Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Кінг Стівен (читать книги без регистрации .TXT) 📗
— Якщо ти ніколи не бачив свого царя і владику, то звідки його знаєш?
— Він приходить до мене у снах. Уперше він явився мені в подобі юнака, коли я жив у бідності й невідомості в далекому краї. Багато століть тому він узяв мене на службу і пообіцяв винагороду. В юності й пору зрілості мені довелося виконати безліч його доручень, аж поки я не отримав головного завдання. Це завдання — ти, стрільцю. Ти для мене — кульмінація всього. — Він порснув зі сміху. — Бачиш, хоч хтось приймає тебе всерйоз.
— А в цього Чужака є ім'я?
— О, ім'я в нього є.
— То як його ім'я?
— Легіон йому ймення, — тихо мовив чоловік у чорному, і наче на знак підтвердження його слів десь на сході, в темряві, там, де снили гори, загуркотів обвал і якось по-жіночому скрикнула пума. Стрілець здригнувся, та й чоловіку в чорному стало помітно не по собі. — І все ж, думаю, ти не про це хотів спитати. Заглядати так далеко вперед — не в твоєму стилі.
Стрілець знав, про що хоче спитати. Це питання не давало йому спокою всю ніч, і не тільки ніч, а вже багато років. Воно тремтіло на вустах, готове будь-якої миті зірватися… але він втримався і не спитав.
— Цей Чужак — улюблений слуга Вежі? Як і ти?
— Атож. Він тьмяніє. Він проступає. Він був і буде в усі часи. І все-таки є той, чия велич затьмарює його.
— І хто ж це?
— Не питай мене більше! — закричав чоловік у чорному. Його голос раптом став суворим, а потім змалів до благання. — Я не знаю! І не хочу знати. Говорити про те, що відбувається в Світі-Кінця, — все одно що обговорювати загибель власної душі.
— А за цим Вічним Чужаком стоїть Вежа і те, що в Ній?
— Так, — прошепотів чоловік у чорному. — Але ти зовсім не про це хотів спитати.
Правда.
— Гаразд, — сказав стрілець, а потім вимовив уголос старе, як світ, питання: — Мені все вдасться? Я дійду до кінця?
— Якщо я відповім на це питання, ти вб'єш мене, стрільцю.
— Я мушу тебе вбити. Тебе треба вбити. — Руки потяглися до витертих рукояток револьверів.
— Револьвери не відчиняють двері, стрільцю. Якраз навпаки — вони їх зачиняють назавжди.
— Куди мені йти?
— Вирушай на захід. До моря. Там, де кінчається світ, лежить початок для тебе. Один чоловік дав тобі пораду… чоловік, якого ти переміг у поєдинку. Давно це було…
— Так, Корт, — нетерпляче перебив стрілець.
— Він радив тобі почекати. Погана була порада. Бо вже тоді мої плани проти твого батька почали втілюватися. Він відіслав тебе, а коли ти повернувся…
— Я не слухатиму цього, — сказав стрілець. А в голові зазвучала пісня матері: Пташеня-вівсянко, пташеняточку, принеси свій кошик, білий в чорну цяточку.
— Тоді слухай інше: коли ти повернувся, Мартен поїхав на захід, щоби приєднатися до повстанців. Принаймні так казали всі навколо. І ти повірив. А тим часом він разом з однією відьмою влаштували тобі пастку, і ти в неї потрапив. Хороший хлопчик! І хоча на той час Мартена вже давно не було, та був чоловік, дивлячись на якого, ти іноді згадував радника? Чоловік у чернечому вбранні і з поголеною головою, як у грішника, що спокутує провину…
— Волтер, — прошепотів стрілець. І хоча він і сам у своїх роздумах уже дійшов такого висновку, та розкрита правда вразила його. — Ти. Мартен нікуди не від'їжджав.
Чоловік у чорному захихотів.
— До ваших послуг.
— Після цього я просто зобов'язаний тебе вбити.
— Це буде нечесно. Крім того, все це було за сивої давнини. Настав час розкривати таємниці.
— Ти ніколи не виїжджав, — ошелешено повторив стрілець. — Тільки змінював подобу.
— Сідай, — гостинно запропонував чоловік у чорному. — Я розповідатиму тобі історії, стільки історій, скільки ти зможеш почути. Гадаю, що твої історії будуть значно довшими.
— Я про себе не розповідаю, — пробурмотів стрілець.
— Але сьогодні доведеться. Щоб ми могли зрозуміти.
— Зрозуміти що? Мою мету? Ти її знаєш. Моя мета — знайти Вежу. Я заприсягнувся.
— Не про твою мету йдеться, стрільцю. Про твій розум. Твій нетямущий, але впертий і чіпкий розум. За всю свою історію світ не знав такого розуму, як у тебе. Можливо, навіть за всю історію життя на землі.
Зараз час розмови. Час історій.
— Тоді говори.
Чоловік у чорному стріпнув широким рукавом своєї сутани. Звідти випав пакунок, загорнутий у фольгу. У його складках заломлювалося світло жевріючого багаття.
— Тютюн, стрільцю. Не хочеш закурити?
Від кролика він ще міг відмовитися, але відмовлятися від такої пропозиції було понад його силу. Він нетерпляче розкрив фольгу. Всередині був найкращий тютюн у крихтах і зелене листя для загортання, на диво свіже й вологе. Такого тютюну він не бачив десять років.
Скрутивши дві цигарки, стрілець відкусив їхні кінчики, щоб вивільнити аромат. Потім запропонував одну чоловікові в чорному. Той узяв. Кожен дістав із багаття по гілочці, що ледь-ледь жевріла.
Стрілець розкурив цигарку, з насолодою затягнувся ароматним димом, відчуваючи його глибоко в легенях, заплющив очі, щоб зосередитися на цьому чутті. Видихав повільно, вдоволено.
— Ну як, добре? — поцікавився чоловік у чорному.
— Так. Навіть дуже.
— То насолоджуйся. Може, це твоя остання нагода покурити. Наступна трапиться ой як не скоро.
Стрілець і оком не змигнув.
— Що ж, добре, — сказав чоловік у чорному. — Почнемо. Ти мусиш зрозуміти, що Вежа існувала вічно, і завжди були хлопці, котрі про неї знали й жадали її понад усе, більше ніж багатства й жінок… хлопці, які завжди шукали до неї вхід…
VIII
Їхня розмова затяглася на всю довгу ніч і навіть більше — тільки Богу було відомо, скільки часу вона тривала (чи скільки з усього сказаного було правдою). Але пізніше стрілець зміг пригадати тільки малу її частку… і його навдивовижу практичний розум дійшов висновку, що переважно розмова була неістотною. Чоловік у чорному знову сказав йому, що він має йти на захід, до моря. Шлях туди простий — якихось двадцять миль. А там йому буде подарована сила видобування.
— Але це не зовсім правильно, — сказав чоловік у чорному і викинув недопалок у залишки багаття. — Ніхто тобі не даруватиме ніякої сили, стрільцю. Вона в тобі. Я мушу тобі сказати (частково тому, що ти пожертвував хлопчиком, а частково тому, що такий закон, закон світопорядку). Вода має текти зверху вниз, а ти мусиш знати. Ти видобудеш трьох, наскільки я розумію… але мені це байдуже, і знати я не хочу.
— Трьох, — пробурмотів стрілець, згадавши слова провидиці.
— А вже по тому почнеться найцікавіше! Але це станеться не скоро, і мене вже не буде. Прощавай, стрільцю. Я свою роботу виконав. Ланцюг і досі в тебе в руках. Пильнуй, щоб він не обмотався тобі довкола шиї.
Наче підкорюючись якійсь зовнішній силі, Роланд спитав:
— Ти маєш іще дещо сказати, правда ж?
— Так. — Чоловік у чорному посміхнувся стрільцеві своїми бездонними очима і простягнув руку. — Хай станеться світло!
І сталося світло, і цього разу воно було добре.
IX
Прокинувшись біля холодного багаття, Роланд зрозумів, що постарів на десять років. Чорне волосся на скронях порідішало і посивіло, набувши сумного кольору павутини наприкінці осені. Зморшки на лиці стали глибшими, шкіра — грубішою.
Залишки хмизу, який він назбирав, наче закам'яніли, чоловік у чорному перетворився на вишкірений скелет у зотлілій чорній сутані — ще трохи кісток у цьому місці кісток, ще один череп на цій голгофі.
«Невже це справді ти? — подумав він. — Чомусь я в цьому сумніваюся, Волтере О'Дим… сумніваюся, лже-Мартене».
Він підвівся і озирнувся навкруги. А потім різким рухом руки потягнувся до останків свого співрозмовника, з котрим проговорив усю минулу ніч (якщо це була не омана й останки дійсно належали Волтерові). Ніч, що якимось дивом протривала десять років. Стрілець відламав щелепу од черепа, що шкірився до нього, і недбало засунув її в ліву кишеню джинсів — майже рівноцінна заміна тієї, яку він загубив в підгірному краї.
