Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Вода затопила задраяний люк, що вів до кабіни машиніста. Тепер ми були з ним роз’єднані. Тільки трубка-телефон ще на палець підіймалася над водою, і Гмиря час од часу користався нею, щоб сказати машиністові кілька слів. Ще десять-п’ятнадцять хвилин, і технік закрив трубку, бо вода майже зрівнялася з її краями.
І коли припинився всякий зв’язок з машиністом, літостат несподівано задрижав, заворушився. Значить, електрики добилися успіху.
Повільно, навряд чи скорше за черепаху, повертався і повз підземний корабель. Надія на порятунок, що вже була згасла, знову спалахнула. Перемагаючи потік, літостат повернувся і посунув в напрямку до тунелю. Лампочки, що світилися в тунелі, давали нам змогу орієнтуватися. Але як орієнтувався машиніст, перебуваючи під водою?
Скоро ми відчули, що літостат наткнувся на якусь перешкоду. Мабуть, то були вагонетки. Потужна машина із скреготом повернула трохи і знов посунула далі. Вода підіймалася все вище й вище, і мене тривожила думка, чи зможемо ми добратися хоча б до виїмки, чи не спинить нас повідь раніше?
Але щось інше зупинило літостат. Він наче спотикнувся і раптом перестав рухатися. Змовкло глухе гудіння електромоторів. Навколо заспокоювалася розбурхана могутньою машиною вода. Ми не знали, що сталося, але догадувалися: мабуть, знов припинилася подача електроенергії.
— Більше ніж півдороги пройшли, — гукнув до нас Гмиря. — Коли б сильніше освітлення, вже видно було б виїмку і поворот до тунелю.
Після того, як з нього спала відповідальність за життя багатьох людей, технік немов розмагнітився. Зникла твердість, яку я спостерігав у нього перші години мого перебування в Північній штольні. Більше він нічого не говорив і, здавалося, почав куняти на своїй драбинці.
Знов запанувала тиша. Вже навіть не чути шуму води, хоча рівень підземного озера підвищувався тими ж темпами.
Час од часу я або Ліда стукали ногами по літостату, і у відповідь долинало ледве чутне постукування. Машиніст сповіщав, що він ще живий. Але мій годинник показував, що запас повітря в кабінці кінчався.
— Може, вже йому час виходити? — спитала Ліда.
Справді, машиніст просидів у своєму закамарку вже понад годину. Запас кисню мусить вичерпатися. Людина ще дише, але, мабуть, відчуває кволість, запаморочення. Машиніст мусить вийти, хоча над ним води вже більше ніж на метр. Тільки одчинить люк, як вона з силою рине туди і може задавити машиніста раніш, ніж він вилізе. Хотілося постукати, щоб вилазив, але невистачало сили волі дати сигнал, який мусив покликати його на смертельно-ризикований вчинок. Однак вода підіймалась, і з кожною хвилиною вийти йому буде важче. Ми порадились, що робити, і врешті прийшли до висновку: викликати машиніста на поверхню. Навіть коли прибуде допомога, якої ми досі сподіваємось, небезпека при виході з кабіни не зменшиться.
— Стукайте, — каже мені Гмиря, бо я знаходжусь майже над кабіною.
Починаю стукати. Раз, два, три… сім… десять… Зупиняюсь, слухаю. Глухо доносяться удари у відповідь. Він нас почув і зрозумів.
Тепер треба приготуватися, щоб кожну мить подати машиністові допомогу. Вирішую, коли перший удар води зіб’є його з ніг, пірнути і спробувати витягти. Ця думка одразу викликала надію, що машиніста врятуємо. Вода заллє кабінку і швидко заспокоїться. Навіть якщо він захлинеться, я витягну його на поверхню, і ми його відкачаємо.
Дверцята люка зроблені так, що їх можна відчиняти і вверх і вниз. Це добре, бо коли відчиняти вверх, то він не подужав би тиску води. Та, мабуть, і ми всі разом не відкрили б тоді цієї заслінки.
Ми враз відчули, як дверцята впали всередину, бо вода біля нас завирувала, на ній з’явилися бульбашки. Але машиніст не показувався.
Напружившись, я ждав, коли вода заспокоїться, щоб пірнути. Ліда знала про мій задум і стежила за мною. Скільки минуло часу, я не знаю. Мені здалось, що дуже багато. Поверхня води майже заспокоїлась, я набрав повні груди повітря і хотів уже пірнати, коли раптом дівчина стримала мене.
З води показалась голова, обмотана якимсь ганчір’ям. Я схопив машиніста і потяг його до драбинки, а Ліда, нахилившись, почала розмотувати голову. Це було не легко зробити, бо він, мабуть, “герметично” замотав її. Машиніст пручався, дриґав ногами, але сам не міг зняти пов’язки. Відчувалося, що він задихається. Нарешті нам вдалося звільнити його. Він огорнув голову прогумованим плащем, які носили робітники на літостатах, коли працювали у мокрих місцях.
Врятований важко дихав, глибоко набираючи повітря. Спочатку він дивився очманіло, нічого не говорив і лише міцно стискав залізні щаблі драбинки.
В цей момент ми всі забули про небезпеку, що загрожувала нам. Почуття перемоги підносило настрій, притупляло жах навислої над нами смерті.
Нарешті машиніст оддихався і, ледве посміхаючись, сказав:
— Ну, думав — серце лопне. — Потім помовчав, озирнувся навколо і додав: — Самі?
Вій розповів, що останні хвилини перебування в кабінці були надзвичайно важкі. Гуло в голові, відчувалася слабість. Все ж він намагався сидіти там якомога довше, сподіваючись, що електромотори знов запрацюють. Але коли почув сигнал, то вирішив, не гаючи часу, вилазити. А щоб не захлинутися, обмотав голову плащем, щільно обв’язавши його навколо шиї. Це захищало від води і давало змогу якийсь час дихати тим повітрям, що залишалося в складках плаща. Помацки відкрив люк і впустив у кабіну воду. Перший удар її прийняв у плече, але вдержався на ногах. Як тільки відчув, що кабінка наповнилась водою, поліз у люк. Але коли сплив, то почав втрачати силу, бо дихати вже не було чим. Без нашої допомоги він не зміг би розмотати плаща навколо голови. Хоча тепер почував кволість і втратив попередню рухливість, але, здається, зовсім не втрачав надії.
Трохи посидівши біля нас і відпочивши, машиніст перебрався до техніка.
— Ти чого киснеш? — долетів до нас його голос.
Гмиря нічого не відповів.
— Стежиш, як вода прибуває? Скільки сантиметрів на хвилину?
Треба сказати, що останні хвилини, рятуючи машиніста, ми за цим не стежили. А тепер, оглянувшись, переконалися, що вода вже перестала прибувати. У всякому разі за ці п’ятнадцять хвилин не було помітно зміни її рівня.
СВІТЛО ГАСНЕ
Безконечно дозго тягнеться час. Нервове напруження і виснажливе очікування, здається, пересилюють надію на порятунок. Навколо нас, як і раніш, темна вода. Ми ледве вміщуємось на маленьких драбинках, що нагадують сідала для курей. Ми вже нездатні навіть на розмови. Ліда здригається і, здається, ось-ось впаде. Але моя рука вчасно втримує дівчину. її змагає сон. Вдається умовити помінятися місцями так, щоб вона могла покласти голову мені на коліна і задрімати. Дівчина погоджується на пропозицію, але ставить вимогу:
— Через півгодини збудите мене, і тоді ви спатимете.
— Добре, — відповідаю я, обіймаю її лівою рукою, щоб не впала, а правою з усієї сили щипаю себе за вухо, за щоку, бо сам відчуваю, що от-от засну.
От вона спить, і це сповнює мене радістю. Хай висипається. Через півгодини я її не розбуджу. Сидітиму отак, поки вистачить сил, обірву собі вуха, вискубу волосся на голові, але не засну. Наші сусіди дивляться на нас і лаштуються зробити, як ми. До мене долітає їхнє сперечання, кому раніш спати. Кожен поступається своєю чергою. Перемагає машиніст. Він сідає на верхньому щаблі, технік спускає ноги в воду і кладе голову на коліна машиністові. Поглядаю на годинник і переконуюся, що ці люди перебувають у шахті вже понад тридцять годин. Та й я тут близько двадцяти годин. А скільки ж іще доведеться перебути на цих курячих сідалах?
Дивлюся на Ліду. Стомлена, змучена, але яка вона все-таки прекрасна. Білі кучері вибилися з-під шкіряного капелюшка і спадають на рівне, без жодної зморшки чоло, довгі вії прикрили очі, маленьке, наче виточене з слонової кості вушко, трохи забруднене грязюкою, так мило дивиться на мене. Я відчуваю приплив батьківської ніжності до неї, а одночасно й заздрість до… важко сказати до кого: до Макаренка чи до Барабаша. Я так і не знаю, кого з них любить ця дівчина?
