Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович (читать книги онлайн .txt) 📗
ПОВЕРНЕННЯ “ГАЛАКТИКИ”
З усієї сім’ї Петренків найбільше люблять цю кімнату дідусь і його найменший онук — Романко. Кімната справді-таки незвичайна. Прозорі голубуваті стіни її розсіюють сонячне світло, роблять його м’яким, ніжним, дуже приємним для ока. Спеціальне устаткування регулює температуру, кондиціонує повітря. Окрім того, тут затишно і спокійно. Після обіду дідусь із онуком заходять сюди відпочити, Романко поспішає до шахового столика, а дідусь сідає у м’яке крісло перед голубою панеллю АЗМІЛу (так скорочено зветься Апарат зносин між людьми, який замінює і радіоприймач, і телевізор, і телефон, і телеграф, і магнітофон).
— Зараз ми дізнаємось, що діється на білому світі, — щоразу казав дідусь, вмикаючи магнітофонний запис.
— А ми зараз поміркуємо над шаховою задачею п’ятдесятих років двадцятого століття, — усміхався Романко, виймаючи шухлядку з фігурами.
І потім кожен заглиблювався у своє. Дідусь слухав стислий запис важливих повідомлень, переданих за час його відсутності, а онук, розставивши фігурки, починав аналіз давно зіграних партій. Це повторювалось день у день. А сьогодні…
Тільки-но хлопець висипав фігурки па дошку, як дідусь вигукнув:
— А послухай-но, Романку! — І ввімкнув магнітофон. Романко неохоче підійшов до апарата. Пролунав густий басовитий голос:
“Одержано радіограму з мезонної ракети “Галактика”, яка вирушила в космічний рейс сімдесят років тому. Ракета наближається до нашої Сонячної системи і прибуде на супутник “Міжпланетний вокзал” завтра о 10-їй годині”.
Дідусеве обличчя пашіло, тремтячі пальці м’яли білу бороду.
— Заспокойтеся, дідусю… — Романко взяв старого га руку.
Клацнув автоматичний вимикач, голос змовк.
— Легко сказати, Романку, “заспокойтеся”… Це ж та сама ракета, що на ній…
— …полетів ваш батько, а мій прадід? — стрепенувся хлопець. — Невже вона?
— Так, хлопче. Три роки мені було, коли батько вирушив у цю далеку експедицію. Я виріс, одружився, мої діти повиростали, тепер ось ви вже великі, діти моїх дітей, а ракета “Галактика” весь час мандрувала космічним океаном. Минали десятиліття, обірвався зв’язок, думали, що вона зазнала аварії…
— Заждіть, дідусю, — Романко замислився. — В час відльоту вашого тата вам було, кажете, три роки. А йому ж скільки?
— Тридцять три. Хотів був мене взяти з собою, та моя мати не погодилась. Як же, сумувала, я сама лишуся?..
— Отож, — міркував Романко, — сімдесят плюс тридцять три, виходить сто три. Старенький уже ваш тато. Як вони там і витримали сімдесят років! Скільки ж це продуктів треба було взяти з собою, щоб екіпаж…
— В тому то й справа, що продуктів вони брали всього на рік. — Дідусь погладив бороду, і Романкові здалося, що в очах у нього промайнула усмішка. — Правда, ще був невеликий аварійний запас — здається на чверть року.
— То хіба ж вони могли протриматись сімдесят років? — жахнувся Романко. — Може, це повідомлення передала їхня автоматична станція? А вони… вони давно вже загинули?
— Ні, любий хлопчику, — заспокійливо промовив дідусь, — вони живі й здорові. Ти ж не всі повідомлення прослухав. Ось… — він знову ввімкнув АЗМІЛ.
Засвітився екран, пролунав голос: “Зв’язок із ракетою “Галактика” підтримується регулярно. Самопочуття екіпажу хороше”.
— Хороше самопочуття, чуєш? — промовив дідусь.
— Як же це… — хлопець здивовано поглянув на апарат. — Як же це вони витримали? Героїчні дідусі!
— Прадіди, — поправив старенький.
— А раз прадіди — значить ще героїчніші.
— Еге, прадіди, — задумливо промовив дідусь, — і прибувають вони до правнуків… Крізь простір і час.
Дідусь підвівся і почав ходити по кімнаті.
“Старенький уже мій дідусь, — подумав Романко. — А який же прадід?.. Якщо вони там у ракеті не стриглися, то бороди, мабуть, повиростали аж до п’ят…”
— Ну, що ж, Романку, — дідусь підійшов до хлопця і взяв його за плечі, — давай ще раз переглянемо кіноплівку, на яку знято проводи експедиції, та будемо готуватися до зустрічі дорогого гостя.
— Давайте! — зрадів онук. — Зараз я запущу апарат.
— А ти ж не забув, у якій касеті стрічка?
— Хто, я? — Романко обернувся до дідуся. — Ну, й вигадаєте. Та я ж усі кадри напам’ять знаю!.. А стрічка — в сріблястій коробці.
— Напам’ять? — перепитав дідусь. — Ану, скажи, що примітного на обличчі в мого батька, а твого прадіда?
— Що? Ну, чоло, очі, ніс… Обличчя, як обличчя.
— Оце-то примітне! — засміявся дідусь. — А вуса в нього є?
— Тоді не було, а тепер, мабуть, такі вусища, що ого! За сімдесят років, звичайно, відросли.
— Відросли чи не відросли — це ми побачимо, а ти бородавку пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Але ж вона збоку на бороді, і тепер, звичайно, сховалася в сивому волоссі.
— Ну, гаразд, Романку, пускай кіноапарат.
Часто, дуже часто старий переглядав цей кіножурнал, показував його своїм дітям, а тепер і онукам. І кожного разу неабияк хвилювався. Він бачив рідного батька, себе в матері на руках… Гай, гай, як давно це було — сімдесят років тому… Інколи йому хотілося гукнути: “Де ж ти тепер, тату? Не діждалася тебе мати, а чи я діждуся?”
Тим часом запрацював вмонтований у стіну моторчик. Блимнула сигнальна лампочка. Перед дідусем і онуком воскресли події сімдесятилітньої давності.
Зображення проектувалося не на екран, а просто на середину кімнати. Глядачі могли підійти до героїв фільму, навіть злитися з натовпом. Романко раніше так і робив: оглядаючись на дідуся, підбігав до кремезного чоловіка, що прощався із своєю дружиною, і, стараючись перекричати гамір, гукав:
— Дідусю, оце ваш тато!
Хлопець хотів доторкнутися до космонавта, але руки хапали одне повітря. Ні, не живі люди заповнювали демонстраційний майданчик, а їхні безтілесні копії. Вони ходили, говорили, сміялися. Звук їхніх голосів стрясав повітря. Але це було тільки їхнє об’ємне зображення… Романко бродив у натовпі, вільно проникав крізь автомобілі, наближався до самісінької ракети, яка чорним списом здіймалася в небо. Він уявляв себе повноправним учасником експедиції, космічним мандрівником, розвідником Всесвіту.
Проте сьогодні онук сидів поряд з дідусем принишклий і замріяний. Кожен кадр нині здавався йому сповненим особливого змісту.
Коли кіножурнал скінчився, хлопець припав до дідусевого плеча й зашепотів схвильовано:
— Значить, завтра прибувають… Дідусю, візьміть мене з собою.
Старий напівзаплющив очі, тихо промовив:
— Ні, хлопчику мій, я не полечу до супутника.
— Чому? — здивувався Романко.
— Почуваю себе не… в спортивній формі, — пожартував дідусь і додав: — Будемо біля АЗМІЛу чергувати, гаразд?
— Гаразд, — без ентузіазму погодився хлопець. Звичайно, йому в тисячу разів цікавіше було б побувати на “Міжпланетному вокзалі”, але туди без дорослих не беруть підлітків.
Романко сів біля шахового столика й замислився.
Наступного дня Романко прокинувся разом із птахами. Хлопець майже не спав. Усю ніч він обмірковував план зустрічі прадіда. І що його придумати? На ракету, яка літає по маршруту Земля — “Міжпланетний вокзал”, його, звичайно, ніхто не візьме. Малий ще, скажуть, шкідливо для здоров’я. А який він малий? Ростом трохи нижчий за дідуся, але ж він фізкультурник! Класний керівник часто говорить: “Петренко Роман — міцний, наче кремінь”…
Думки роїлися в голові, немов бджоли у вулику. А що коли таємно пробратися на ракету? Отак собі прошмигнути всередину та й сховатися, га? Не прошмигнеш, не пропустять… Хотів був серед ночі податися на ракетодром, але передумав: до ракети не можна підійти, та й хто його знає, котра полетить. А спитаєш — все пропало.
Нараз Романко схопився з ліжка, підскочив, наче пружина, і кинувся до шафи. Як він раніше цього не згадав? Адже він грав Лісовика, коли їхній драмгурток показував на сцені казку. Ось на кого він перетвориться — на старого бородатого діда! Борода в нього, правда, завелика, але ж можна підрізати…
