Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
— Стій!.. Руки вгору!
Знизавши плечима, він виконав наказ. Тільки сказав:
— Дивний спосіб дякувати тому, хто поспішає вам на допомогу.
— На допомогу?! — пхикнула вона. — А втім, гаразд. Видно, що ви чужинець. Опустіть руки, але не наближайтесь до мене, бо й вам буде те, що цим шмаркачам… Куди прямуєте?
— На Грюн-стріт.
— Нам по дорозі. Ходімте.
Якийсь час ішли мовчки. Курт нишком поглядав на хоробру американку. Не витримав:
— Скажіть, прошу, ви… ви агент ФБР?
— Звідки таке припущення?.. А, розумію: ви ж чужинець!.. Ні, не агент ФБР: там надто багато вимагають і надто мало платять. Я просто звичайна американка другої половини двадцятого століття. Курси джіу-джитсу, ампули сльозоточивого газу та надійний пістолет — ось що потрібно кожній з нас, щоб постояти за себе… А вам раджу: не поспішайте помирати за інших!
— Навіть якщо йдеться про таку чарівну особу, як ви?
— О, — засміялася вона, — ви вже починаєте говорити компліменти! То заплачу вам щирою порадою: десятою дорогою обминайте насамперед так званих “чарівних осіб”! Вони завжди зуміють викрутитися, а ви станете калікою, а то й із життям розпрощаєтесь. А втім… — вона простягла руку, помацала тугий Куртів біцепс. — А втім, мене захищати — дозволяю!.. Ви давно з Європи?
— Майже рік.
— Німець?
— Так.
— Мені подобаються німці. Правда, вони твердолобі й вайлуваті, зате порядні.
— Сприйняти це як комплімент? — досить кисло всміхнувся доктор Гешке.
— Ні, просто як констатацію факту… Ви поспішаєте додому?
— М-м-м… Ні! — Курт сам не знав, чому сказав неправду.
— В такому разі дозволяю запросити мене в будь-який затишний ресторанчик. Я страшенно хочу їсти. Ви ж також ще не вечеряли?
— Так. Тобто ні… Ну, гаразд, ходімте.
— О, — сказала жінка насмішкувато, — скидається, ніби ви заради мене зважилися на велику жертву!
— Та ні, чому ж… — Курт зніяковів. — Просто я не припускав, що… Адже ми навіть не знайомі!
— Впізнаю допотопну німецьку статечність!.. Ну, то познайомимось: Катрін!
— Курт Гешке.
— А ресторанчик — он за отим рогом. Командуйте, Курт! Люблю скорятися дужим мужчинам!
Чи справді вона любила скорятися — невідомо. А от доктор Гешке таки скорився, всупереч самому собі: він обминав ресторани, уникав випадкових знайомств, суворо дотримувався режиму дня, пив дуже мало і лише коли-не-коли. Зараз його наче підмінили. Курт зацікавився енергійною американкою, гострою на язик і рішучою в діях. Якось незручно було сказати, що він лягає спати точно о дванадцятій, що на ніч ніколи не п’є… і що в Західному Берліні в нього є наречена, яка суворо застерегла його проти ресторанних рандеву з чужими жінками.
— Ходімте, Катрін. Тільки командувати доведеться вам, бо я не знаю ваших звичок та уподобань.
Ресторанчик був невеликий і затишний, майже пустельний, — за столиком сиділи кілька молодих пар, та в кутку куняв над кухлем пива неохайно вдягнений підстаркуватий чолов’яга. Назустріч новим відвідувачам вибіг сам хазяїн, заметушився, посадовив на кращі місця. Схилився у поклоні, чекаючи на замовлення.
— Вечерю на двох голодних мужчин! — сказала йому Катрін жартівливо. — Звичайно, зважаючи, що один з них має жіночий смак.
— Буде зроблено! — хазяїн зник, а буквально через кілька секунд поставив на стіл пляшку бренді, чарки і тарілочку з посиланими цукром шматочками цитрини. — Все інше — за п’ять хвилин!
— Наливайте, Курт! Та ні, по повній, по повній!.. — Катрін підняла чарку. — Вип’ємо за наше дивне знайомство!
В її очах витанцьовували зелені бісики, примхливі губи посміхалися визивно й клично. Вродлива й звабна. Але ж і небезпечна, певно!
Курт мимохіть згадав свою наречену. О, Лізхен і Катрін — як небо і земля! Та — неквапна, статечна, справжнє втілення образу класичної німкені. Ця — як збуджена тигриця. Боронь боже мати справу з такою!
Але йому було приємно з нею. Вперше в житті він не поглядав на годинник, хоч північ давно минула; вперше не зупинився на одній-єдиній чарці, а пив і пив. Алкоголь не затьмарював йому свідомості, зате додавав настрою і балакучості. Мабуть, і у Катрін був схожий стан — їхня розмова була невимушена, але хаотична; говорили про все загалом і ні про що конкретно. Та ось раптом Катрін замовкла, примружила очі:
— Курт, а дайте-но мені вашу долоню!
— Прошу… Хочете зазирнути в моє майбутнє?
— Так! — зелені бісики в її очах затанцювали ще дужче. — Тож слухайте!.. Перше — ви не одружені, проте маєте пишнотілу вродливу наречену. Німкеню, звичайно. Одружитеся з нею… якщо на вашій дорозі не стане якась худорлява зеленоока шатенка.
— Схожа на вас?
— Частково. Проте не перебивайте… Ви — вчений. Ще не славетний, але обдарований… Працюєте в “Пітсбург плейт гласс К°”. Мабуть… мабуть, очолюєте лабораторію. На вас чекають великі неприємності, проте все обійдеться гаразд… Ну, то яка з мене ворожка?
— Дивовижно! — збентежено знизав плечима Курт. — Ні, ви таки справді, певно, агент ФБР!
— Знову тієї ж! — засміялася Катрін. — Повторюю: я звичайна сучасна американка. Може, тільки дещо спостережливіша за інших. У майбутнє, на жаль, зазирати не вмію, а от жетон фірми “Пітсбург плейт гласс К°”, який ви ненароком витягли з кишені разом з хустинкою — помітила. А далі — звичайна логіка: якщо концерн запрошує з Європи німця, то тільки обдарованого і на керівну посаду; якщо цей німець іде до ресторану з чужою жінкою — то тільки тому, що вдома на нього не чекає власна; вам років тридцять п’ять, а це — шлюбний вік статечного німця, тому у вас є наречена. Ну, і таке інше.
— Он воно як! — розчаровано зітхнув Курт. — Ну, а ви?.. Хто ви?
— Я — вільна пташка! — вона поглянула на годинник, стурбовано хитнула головою. — Пізно. Час додому.
Курт розрахувався за вечерю. Вийшли на вулицю. Довго чекати не довелося—під’їхало вільне таксі.
— Прошу, Грюн-стріт! — сказала Катрін до шофера.
— Ви теж там живете? — здивувався Курт.
— Ні, я живу далеко звідси… — її голос лунав сухо і навіть неприязно.
— Ви чимось ображені, Катрін? — Куртові було неприємне оце дивне перетворення його супутниці.
— Аж ніяк.
— Ми ще зустрінемося з вами?
— Ні.
— Чому?
— Ви не вмієте користуватися з слушного моменту… Ну, прощайте. Ми вже приїхали.
— Прощайте… — Курт вийшов з машини, провів її поглядом, попростував до своєї вілли. Його райдужний настрій розвіявся, на душі було гидко.
Хоч минала друга година ночі, лакей ще не спав, чекаючи на господаря. Добре вишколений, він навіть знаку не подав, що здивований незнаним досі порушенням режиму дня містера Гешке. Тільки доповів стримано:
— Сер, до вас тричі дзвонив містер Друммонд.
— Друммонд?!
— Так, сер. Просив, щоб ви обов’язково подзвонили йому… Вечерю подавати зараз чи після вашої розмови?
— Ні-ні, я повечеряв… Можете йти, Ірвін.
Лакей вийшов, дбайливо причинивши за собою двері. Доктор Гешке підійшов до відеофону, замислився. Надто швидко збувається “пророкування” Катрін: нічний дзвінок Крокодила, як поза очі називають містера Друммонда, не віщує нічого приємного. Що ж там сталося?
Доктор Гешке не любив несподіванок. Він волів мати справу з передбачуваними прикростями, аби тільки не стикатися з потребою миттєво орієнтуватися в складній ситуації. Ось і тепер йому хотілося підготувати себе до найгіршого, щоб не виявити розгубленості перед босом. Але, крім можливості пожежі у лабораторії чи змін щодо терміну виготовлення вогнетриву, на думку нічого не спадало. Незадоволено посопівши носом, він набрав номер квартири Друммонда.
Чекати довелося довгенько — Крокодил, звичайно, спав. Та ось на екранчику вималювалось його незадоволене одутлувате обличчя.
— Де вас чорти носять, містер Гешке?! Обидві ваші машини обладнані радіотелефоном, то чому ж ви за весь вечір ні разу не взяли трубки? Хіба ви не пам’ятаєте умови, що компанія в разі гострої потреби може залучати вас до праці навіть у нічні години?
