Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Містере Живокіст, ім’ям закону, ви заарештованії — чулося з-за дверей.
Здається, вони почали гамселити в двері прикладами автоматів і ногами. А дулю з маком! Ні-і, я вам так легко не дамся! “Містере Живокіст, ви заарештовані…” Ми ще побачимо, хто кого… Чи повні балони кисню? Чи справний акваланг? Де пластролові мішки для золота? Але спершу програма… Спокійно, спокійно! Не треба так поспішати. Хай вони там собі гамселять у двері, хай сподіваються, що він їм відчинить. Не будуть же вони висаджувати двері вибухівкою… Та й навряд чи вона в них є.
— Містере Живокіст, ім’ям закону, відчиніть!
Дурні, дурні, стукайте, поки не набридне, не бачити вам Мечислава Яковича Живокіста, як своїх вух. Він зараз упірне, а випірне десь далеко-далеко, й уже не Живокістом і не Джошуа Смітом, а кимось ще. Це вже буде видно.
…Він впірнув і легко поплив, бо умів добре плавати з аквалангом. Позаду за ним пливли в кільватерній колоні Мідаси. Пливли вони помалу, бо він їх таки перевантажив пластроловими мішками із золотом. На всякий випадок Мечислав повісив і собі на шию невеликий пластроловий мішечок, в який напакував десь так близько трьох кілограмів золотих монет найновішої чеканки. Понад балонами з киснем був припасований пластроловий мішок з одягом і всім необхідним. Мечислав розраховував відплисти з милю від берега, потім випірнути, зорієнтуватися і далі плисти якомога далі від вілли вздовж берега. Потім… Але для чого загадувати, що буде потім? Коли в останню хвилину він так чудово врятувався від арешту, можна розраховувати, що доля не відвернеться від нього й надалі.
Підводна флотилія не відпливла від берега й кількох кабельтових, як сталася непередбачена зустріч. Хтось плив назустріч Мечиславу майже паралельним курсом. Він так здивувався, що не встиг навіть злякатися. А власне, чому він мусить лякатися? Акула? Зараз Мідаси розкромсають її на шматки. Поліцай в акваланзі? Але чому поліцай мусить плисти звідтіля, з океану, а не наздоганяти Мечислава з берега? Й раптом Мечислав зрозумів, хто то був. То плив один з Мідасів-золотошукачів. Він повертався на віллу, навантажений золотом, конфіскованим у океану. Це був один з Мідасів-роботяг, позбавлений навіть елементів евристики й мінімального електронного мислення. Навіть електронний “мозок” під пластроловою оболонкою був у нього розрахований на вузьку програму: будь-що знайти золото й відтранспортувати його на віллу. Він і знайшов золото…
Коли Мідас-золотошукач наблизився до Живокіста й простяг руку до його пластролової торбини, тому навіть смішно стало. Смішно й весело. Доля і тут не відверталася від нього, пославши ще одного Мідаса, навантаженого золотом. Але в наступну мить Мечиславові вже було не до сміху. Мідас з усієї сили потяг до себе торбину, і її лямки зашморгнулися у Мечислава на шиї так, що йому стало важко дихати.
Мідаси-охоронці трохи відстали. Зараз, зараз вони підпливуть ближче й звільнять його від цього причепи…
І тут сталося непоправне. Намагаючись будь-що видерти у Мечислава пластроловий мішечок з золотом, Мідас ударив його своєю залізною рукою по склу маски… Це таки справді було скло… Не склоліт з пластролом, а скло, звичайнісіньке скло. Океанська вода шалено вдерлася всередину маски, видерла із рота загубник… Мечислав зробив нелюдське зусилля, він хотів будь-що звільнитися від пластролової торбини й випливти на поверхню… Над ним були десятки метрів води, над ним були сотні тонн води. А пластролова торбина була прив’язана до шиї міцно, він боявся її загубити… Перед очима червоні кола закрутилися з зеленими, закрутилися, закрутилися, стали блискучо-жовтими, наче золото, а вода гарячково шукала дорогу в його легені і нарешті знайшла її…
Підпливли Мідаси-охоронці, вимкнули живлення Мідаса-золотошукача й потягли його і те, що зовсім недавно називалося Мечиславом Живокістом, далі в океан. Так вони були запрограмовані.
* * *
Скляна хвиля виявилася пружною, як гума. Вона ледве не розплющила Нуазе об Мідаса. Але Мідас знову був у своїй стихії. Як професійний плавець, він упірнув у глибину.
Скільки вони були під водою? Десять, двадцять, сорок секунд? Хвилину, дві? Нуазе ладен був заприсягти, що вони пробули під водою десятки хвилин. Просто дивно, як витримали його легені й чому не зупинилося серце. Коли вони нарешті випливли, берег виявився напрочуд далеко. Пояснювалося це тим, що Мідас плив із швидкістю торпеди. Зараз він перевернувся спиною догори, й Нуазе на його спині сидів, як на плоту. Не можна було сказати, щоб сидіти було зручно, але вибирати не доводилося. Нуазе міцно затиснув у руках портфель з паперами Живокіста. Вони пливли все далі і далі в океан. Самотня вілла на березі тепер здавалася завбільшки з сірникову коробку. Лінія прибою залишилась далеко позаду, і в океані було напрочуд тихо. Тільки закипали баранці на хвилях і кигикали чайки.
Навіть хвилі тут, далеко від берега, видавалися пологими й не такими високими. В усякому разі вони не заливали Нуазе з головою, і він мав змогу викашляти гірко-солону воду, ту, якої довелося наковтатися біля берега.
— Відійдемо трохи подалі, а потім підемо вздовж берега, — сказав Нуазе, — а там пошукаємо зручне місце для висадки.
Мідас заперечив. Він передбачив усе:
— По берегу можуть никати Мідаси, а може, й ферчисти, це однаково ризиковано. Вийдемо на траверс грібтаунського маяка, там багато суден. Якесь підбере, до вечора ще маємо кілька годин.
— Як у тебе з енергією?
— Підзарядитись я не встиг, але… думаю, вистачить. Усю енергію я буду витрачати тільки на рух. Стану німим і глухим, стежте за суднами самі…
Далі вони пливли мовчки. Чайки вилися над ними й кигикали. Чайки живуть довго, і бачити на своєму віку їм доводиться чимало, але такого вони ще не бачили ніколи. Людина сидить на людині. Одна людина простяглася пластом, опустила у воду голову, шалено працює руками й ногами, білі буруни бушують позад неї. Пливе вона швидко, люди так не плавають ніколи… Інша ось-ось упаде у воду. Власне, вона й так майже по пояс у воді, а часом крутий баранець покриває її мало не з головою. Здається, ця друга людина, що сидить, уже не живе, вона непорушна, обличчя в неї бліде, аж синє. До грудей вона притискає продовгуватий предмет.
А довкола від берега до горизонту не було видно більше нічого. Дарма в морських лоціях пишуть, що місце, де зараз пливе людина на людині, найпожвавленіший куточок Атлантики. Уява того, хто читав лоцію, сидячи десь у кабінеті міської квартири, мусила б малювати численні лайнери і сейнери танкери і барки, які ніяк не можуть розминутися, дають тривожні гудки і маневрують. Насправді ж… Одного разу Нуазе здалось, що він бачить вітрило спортивної яхти — це просто чайка пікірувала на воду. Здається, за овидом з’явився димок, але він так само раптово розтанув, як і з’явився. Нуазе з великими зусиллями поліз до кишені. Одяг обліг усе тіло, й полізти до кишені було не так уже й просто. Він хотів дістати пістолет і спробувати вистрілити. Для чого? Просто щоб переконатися, що кулі ще не відсиріли, що пістолетний постріл почують, коли вони побачать судно… Бо що таке людський голос в океані?
Пістолета в кишені не виявилось. Мабуть, він випав із кишені саме в ту хвилину, коли Мідас підхопив Нуазе на руки…
І тут Франсуа побачив серед хвиль чорне вітрило. Ні, це не була галюцинація, і на крило чайки це трикутне гостре вітрило було зовсім не схоже. Тільки як важко орієнтуватися в морі, коли ти висиш над водою на який-небудь метр! То здається, що вітрило маячить на горизонті, то мариться, що воно перед самим носом, то затуляє воно півнеба, то виявляється, що воно не більше від долоні. Але яке щастя, що воно є!
Мідас пливе вже не так швидко, можна сказати, що він пливе з останніх сил, енергії залишається усе менше й менше.
Вітрило наблизилося, але не стало більше. Якось навіть не розумом, а шкірою на спині Нуазе нарешті зрозумів, що то було зовсім не вітрило…