Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Що ви робите? — голосно запитав Лютц, по черзі тицяючи пістолетом то на дивний пристрій, то на майже порожню валізу.
Молодики мовчали. Тоді Лютц уже стриманіше спитав:
— Хто з вас Юрген Цілле?
— Я, — відповів молодик, який стояв біля каміна.
Лютц витер рукавом спітніле чоло і важко сів у крісло навпроти Герберта.
— Нарешті я знайшов вас. — Лютц заховав пістолет у кишеню, даючи зрозуміти, що наміри його мирні. — Менз звати Зігфрід Лютц.
Молоді люди нерозуміюче дивилися на детектива. “Чого хоче цей тип?” — було написано на їхніх обличчях.
— Я власник детективної контори “Лютц і Манфред”, — пояснив Лютц. — Моїми послугами вирішила скористатися ваша наречена Тереза Краузе, — Лютц подивився на Герберта.
— Он воно що, — з явною полегкістю зітхнув інженер, — а ми вже було подумали, що ви один з компанії тих негідників, — він показав рукою на трьох чоловіків, пр нерухомо лежали на підлозі.
— Виходить, ви помінялися ролями? — здивувався Лютц. — А що це за апарат на столі?
— Ну що ж, — мовив Герберт, відповідаючи на запитання детектива, — тепер, коли цей, як ви кажете, апарат навічно виведено з ладу і майже всю документацію знищено, ми можемо розповісти. Цей прилад — надпотужний підсилювач усіх тих біоелектричних процесів, які відбуваються в корі головного мозку. Його кодова назва “тета-підсилювач”. На замовлення військового відомства його мала запустити в серійне виробництво фірма оцього типа, — Герберт штовхнув ногою Гартмана.
Той ледь поворухнувся, щось буркнув і знову затих.
— За допомогою цього підсилювача, — розповідав далі Герберт, — можна будь-яку людину зробити слухняним виконавцем чужої волі, нав’язати їй найбезглуздішу примху, і ця людина залюбки її виконуватиме. Не вірите?
Лютц знизав плечима.
— Ну що ж, спробую пояснити. Сама ідея дуже проста. Суть її полягає в тому, що два індивіди виступають тут як передавач і індуктор. Іншими словами, наш мозок можна розглядати як передавач дуже малої потужності, що генерує біоелектричні сигнали, які виникають в нервових клітках. Мені спало на думку їх підсилити і спробувати передати на відстань.
За ідею вхопились обома руками. Я був у центрі уваги. Признаюся, що спочатку це імпонувало мені. Робота вже йшла до завершення, коли я випадково довідався, що Гартман без моєї згоди хоче передати документацію і дослідний зразок підсилювача військовому відомству. Радіус дії підсилювача ще невеликий, але й ті наслідки, яких пощастило досягти, були багатообіцяючі. Скажу тільки, що на відстані десяти метрів можна було цілком паралізувати волю людини. Неважко здогадатися про що я подумав, довідавшись, що винаходом зацікавилися військові. Лише чудом мені вдалося підмінити документацію. Справжні розрахунки я віддав своїй нареченій. Тереза не знала, що було в жовтій валізі. Тим часом підсилювач за наказом Гартмана кудись перевезли. Навіщо це було зроблено, для більшості працівників лишалося таємницею. Правда, мені це було на руку. Саме за день до того, як підсилювач забрали з лабораторії, я зробив у схемі деякі зміни і підсилювач після десяти хвилин роботи ставав звичайнісіньким ящиком з нікому не потрібним електронним мотлохом. Треба було добряче поморочитися, щоб знайти причину і знову налагодити все.
Минуло кілька днів. Я став, помічати на собі пильні погляди співробітників лабораторії. Здавалося, що мене в чомусь підозрювали. Можливо, зрозуміли, що технічну документацію на “тета-підсилювач” замінено. Проте якихось конкретних заходів щодо мене не було. Справді, важко повірити, що автор винаходу може зіпсувати своє дітище. Однак треба було діяти. Але як? Спокою не давали папери, які були на квартирі у Терези. Я не хотів втягувати її в цю історію. Особисто забрати валізу теж не міг. Люди Гартмана, якщо вони за мною стежили, здогадалися б, у чім річ. Отоді я й пошкодував, що не мав друга, на якого міг би покластися. Про Терезу мови не було. Слід сказати, що сам я родом з Ганновера, а у фірмі “Брюгейм” отаборився недавно і за цей час ні з ким не заприятелював.
Отоді якраз на горизонті замаячив Юрген Цілле. Що значить “замаячив”? Він і раніше працював у моїй групі, однак в близьких стосунках ми не були. Проте саме від нього я довідався, куди щез підсилювач. Коли запитав, нащо він мені сказав про це, Юрген відповів, що вже давно стежить за мною і хотів би чимось допомогти. Дав зрозуміти, що йому відомі мої маніпуляції із схемою і паперами, а не виказав мене через те, що йому теж не байдуже, як використають винахід.
Юрген, який досі стояв мовчки біля каміна, мовив:
— Я був серед тих небагатьох, кому довірили транспортування підсилювача сюди на віллу. Випадково почув розмову Гартмана з якимсь типом. З неї випливало, що дослідний зразок “тета-підсилювача” збираються переправити у Швейцарію, де його мають отримати представники “нового порядку” — в них у Берні своєрідна перевалочна база, а від Айгена до кордону — рукою подати. Ваганням моїм настав кінець. Про все, що стосувалося підсилювача і махінацій, пов’язаних з ним, я розповів Герберту. Вже давно, приглядаючись до цього неговіркого інженера, я зрозумів, що з ним можна говорити відверто. Ми домовилися, що я повернусь до Айгена і зупинюсь у готелі. Герберт мені зателефонує і скаже, що робити.
— Справді, — озвався Герберт, — повірити відразу у щирість Юргена я не міг. Не відкриваючи йому своїх планів, порадив виїхати в Айген і ждати мого дзвінка. В той самий день я написав на його ім’я листа з поміткою “до запитання”. Там були інструкції для Терези і для нього. До речі, як ви вже здогадалися, це був той самий лист, з яким Юрген прийшов до моєї нареченої. Я все ще сподівався самотужки забрати валізу, але побачивши, що за мною мало не відкрито почали стежити, отож непомітно винести валі-зу від Терези не вдасться, пішов на пошту, звідки зателефонував Юргену, щоб повідомити про лист. Що сталося Далі, ви знаєте. Ми мали зустрітися в Айгені. Однак з тієї затії нічого не вийшло. Конспіратор з мене поганий. Люди Гартмана робили зі мною що хотіли. Але вони не знали точно, чи підмінив я документацію. Розмову з Юргеном вони підслухали, і той попав у пастку. Мене привезли сюди, щоб я забезпечив нормальну роботу “тета-підсилювача”. Це нас і врятувало. Наслідки настройки ви, здається, бачили самі. Підсилювач виправдав себе. Вас, напевно, здивував той факт, що поблизу вілли, як зрештою і на ній самій, нема охорони. їй теж дісталося. До завтра охоронці очуняють. Ну, а тепер нам усім треба звідси забиратись. І якнайшвидше. Скоро мають приїхати замовники з-за кордону.
— Нічого, — сказав Лютц. — Я тут з машиною, так що хвилюватися не треба. По дорозі поговоримо про ваше майбутнє. Думаю, що зможу вам допомогти.
Сеанс у антикварній
У Дакар ми прибули вранці. Ми — це чотири археологи, які ввійшли до складу геофізичної експедиції, організованої за програмою Міжнародного проекту вивчення верхньої мантії Землі. На запрошення уряду республіки ми мали провести розкопки нещодавно відкритого стародавнього міста.
Того ж дня по обіді вся експедиція вилетіла в Бамако. Там, попрощавшись із своїми друзями-геофізиками, ми пересіли в допотопний літак місцевої авіакомпанії, який доставив нас в Тімбукту, а звідти — в столицю Ахаггара — Агадес. Геофізики полетіли далі в Хартум.
Ще в Бамако Ярослав Петрович дав губернаторові Агадеса телеграму, в якій сповіщав про виліт очолюваної ним групи і просив найняти робітників і транспорт. Однак уже в Агадесі все мало не пішло шкереберть. Губернатор Майян — червонощокий, опецькуватий француз, загалом досить поступливий чолов’яга, чомусь довго не хотів видавати нам дозвіл на виїзд у район оазису Тазоле, де якраз і було знайдено залишки древнього міста. Зрештою причина зволікання нашого від’їзду стала відома. Якийсь Курт Зандер — колишній капітан, що воював у корпусі Роммеля, тепер, змінивши свій фах, із зграєю таких самих авантюристів уже тривалий час регулярно здійснює наскоки на Сахарську археологію. Досі він переховувався в горах Тібесті. Дізнавшись про стародавнє місто, Зандер вирішив погріти на ньому руки. Губернатор мав деяку інформацію про це і не хотів наражати експедицію на небезпеку. Однак після тривалих умовлянь він здався.
