Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатные серии книг .txt) 📗
— А про що ж писати? — засміявся Письменник. — Адже конфліктів у раю не буває?
— Та які ж у нас можуть бути конфлікти?! — аж образився Бог. — До нас потрапляють тільки рожеві-прерожеві. Безгрішні!
— Але ж я — багатогрішний!
— З кожного правила є виняток! — хитро підморгнув Бог. — Погоджуйся!.. Житимеш — як у бога за пазухою!.. І може… той… трошки інакше перепишеш декорації раю, щоб не було таких протягів, га?
— Ні, старий, — сумно зітхнув Письменник. — Не хочу я вічного блаженства в середовищі рожевих та безгрішних; з нудьги здохну… Паняй, друже, додому, та пробач за турботи.
— Ну, то як знаєш, як знаєш… — Бог знітився, попрямував до дверей. Затримався біля тумбочки, взяв у руки пляшечку з таблетками тетрацикліну. Запитав невпевнено: — Проти грипу — діють?
— Та бери, бери! — втомлено махнув рукою Письменник. Він уже гнівався на самого себе, що витратив стільки дорогоцінного часу на пусті теревені: адже ось-ось надійде Смерть, і тоді вже порятунку не буде.
Але стривай: лунають чиїсь чавунні кроки!.. Все ближче, ближче… Повільно відчиняються двері палати… Може, це і є Вона?
Письменник придивився пильніше в рожевий присмерк — і враз зітхнув з полегкістю: ні, це тільки Мік, любий робот Мік! Прийшов провідати свого Автора… Молодчага! З таким приємно погомоніти: він веселун і жартівник.
Однак цього разу Мік був сумовитий. Привітавшись, він сів на стілець біля ліжка, — власне, вдав, що сідає, бо його вагу зміг би витримати хіба столітній дубовий пень, — довго мовчав, аж тоді спромігся на фразу:
— Я можу тебе врятувати, Авторе мій! Я щойно проконтролював усі каскади твого електронного мозку. Пошкодження незначне: треба тільки замінити стабілізатор блока цілеспрямованості та відновити кількасот транзисторних ліній між центром емоцій і енергетичною системою. У мого брата Мука нещодавно було таке саме пошкодження. Його відремонтували за три дні.
— Мій любий Мік, — сумно посміхнувся Письменник, — не будемо говорити про ремонт. Давай-но пригадаймо краще, як ти поглузував з членів комісії на своєму першому екзамені.
— Це записано в моїй електронній пам’яті, — сухо сказав Мік. — Можу повторити. Я надрукував на контрольній стрічці: “Відчепіться! Надійність відповіді гарантовано!” Але нам зараз не про це треба говорити. Треба говорити, як тебе відремонтувати.
— Любий друже, для такого ремонту в мене бракує запчастин.
— А на складі?
— Теж немає.
— А коли привезуть?
— Нескоро.
— Тоді тобі доведеться полежати якийсь час вимкненим.
— Звичайно… Ну, йди, Мік. В тебе, мабуть” багато роботи?
— Дуже багато. Обчислюємо з Муком траєкторію космічної станції “Меркурій-1”.
— Хай вам щастить!
Милий, наївний робот!.. “Ремонт”… “Полежати вимкненим”… Ні, хіба тільки через тисячу років хвору людину отак “ремонтуватимуть”, замінюючи “запчастини” в її мозку!
Письменник, мабуть, задрімав, бо не помітив, як біля його ліжка з’явилася постать літнього мужчини у вишуканому костюмі. Зачувши якийсь шерех, він розплющив очі і злякано вигукнув:
— Хто ви?.. Чого вам тут треба?
— Дозволите сісти?.. — Мужчина сів на стілець, дбайливо підсмикнув брюки на колінах. — Я — містер Хілл, сер. Ваш персонаж. З повісті “Продана душа”, сер.
— Не з повісті, скажімо, а з оповідання… Так у чому справа?
— Будьмо одвертими; як ви знаєте, я не з філантропів і до радянських людей особливої симпатії не відчуваю. Але оскільки ви були моїм Автором і змалювали мене в не дуже огидному вигляді, я згоден врятувати вам життя.
— Яким чином?
— Я перепишу вашу свідомість на блоки відомої вам надвелетенської електронно-обчислювальної машини. Ви будете жити сотні й сотні років, матимете протези всіх органів чуття, дістанете ілюзію насолод, які може одержати звичайна людина… Згодні?
— І чого ж це мені коштуватиме? — гостро запитав Письменник.
— Про що мова! — знизав плечима містер Хілл. — Я з вас не візьму ані цента, сер!.. Тільки й того, що ви, коли ваша ласка, будете допомагати мені в науковій роботі. Але ж це — дрібниця, бо ви зможете працювати двадцять чотири години на добу.
— То ви хочете перетворити мене на покірного раба? — глухо запитав Письменник. І не стримався, гримнув: — Геть звідси, мерзотнику! Шукай десь-інде продажну душу, а мені не треба навіть безсмертя, якщо воно куплене ціною рабства!
Як вітром змело отого містера! А Письменник розпластався на своєму ліжку, знесилений до краю.
Гірко йому було. Тоскно. Подумати тільки: витрачати жалюгідні залишки життєвої енергії, всіма силами викликати до життя когось із найкращих персонажів, а з’являється отакий мерзотник!.. Який страшенний мерзотник!
— Марить… — почув він над головою чийсь занепокоєний голос. — Йому дуже зле… Дати морфій?
— Пізніше, Тессі. В нього зараз криза.
“Тессі?.. Чому— Тессі? — занепокоєно подумав Письменник. — Адже медсестру звуть Тася… А стривай-но, стривай… Може, це втілилася в життя та мила й щира дівчина, яку ти описав у своєму романі “Загибель Уранії”?
Він над силу розплющив очі. Справді: над ним схилилося облямоване каштановим волоссям обличчя молодої дівчини. Вона дуже вродлива, навіть вродливіша, аніж йому колись уявлялося.
— Ти — Тессі? — ледь чутно запитав Письменник.
— Так, так! — радісно ствердила дівчина.
— Тессі Торн?
— Звичайно!
— А де дідусь Лайн-Еу?
— Він теж тут.
Дійсно: поруч з нею стояв він, отой славетний професор, який дістав найшанобливіший титул планети — “переможець смерті”!
— Ви прийшли мене врятувати?
— Ми вас обов’язково врятуємо! — гаряче вигукнула дівчина.
Пильним, сумовитим поглядом Письменник довго дивився на неї, а потім заплющив очі й сказав.
— Я вам глибоко вдячний, любі друзі, але… Не треба, ні!.. Я не хочу життя такою дорогою ціною… Прощавайте!
— Але чому ви не хочете жити?! Чому?! — здалеку-здалеку долинув розпачливий голос дівчини.
“І вона ще запитує — чому? — сумовито думав Письменник. — Коли мій мозок пересадять у черепну коробку старика, який загинув від енцефаліту, моя свідомість, справді, житиме… Але як страшно буде відчувати себе в чужому тілі — брудному й неохайному, як заяложений одяг з чужого плеча! Як страшно перетворитися з молодого, вродливого юнака у немічну, жалюгідну подобу людини!.. Ні, хай краще настане небуття!”
Все. Більш нікого кликати. Ніхто не прийде на допомогу, бо надто мало було написано книг, надто полохливими були мрії про можливість подолати найстрашніші смертоносні хвороби.
Повільно-повільно Письменник розплющив очі, обвів поглядом палату. Вона ще була оповита сірим присмерком, але од вікна вже напливали рожеві барви світанку. Гостро тхнуло лікарнею. Брязнула відром прибиральниця в коридорі. Звідкілясь здалеку долетів гуркіт реактивного літака. Все було таким реальним і прозаїчним, що Письменник аж ніяк не здивувався, помітивши на стільці поруч з ліжком якусь постать. Тільки запитав неголосно:
— А ви — хто?
— Я — твій Майбутній Персонаж, — спокійно відповів незнайомий.
— Що?! — Письменник аж підхопився. — То виходить, я ще житиму?!
— Це залежить тільки від тебе.
— Кинь плескати дурниці, — з гіркою досадою сказав Письменник. — Я сподівався, що ти принесеш мені рецепт Еліксиру життя, а ти… Чи знаєш ти, що я — приречений?
— Приречений? — іронічно перепитав Персонаж і присунувся ближче. — А я сподівався, що ти — інший. Мужніший. Дужчий. Цілеспрямованіший!
— Я теж сподівався побачити тебе іншим! — огризнувся Письменник. — В усякому разі, людянішим!
— А ти придивися пильніше, друже! Я саме такий, яким ти мене вимріяв за довгі-предовгі роки, відколи вперше взявся за перо наукового фантаста. Правда, ти ще не дав мені мого власного обличчя та статури, зате вливав у мене по краплині все найкраще, найдосконаліше, що тільки може бути в людині. Ти ревниво беріг мене для свого найкращого твору, лебединої пісні письменника. І за це я врятую тобі життя.
