Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг .TXT) 📗
Мене як блискавкою вдарило. Ще одне Олена! Отже — це одна компанія, вони заодно і все зна ють. Красуня вдавано співчутливо хитнула головою.
— Треба ж таке! Вкрали його у нього, і де він колиш ній тепер, невідомо.
— Буває, — усміхнувся адміністратор.
Тут уже я не витримав. Розштовхавши пасажирів, міцно взяв товстуна за барки.
— Ось що я вам скажу: все ви чудово знаєте. Ви з однієї зграї. І той із Тюріна теж. Рано чи пізно дізнаюсь, навіщо ви це зробили. А зараз здам, куди слід, або… просто наб’ю пику.
— Спокійніше, спокійніше, — примирливо мовив товстун і, несподівано спритно крутнувшись на місці, вхопив свою супутницю за руку й рвонувся до дверей.
Я кинувся за ним, проте стулки дверей автобуса, який саме рушав із зупинки, зачинилися перед самісіньким моїм носом.
IV. РІК ТОМУ…
Олена, як завжди, з’явилася несподівано.
— Давно чекаєш?
— Сто років.
Вона подалася до мене, і я відчув тепло її тіла з-під розстебнутого пальта.
— Від тебе пахне аптекою.
— Отакої! — Вона розсміялася. — Скажеш мені про це років через сорок…
— Ні, це комплімент. У дитинстві аптека на нашій вулиці здавалася мені найпривабливішим місцем на світі. Від неї віяло запахом таємниці.
— А для мене таємницею були горища й дахи. До тринадцяти років не злазила з них.
Прохідними дворами ми вибралися на знайому безлюдну вулицю, що закінчувалася безлистим темним парком.
— Десь тут, — показав я на гущавину голих стовбурів, — ми сиділи тоді… пам’ятаєш?
Вона ствердно кивнула. Назустріч нам з бічної алеї вийшла жінка в оранжевому пальті. Вона котила дитячу коляску. Я довго вдивлявся у цей язичок полум’я, що миготів серед сірих дерев.
— Сядемо? — Олена показала на вимиту затяжними осінніми дощами лаву з вмерзлим у заглибинах прозорим льодком.
— А тобі не холодно?
— Ні, — її бив легенький дрож. — Сідай, мені хочеться побути тут. Андрійку, що ти зібрався робити?
— Піду до Свічні.
— Яз тобою. Хочу тобі допомогти.
— Це моя справа, тут допомогти неможливо.
— Даремно ти так. Я знаю, що кажу.
У її словах вгадувався якийсь підтекст. А може, самовпевненість закоханої жінки, яка переконана, що їй під силу розібратися в усіх чоловічих справах.
— Гаразд, ось мої наміри. Я скажу твоєму унікально логічному Свічні, що розпрощався з інерцоїдами й подібними псевдоідеями. Зокрема, з вакуумом. Попрошу якусь ґрунтовну тему з перспективою реального впровадження, наприклад: “Гідродинаміка рідкого середовища у сучасних автоматичних передачах”. Мені набридли примарні гіпотези. Я пересвідчився, що змарнував час на дурниці. На розв’язання задач, на яких уже поламали зуби не такі мудреці.
— Говори, говори, — Олена нетерпляче повела плечем.
— Розумієш, спочатку кожен вважає, що треба братися лише за фундаментальні завдання. Приміром, кожному астрофізикові-початківцю хочеться переглянути другий закон термодинаміки на підставі останніх даних радіоастрономії. Вічний двигун, просторово-часова єдність, причинно-наслідкова залежність, одне слово, маса усталених речей, які кортить перевірити. Адже скидати ідолів завжди приємне… І мене тоді спокусила ця проблема — природа усього нинішнього. Хоча я весь час думав, що це якась грандіозна містифікація. Воно невловиме — це нинішнє: тільки-но виникнувши із неіснуючого майбутнього, воно одразу стає минулим.
— Тому ти й почав займатися інерцією континіуму?
— Так, я хотів експериментально переконатись у реальності становлення часу. Якщо це реальне явище, то йому мають бути властиві спільні ознаки. Прискорення, уповільнення, певна інертність процесу. Інертність — це всесвітня властивість.
— Отже, — Олена усміхнулася, — твій інерцоїд — щось на зразок машини часу?
— Ні, він має виявити наявність часу.
Вона здивовано глянула на мене:
— Як це?
— Бо є теоретики, котрі взагалі сумніваються в існуванні феномена часу.
— Гаразд, що ще ти скажеш Свічні?
— Скажу, що розкаююсь у своїх помилках, що тепер він може покластися на мене як на розсудливого, тверезого працівника. Я повертаюсь у русло нормального наукового пошуку, у світ маленьких проблем і нескладних завдань. Віднині я — надійний гвинтик великого механізму науки.
Олена здригнулася.
— Ти вирішив це остаточно?
— Так, я довго думав над цим,
— Гаразд, тоді підемо, — сказала вона тихо.
Залитий білим світлом великих ліхтарів, парк здавався геть вимерлим. Олена підвелася з лави. Я глянув на неї — її обличчя було бліде, безбарвне, якесь ніби чуже.
— Отак я думаю розправитись із самим собою.
— І зі мною теж…
“Чому вона так близько до серця взяла мої дурні проблеми? Хіба не досить того, що ми разом і так буде завжди? — думав я тоді. — Треба вибити з голови всю цю маячню і зажити нормально”.
Ми повільно брели парковими доріжками, поки Олена раптом не зупинилась і не вигукнула майже розпачливо:
— Ти зраджуєш самого себе. Інерцоїд — твоя робота. Ніхто, крім тебе, нею не займатиметься. Ти мусиш її закінчити, — і круто повернувшись, рушила до виходу.
Вона була явно чимось засмучена, пригнічена. Не хотілося залишати її в такому настрої.
— Я проведу тебе.
— Не варто, тут близько. Завтра зустрінемося.
— Гаразд. Я зателефоную о четвертій.
— Добре, — погодилась байдуже.
На прощання мляво махнула рукою у жовтій рукавичці і, не обертаючись, пішла, довгим, слабо освітленим тунелем Лермонтовської. Її постать скоро розчинилась у сніговій завірюсі, яка зненацька впала на наше місто.
V. ТОЙ
Радіо пікнуло кілька разів і безповоротно відрізало частину часу, яка передувала сигналу. Частина ця простягалась у минуле до Нуль-пункту. У момент Нуль-пункту. часу не існувало.
Я перевернувся на спину. Тепер треба зібрати з усіх частин тіла маленькі порції волі в один імпульс, який мав зірвати, мене з ліжка, кинути у зарядку, засунути під душ, одягнути й виштовхнути під похмуре осіннє небо.
Цікаво, як складеться сьогоднішній день? Буде побачення з Оленою. Близько восьмої вона прийде під навісу “Рампи”, як завжди спізнившись. Але це ввечері. А зараз, через півгодини, на мене чекав затхлий вестибюль технологічного корпусу з мішаниною найрізноманітніших запахів. Я пройду під трубами з латаами розтерзаної ізоляції”. Побачу жовтооку красуню Агату — кицьку, яку ми інарекли так на честь королеви детективу за вміння добратися до наших харчів, де б їх не ховали. Потім — два прогони сходів у ліпних орнаментах часів архітектурних надмірностей, темний високий коридор. Несподівано відчиняться: двері зава, і назустріч мені вийде Фляк з похмурим і невиспаним обличчям. Ні мене, ні Фляка не втішить ця зустріч. Але він візьме мене за лікоть, і ми відійдемо у куток до старої сушильної шафи — місця усіх конфіденційних балачок. Мимо нас процокають каблуками Лілечка, Клавочка і Міра — схожі одна на одну, наче три сестри, лаборантки Федченка.
Розмова буде такою:
— Ну як, Андрійку?
— Без змін, Юхиме Михайловичу.
Пауза. З операторської долине регіт Ісаєва, вийде у синьому халаті Павло.
— Я запитую, бо пора фінішувати.
— Знаю.
— Мають же бути якісь результати. Позитивні, негативні… Ти знаєш, пробити твій інерцоїд — річ нелегка. Пригадуєш, як я вмовляв Свічню? Але я цього добився, бо знаю — ти світла голова, новатор. Я в тебе вірив і зараз вірю. Але потрібен результат.
— Юхиме Михайловичу, проблема настільки глибока, що я тільки визначаю її контури. А як буде далі — рано гадати.
Махну рукою і спробую піти. Але Фляк так просто не відчепиться.
— Мені, Андрію, перед ученою радою звїтуватися треба. Щороку, — це вже з металевими нотками у голосі.
— Тоді ми продемонструємо весь отой мотлох, який щодня вимітають із нашої кімнати. Журнал спостережень заповнений до кінця. Можете доповісти, що робота зараз у стадії повної невизначеності.
