергій не став пояснювати Вікторові змісту та завдання досліду: хлопцеві ще зарано заглиблюватися в теорію, хай спочатку хоч призвичаїться до елементарних речей.
— Сьогодні, Вітю, ми будемо досліджувати так званий “кварковий резонанс” графіту. Що це таке — побачиш на власні очі, а зрозумієш дещо пізніше. Тільки прошу: ніде й нікому не повторюй наукових термінів, які тут почуєш, і не розповідай, що бачив. А сам пильно придивляйся до кожного мого руху — наступний експеримент уже готуватимеш ти… Дивись: насамперед треба встановити оцей диск у зоні фокусування кваркових променів. Робиться це так… Потім кладемо на нього піддослідний зразок, — у даному разі кубик з графіту. Якщо цей кубик зануриться у вогнетрив — дослід удався.
Якщо зануриться!.. Навряд чи так станеться. Аж до вчорашнього вечора гіпотеза про “кварковий резонанс”, здавалося б, виправдувала себе блискуче. Чого-чого тільки не “наковталася” кристамулітова “перепічка” протягом останніх чотирьох днів! Сили кваркового резонансу з однаковою легкістю заганяли в неї і пластмасові вироби, і шматочки дерева, і органічні частки. Відбувалося це красиво і просто: треба було тільки ввімкнути К-генератор і, дуже повільно змінюючи його частоту, дочекатися моменту, коли піддослідний зразок почне занурюватися у вогнетрив. Ні, кристамуліт лишався міцним-міцнісіньким; “безтілесності” набував сам предмет. Свою форму він зберігав, — мабуть за рахунок не повністю компенсованих міжатомних сил, земному тяжінню продовжував скорятися, — через те й опускався вниз. Але це було тільки в зоні дії випромінювання. Досить вимкнути генератор — і піддослідний предмет втрачає здатність до все-проникнення, перетворюється на шматочок вугілля тієї ж форми. Проте це якщо йдеться про зовнішню його частину. А та, що занурилася в кристамуліт, кам’яніє, зберігаючи найдрібніші деталі своєї структури. Дослідження показали, що така копія предмета складається з кристамуліту-В.
