Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗
— Не їхать через те, що старий пальцем насварився?
— На нещастя він насварився.
— Шкода, що їду, а то б я з цим дідуганом серйозно побалакав. Це неодмінно хтось із колишніх тутешніх блукає по ночах, нашіптує, виживає.
— Альошо, ти повернешся до мене?
— Сказав — вернуся, значить, вернусь. От неспокійна яка!
— Далеко їдеш?
Гусєв свиснув, кивнув на стелю і, всміхаючись очима, налив гарячого чаю в блюдце.
— За хмари, Машо, лечу, наче оця жінка.
Маша тільки голову похилила. Гусєв позіхнув, почав роздягатися. Маша нечутно прибрала посуд, сіла штопати шкарпетки, не підводила очей. А коли підійшла до постелі- Гусєв уже спав, поклавши руки на груди, спокійно закривши повіки. По Машиних щоках текли сльози, такий дорогий він був їй, так журилася вона за його бентежним серцем: “Куди летить, що шукає?”
На світанку Маша встала, почистила чоловіків одяг, склала чисту білизну. Гусєв прокинувся. Напився чаю, — жартував, гладив Машу по щоці. Лишив грошей — велику пачку. Взяв на спину мішок, постояв у дверях і поцілував Машу.
Так вона й не дізналася, куди він їде.
На пустирі перед майстернею Лося почали збиратися люди, йшли з набережної, бігли від Петровського острова, юрмилися купками, поглядали на невисоке сонце, що пустило крізь хмари широкі промені. Починалися розмови:
— Чого це люди зібралися — когось убили?
— На Марс зараз полетять.
— Оце дожили, цього ще бракувало.
— Що ви патякаєте? Хто полетить?
— Двох бандитів з тюрми взяли, запакують їх у стальну кулю і — на Марс, для дослідів.
— Годі вам брехати!
— От сволота, людей їм не шкода!.. — Тобто кому це — “їм”?
— А ви, громадянине, не прискіпуйтеся!
— Звісно, знущання.
— Ну й дурні люди, боже мій!
— Чого люди дурні? Звідки ви взяли? — Вас би самого послати за такі слова.
— Перестаньте, товариші. Тут справді історична подія, а ви чорт знає що мелете.
— Аз якою метою на Марс посилають?
— Пробачте, щойно тут один казав: вони тільки агітаційної літератури двадцять п’ять пудів завантажили.
— Це експедиція.
— По що?
— По золото.
— Цілком правильно — для поповнення золотого фонду.
— Багато думають привезти?
— Необмежену кількість.
— Громадянине, чи довго нам ждати?
— Тільки-но сяде сонце, так вони й полетять…
До сутінків було гамірно, в натовпі точилися різні розмови, всі ждали незвичайної події. Сперечалися, сварились, але не розходилися.
Тьмяний захід сонця багряним світлом розлився на півнеба. І ось, повільно розсуваючи натовп, з’явився великий автомобіль губвиконкому. В сараї зсередини засвітилися вікна. Натовп ущух, присунувся.
Відкритий з усіх боків, поблискуючи рядами заклепок, яйцевидний апарат стояв на цементній, трохи нахиленій площадці посередині сарая. Крізь круглий отвір було видно яскраво освітлену внутрішність із стьобаної ромбами жовтої шкіри.
Лось і Гусєв уже були у валянках, баранячих кожушках, у шкіряних пілотських шоломах. Члени виконкому, академіки, інженери, журналісти оточували апарат. Напутні промови виголошено, фотографічні знімки зроблено. Лось дякував усім за увагу. Його обличчя було бліде, очі наче скляні. Він обняв Хохлова і Кузьміиа. Глянув на годинника:
— Час!
Усі завмерли. Гусєв насупився і поліз у люк. Всередині апарата він сів на шкіряну подушку, поправив шолом, осмикав кожушок.
— До дружини зайди, не забудь, — гукнув він Хохлову і сильно насупився.
Лось усе ще барився, дивився собі під ноги. Потім він підвів голову і сказав глухуватим, схвильованим голосом.
— Я гадаю, що сяду на Марс вдало. Я певен — мине небагато років, і сотні повітряних кораблів краятимуть зоряний простір. Завжди, завжди нас веде дух пошуку. Ну, а коли загинемо, запам’ятайте, товариші: яке б чудове не було життя, які б великі не були його досягнення, ніколи не заспокоюйтесь, завжди, завжди вперед до далекої мети. Лось увірвав мову, оглянув присутніх. Насунув на очі шолом.
— До побачення, товариші, прошу відійти якнайдалі од апарата.
Одразу ж Гусєв крикнув з люка:
— Товариші, я передам тим на Марсі полум’яний привіт од Радянської республіки. Уповноважуєте?
Натовп загув. Пролунали оплески.
Лось обернувся, поліз у люк і одразу ж рвучко закрив його за собою. Проводжаючі, схвильовано перемовляючись, побігли з сарая на пустир, до натовпу. Хтось протяжно почав гукати:
— Обережніше, відходьте, лягайте!
Тепер тисячі людей мовчки дивилися на квадратні освітлені вікна сарая. Там було тихо. Тиша і на пустирі. Так минуло кілька хвилин. Багато людей лягло на землю. Нараз вдалині лунко заіржав кінь. Хтось крикнув страшним голосом:
— Тихше!
В сараї оглушливо гуркнуло, затріскотіло. Одразу ж пролунали сильніші, часті удари. Затремтіла земля. Над дахом сарая піднявся тупий металевий ніс і вкрився хмарою диму та куряви. Затріскотіло ще дужче. Чорний апарат появився весь над дахом і повис у повітрі, ніби приміряючись. Вибухи злилися в суцільне виття, і чотириса-женне яйце, навскіс, як ракета, піднялося над натовпом, ринуло на захід, шурхнуло вогненною смугою і зникло в багряній, тьмяній заграві хмар.
Аж тоді у натовпі зчинився крик, полетіли шапки, люди побігли, обступили сарай.
Загвинтивши вхідний люк, Лось сів навпроти Гусєва і почав дивитися йому в очі — в колючі, як у спійманого птаха, зіниці.
— Летимо, Олексію Івановичу?
— Пускайте.
Тоді Лось взявся за важілець реостата і трошки повернув його. Пролунав глухий удар — той перший тріск, від якого здригнувся на пустирі тисячний натовп. Повернув Другий реостат. Глухий тріск під ногами і двигтіння апарата стали такі сильні, що Гусєв схопився за сидіння, вирячив очі. Лось увімкнув обидва реостати. Апарат рвонуло вперед. Удари стали м’якші, двигтіння послабло. Лось крикнув:
— Знялися.
Гусєв витер піт з обличчя. Ставало жарко. Лічильник швидкості показував п’ятдесят метрів на секунду, стрілка все посувалася вперед.
Апарат мчав по дотичній, проти обертання Землі. Відцентрова сила тягла його на схід. За розрахунками, на висоті сто кілометрів апарат мав вирівнятись і летіти по діагоналі.
Двигун працював рівно, без перебоїв. Лось і Гусєв розстебнули кожушки, позсували на потилицю шоломи. Електрику було вимкнено, і бліде світло проникало крізь скляні вічка.
Переборюючи слабість і запаморочення, що почалося, Лось став на коліна і через вічко дивився на Землю, що віддалялася. Вона розкинулася величезною, без країв, увігнутою чашею, — голубувато-сіра. Подекуди, мовби острови, на ній лежали пасма хмар. То був Атлантичний океан.
Потроху чаша звужувалася, відходила вниз. Правий край її почав світитись, як срібло, на другий насувалася тінь. І ось чаша вже видавалася кулею, що летить у безодню.
Гусєв, припавши до другого вічка, мовив:
— Прощай, матінко, пожили на тобі, кров’ю покропили. Він підвівся з колін, але несподівано захитався, впав
на подушку. Рвонув комір:
— Умираю, Мстиславе Сергійовичу, несила.
Лось відчував: серце б’ється частіше, частіше, вже не б’ється — болісно тріпоче. Кров стукає у скроні. Темнішає світло.
Він поповз до лічильника. Стрілка швидко піднімалася, відзначаючи неймовірну швидкість. Кінчався шар повітря. Зменшувалося тяжіння. Компас показував, що Земля була вертикально внизу. Апарат, щосекунди набираючи швидкість, шалено мчав у світовий крижаний простір.
Лось, ламаючи нігті, ледве розстебнув кожушок, — серце спинилося.
Передбачаючи, що швидкість апарата і всього, що в ньому, досягне тої межі, коли настане помітна зміна швидкості биття серця, обміну крові й соків, усього життєвого ритму тіла, передбачаючи це, Лось з’єднав лічильник швидкості одного жироскопа (їх в апараті було два) електричними дротами з кранами баків, які в потрібну мить мали випустити велику кількість кисню й аміакових солей.
