Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
— Майже певен цього, — відповів Олександр Миколайович. — А хіба ті факти, з якими ви мене познайомили, не стверджують те ж саме?
— Ну що ж, у такому разі спробуємо змалювати бодай силует злочинця, — запропонував полковник. — Чим характерні його дії? По-перше, він виніс із енцефальєра вирощуваний вами штучний супермозок. По-друге, захопив лабораторних роботів. По-третє, він у найнезвичайніший спосіб сполучив проводи приладів і таким же чином підключив телекамеру, щоб стежити за вами. Навіщо йому знадобився супермозок і роботи? Він дослідник? Зауважимо, що вже на даному етапі уловлюється один істотний штрих — приєднання телекамери вказує на оригінальне інженерне мислення. А от щодо моральних норм…
— А вилікування дівчинки… — почав Олександр Миколайович, та полковник урвав його:
— Отож-бо й воно, вилікування дівчинки. Що це — порив гуманіста чи допитливість експериментатора?
— Цікава думка. А чи не вивчає він… — Олександр Миколайович замислився.
Тарнов дивився на його моложаве обличчя — майже без зморщок, з квадратним підборіддям боксера, і думав, що такі старішають одразу, в один день. Він так і не діждався, поки Олександр Миколайович закінчить фразу, і делікатно нагадав:
— Ви хотіли висловити припущення, що він вивчає…
— Кого, а не що… Людину… — пробурмотів учений і знову заглибився в свої думки.
Полковник підвищив голос настільки, щоб увірватися в роздуми Олександра Миколайовича.
— Отже, ми підійшли до вельми важливого моменту. Швейцар інституту еспериментальної генетики стверджує, ніби в день викрадення бачив мужчину, чиї прикмети збігаються з прикметами такого собі Юрія Юрійовича Степанова, про котрого нас повідомив громадянин Фокін. Навіщо злочинцю знадобилися культури мікробів? Що він може зробити з ними? Які експерименти провести? І наскільки вони можуть бути небезпечні?
І навіть жахливі, — промовив Олександр Миколайович.
— Ви запідозрили кого-небудь?
— У книгах пишуть: “Сяйнула думка”. Одначе настільки неймовірна, що в неї важко повірити. Але ж білкова завись та всі заготовки амінокислот виявилися використаними… — бубонів Олександр Миколайович.
Очі вченого втупилися кудись поза спину полковника. Тарнов мимохіть озирнувся, побачив стіну з рядами сигнальних віконець і подумки посміявся з себе.
Різко, аж обидва здригнулися, пролунав телефонний Дзвінок. Полковник узяв трубку. Вислухавши повідомлення, з полегкістю зітхнув. Піднявся, обсмикнув піджак і сказав ученому:
— Виявлено незвичайний літальний апарат. У мене є підстави підозрювати, що це саме той, на якому відлетів з медцентру вже згаданий мною Юрій Юрійович, лікар-самозванець. Апарат оточений міліцейськими вертольотами. Його змусили приземлитися. Якщо не заперечуєте, їдьмо зі мною.
Олександр Миколайович відгукнувся на запрошення з таким запалом, що полковник зупинив його вже біля самих дверей.
— Заждіть!
Він дістав із сейфа пластмасову пластинку і простягнув ученому:
— Чи не знайома вам ця деталь?
Олександр Миколайович оглянув пластинку: поряд з виразною цифрою 8 виднілися напівзітерті рештки літер. Учений упевнено сказав:
— Це частина нагрудного щитка лабораторного робота. Звідки вона у вас?
— Упала з літального апарата, на якому Юрій Юрійович утік з медцентру.
СПОВІДЬ РОБОТА
Апарат лежав на узліссі. Віяло свіжістю від річки. Клапті туману, розігнаного вітром, пливли в повітрі і зависали прозорими серпанковими хустками на заростях вільшини. З безмовною скаргою молоде деревце простягало вгору зламані гілки, мовби обрубки рук.
Темний пластмасовий ящик апарата добре видно було здалеку. В одній з його стінок зяяв отвір із оплавленими краями. Сюди влучила боєголовка ракети, випущеної одним з винищувачів-перехоплювачів. їх викликали, коли, незважаючи на вимогу міліції, апарат не приземлився, а навпаки — спробував вийти з оточення.
В кущах біля апарата метушилося не менше двох десятків людей. Тут були люди в авіаційній формі, співробітники міліції та кілька чоловік у цивільному. Щойно полковник Тарнов і Олександр Миколайович вийшли з машини, до них підбіг офіцер і доповів:
— Кабіна порожня.
— Прочесати ліс! — наказав полковник.
Олександр Миколайович із здивуванням спостерігав, як Тарнов буквально на очах змінювався, як стала пружною і прискорилася його хода, витягнулися, загострилися риси обличчя, вирізнились надбрівні дуги, затріпотіли крила носа. Він стрімко підійшов до невисокого повного чоловіка, підстриженого “під їжачок”. У короткому волоссі густо сріблилася сивина. З того, як вітався Тарнов із цим чоловіком, було видно, що той хоч і не пряме начальство, але полковник ладен виконувати його розпорядження.
Олександр Миколайович розчув декілька фраз із їхньої короткої розмови.
Полковник запитав:
— Візьмете цю справу у нас, Ельборе Георгійовичу?
— Поки що ні, — відповів сивий. — Будемо вести її паралельно. Пошукаємо ниточку і куди вона тягнеться. Зв’язок з вами буде через комісара…
Полковник швидко пішов далі, до апарата. Тепер учений ледве встигав за ним, з усіх сил стараючись не відставати. Перед очима маячила широка напружена спина, і Олександр Миколайович уявляв, як там зараз стислися, натяглися, наче тятива лука, м’язи. Так вони підійшли до апарата.
— Що встигли встановити? — запитав полковник експертів, які копирсалися в механізмах.
— Автомат невідомої конструкції, — відказав один із них.
— Поки що ми не можемо судити про принципи його роботи, — зізнався другий. — Незрозуміло, за рахунок чого він розвивав потужність, як взаємодіють його вузли. Найдивніше те, як сполучено деякі з них. Може скластися враження, що їх з’єднували як завгодно, аби наплутати більше. Але ж він літав, та ще й як! Протягом секунди розвивав швидкість до шести тисяч кілометрів на годину. Тому й довелося діставати його ракетою…
Олександр Миколайович заглянув у розпанаханий бік апарата.
— Обережно! Ви ж чули — конструкція невідома, — застеріг його полковник.
— Кому невідома, а кому, здається, відома, — буркнув учений, роздивляючись деталі.
— Он як? — образився експерт і не стримався, щоб не шпигнути: — Може, це ваше дітище?
Олександр Миколайович не звернув на його слова жодної уваги і промовив, звертаючись до полковника:
— Я бачу деталі й вузли лабораторного робота ЧІС. Дивно тільки: на одній деталі є штамп ЧІС-8, а на другій — ЧІС-9. Схоже на те, що для апарата використані частини обох роботів. Пам’ятаєте, я вам розповідав: саме таких роботів украли з нашої лабораторії.
Полковник підкликав одного з офіцерів міліції і віддав розпорядження:
— Викличте спеціаліста-робототехніка.
Малиновою стрілою злетів один з патрульних вертольотів. Він піднімався вертикально, потім пілот перемкнув двигуни, і машина як оком мигнути стала ледве видною цяткою. Вітер, що дув од річки, ставав дедалі прохолоднішим. Він доносив запахи лугових трав. Співробітники міліції та експерти неголосно перемовлялися, позираючи на Олександра Миколайовича.
Незабаром вертоліт повернувся. З нього вийшли офіцер міліції — він же пілот — і невисокий миршавий чоловік з довгим нервовим носом, кінчик якого то закруглявся, то загострювався, надаючи чоловікові схожість із дятлом. У одній руці чоловік ніс невелику валізу, а другою жестикулював. Він увесь час пояснював щось офіцерові, у котрого, судячи з утомленого обличчя, явно притупилася реакція на свого пасажира, і без переходу переключився на полковника, як тільки той опинився в зоні чутності.
— Наш завод випускає лабораторних роботів ЧІС, — говорив “дятел”, звертаючись тепер уже то до полковника, то до Олександра Миколайовича. — І от до нас приїхали, кажуть — потрібен спеціаліст. Головний конструктор послав мене. Напевно, тому, що я розробляв цю конструкцію. А ви як гадаєте?
— Напевно, тому, — погодився полковник, і тоді “дятел” відрекомендувався:
— Моє прізвище Дятлов.
