Стрибок у ніщо (вид. 1969) - Беляев Александр Романович (читать книги бесплатно .txt, .fb2) 📗

А от і вихід самоцвітів. Ну, тут уже, напевно, буде зупинка.

— Доп-поможіть мені в-встати. Я вп-пав і лежу, здається, на брильянтах… колються… — почувся голос барона.

— Ого! Ось вони, розсипи. Ух! Навіть в жар кинуло! — стогнав Стормер.

Леді Хінтон відчула, як до неї несподівано прилинули сили. Уже не думаючи про пристойність, вона високо підіткнула сукню і потягла за собою єпископа.

— Швидше! Швидше! — задихаючись, повторювала вона. — Бо нам нічого не лишиться.

Барон, Стормер, Уеллер, Пінч, Делькро розв’язали мішки і почали наповнювати їх коштовним камінням, викидаючи одяг і білизну. Ніколи ще вони не багатіли з такою швидкістю. Тільки один рух руки приносив сотні тисяч, — так їм здавалось. У мішки сипалися багатомільйонні багатства.

Ганс дивився на цю сцену з посмішкою, відпочиваючи під укосом скелі. Підвівшись, він свиснув: пора рушати в дорогу.

“Мільйонери” взяли на спини мішки. Чималий вантаж! Пішли. Каміння нестерпно давило на плечі.: “Мільйонери” кректали, важко дихали, але несли.

Внизу, коли розвіявся туман, було видно темну пляму затоки.

Раптом захитався під ногами ґрунт. Усі попадали, що було в мішках — розсипалося. Глухий підземний гуркіт гучнішав, перейшов у грім і вибухнув ударом страшенної сили. Із скель попадало каміння. З правого боку туман налився темно-червоним світлом, спалахнуло сліпуче полум’я. Клуби чорного диму затягли все навколо. Блискавки прокреслювали лей первісний хаос стихій. На голову сипався попіл, дрібне каміння. Сховатися під скелею? Скеля тряслася, мов у лихоманці, і могла обвалитись. Усіх охопила паніка. Ганс намагався встановити лад, але його голосу не було чути. Покидавши свої мішки, пасажири, як очманіла отара, кинулися вниз пологим схилом. Праворуч через скелі навально текла вогненна ріка, яскраво освітлюючи все навколо. З Гансом лишилися тільки Вінклер, Мері і Жак. Вони намотали свої мішки на голови І побігли.

Підземні сили, прорвавшись назовні, заспокоїлися. Ґрунт ще дрижав, але сильних поштовхів уже не було. Важко тільки дихалось від випарів сірки. На щастя, ущелина скінчилася, і за нею почалася відкрита долина — пологий спуск до підніжжя гори. Тут завжди дув сильний вітер. Він відносив убік туман, сірчані випари і попіл. Стало легше дихати.

Почали натрапляти на тіла “полеглих”. Ганс перелічив, оглянув. Усі були живі й здорові, якщо не зважати на синці.

Вузький півострів, що виступав далеко в затоку, був уже як на долоні. Півострів починався біля стрімко? скелі червоного пісковика. Від дощів і вивітрювання в цій скелі, очевидно, утворилися печери. Туди й повів Ганс своїх змучених супутників.

Птахи і тварини поховалися, рятуючись від розбурханих стихій. Не видно було навіть кулястих птахів на хвощах.

Ось і затока. Ліворуч на півострів набігають вали прибою заввишки як багатоповерховий будинок. На Землі не буває таких високих хвиль. Тільки незвичайні бурі тутешніх місць спроможні так розхитати хвилі океану. Кожні двадцять секунд на півострів обвалюється кількакілометровий водоспад. Несамовитий шум, від якого дрижать ґрунт і скелі, ритмічно сповнює і повітря.

Потік, чорний потік перепиняє дорогу. Пахне чимось ~ знайомим. Ну, звичайно, це нафта! Скільки пального, скільки енергії сконденсовано на Венері! Ці гірські водоспади, прибої, вітер, нафта… Є, мабуть, і вугілля. Венеріанськї багатства чекають своєї черги, коли земні запаси вичерпаються…

З лівого боку півострова — скажений прибій, з правого — тиха заводь, поросла деревами. Вони трохи схожі на мангрові дерева Індії та Південної Америки, що ростуть на залитих водою, місцях. Але тут повітряне коріння досягає велетенських розмірів, а сам стовбур і гілки порівняно з корінням — дуже малі. Такі рослини пристосовуються до найсильніших вітрів, які дмуть над цією долиною. Ніби кігті, запускає дерево у воду й мулке дно своє коріння, що далеко розгалужується.

На карликовій, коренеподібній кроні дерева криві, зігнуті гілки закінчуються китицями. Ганс подумав, що по цьому сплетеному повітряному корінню легко перебиратися через Тиху заводь, як він у думці назвав цю частину затоки, на другий бік.

Між корінням і біля самого берега з води здіймаються болотяні рослини заввишки три-чотири метри. Кожне стебло має вигляд знака питання. Багато таких знаків питання розставлено на Венері для допитливого розуму.

На півострові, вкритому буро-зеленою травою, велика площа для посіву і городу. Проте ґрунт неоднаковий: є заболочені місця, є піщані дюни, вихід граніту. Але і є і жирний чорнозем.

Надвечірнє сонце виглянуло крізь хмари, освітивши групу людей на фоні червонуватих скель.

Який жалюгідний вигляд мають ці мільйонери, що мріють стати королями на “новій землі”!

По-королівському велична на Землі, тут леді Хінтон у підіткнутій мокрій сукні, з брудними, опухлими, червоними норами, з розпатланим сивим волоссям ніби осіла і стала схожа на перекупку. Лорд-єпископ немов прилетів на Венеру прямим сполученням з лондонських нетрів. Йому до пари був барон. Ніхто на Землі не повірив би в його багатство, хоча б у колишнє, і в його баронство.

— Треба подумати про ночівлю, громадяни, і вибрати печеру, — сказав Ганс.

— П-п-пе… пе-печерні люди… Д-докотилися…

Зазирнули в. одну печеру. Волого, мокро, дзюрчить вода. Далі! В другій сухіше, але вона мала. Третя — от-от обвалиться: над нею нависла ціла скеля мокрого, сточеного підґрунтовими водами пісковика. Четверта — хороша, велика, міцна, зручна. Від неї відгалужуються кілька бічних печер, ніш, ходів.

— Треба оглянути ці ходи: чи не живуть у них якісь мешканці, — сказав Ганс. — Вінклер, засвіти ліхтар, ходімо.

Ледве світло ліхтаря проникло в печеру, як звідти з сухим шелестом вибігло щось схоже ар земну стоногу. Велетенська сколопендра була майже біла і трохи тонша за телеграфний стовп. З незвичайною спритністю вона промчала через велику печеру і зникла в бічному ході. Вслід за нею майнув десяток п’ятиметрових “малят”.

Жінки скрикнули і відбігли далі від печери.

Світло ліхтаря впало на “таргана” з двометровими волохатими лапами. “Тарган” ворушив півметровими вусами, втупивши в Ганса чорні завбільшки як яблуко очі. При цьому він тихо свистів. Вінклер торкнув Ганса.

— Чи не краще нам піти звідси? Мабуть, на Венері жодна печера й нора не пустують.

У темряві в усіх кутках печери щось ворушилося, шаруділо.

Сипалося дрібне каміння. З бічних печер долинали дивні звуки, наче кашляв кінь або тяжко зітхала корова.

— Так, — погодився Ганс. — Першу ніч нам доведеться провести під дощем. Це хоч і неприємно, але безпечно. А завтра ми візьмемося за виселення всіх багатоногих жильців.

На щастя, ніч випала надзвичайно тиха. Тільки оддалік шумів без угаву прибій. Нестерпно душно, жарко. Повітря густе і таке щільне, що важко дихати. Голова паморочиться. Палахкотять заграви вулканів. Гаряча, багрова ніч…

Ганс спить чуйно. Прислухається до найменшого шелесту і звуків. В мозку прокидаються стародавні інстинкти первісної людини, яку вночі підстерігали тисячі небезпек… Крізь напівзаплющені очі юнак бачить світло. Трохи розплющує повіки… В повітрі літають сліпучо-яскраві кулі. Все нові й нові кулі завбільшки як яблуко, як кавун з’являються в нічній темряві, безгучно шугають, шугають, опускаються і підіймаються.

І раптом одна куля розривається з оглушливим тріском. Всі прокидаються, скрикують. Гра сяючих куль. Наче хтось невидимий перекидається ними.

— Що це?..

— Мабуть, кулясті блискавки, — каже Текер. — Повітря тут надто насичене електрикою.

Піщинки сухо тріщать, немов пересипаються, хоч лежать нерухомо. З стволів рушниць зриваються з тихим тріском сині іскри. Як в охолодженому, перенасиченому вологою повітрі виділяється водяна пара, так і в цій перенасиченій електрикою атмосфері народжуються іскри, кулясті блискавки. Ганс підняв угору руку, розставив пальці, і на їх кінцях заскакали вогники. Красиво, але моторошно! Волосся на голові встає і потріскує, наче його розчісують невидимим каучуковим гребінцем.