Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
— Пробачте, Мартиновичу, затримався, — сказав Самборський.
Він був надзвичайно веселий, очі в нього блищали.
— Мені хотілось би, — почав я, — взяти у вас інтерв’ю про ліквідацію поводі в тунелі. Для преси це матиме величезний інтерес.
— У мене інтерв’ю? Та ви що, з глузду з’їхали? Я щойно сюди прилетів, сам толком нічого не знаю, а ви… Та ви знаєте більше, ніж я!
Я, звичайно, розумів, що моя пропозиція була нісенітна. Та треба ж мені було з честю вийти з становища, до якого потрапив! І я дуже серйозним тоном мовив:
— Мені цікаво, як ви оцінюєте становище і якої думки про роботу по ліквідації наслідків катастрофи.
— Становище було дуже серйозне. Але дуже розумний і простий вихід з нього знайшов мій друг Ярослав Васильович Макаренко. Він запропонував якнайшвидше з’єднати Забайкальський сектор тунелю з Далекосхідним і випустити всю воду в Охотське море. Але ж ви про це знаєте.
— Ні, не знаю…
Брехати, так брехати до кінця!
— Як не знаєте? Це ж усім відомо.
— Тобто я знав, але… але забув, — відповів я, намагаючись виправити свою помилку.
Не здивування Самборського збило мене. І не моя невправність. Мене вразили слова: “мій друг Ярослав Макаренко”. Адже цих слів уже давно ніхто не чув від Самборського!
ПРОГУЛЯНКА В ГОРАХ
Днів через два після тих подій у підземних глибинах прозвучав вибух. То зірвали решту породи, яка роз’єднувала Далекосхідний та Забайкальський сектори тунелю, і глибинні води потекли річищем, яке вивело їх до моря.
Наступного ранку я зайшов до їдальні і застав там Ярослава і Ліду. Вони жваво розмовляли.
Давно мені не доводилось бачити їх в такому піднесеному настрої. Ліда безперервно сміялася, слухаючи жарти Ярослава, а він того ранку був на диво говіркий і дотепний. Розповідав про різні дрібниці, чіпав пухнастого кота, що терся біля ніг, і пожартував з мене, тільки я переступив поріг їдальні. Одним словом, їх розмова ніяк не була такою, якої я міг би чекати від двох кваліфікованих інженерів, захоплених велетенським будівництвом.
— Мартиновичу, сідайте біля нас, — запросив Ярослав, показуючи мені на стілець за їхнім столом.
— Давно не бачив вас такою веселою, — звернувся я до Ліди, вмощуючись на тому стільці. — Здається, знов закохаюсь.
— Олексо Мартиновичу, так той же найкращий вік мужчини, про який ми колись говорили, вже минув.
— Тобто?
— А пригадуєте, колись ви признались, що вам тридцять вісім. Тепер вам, напевне, вже за сорок.
— У вас прекрасна пам’ять, краща ніж у мене, — посміхнувся я.
— Так, непогана.
Але Ярослав, очевидно, вирішив, що наша розмова може перекинутись на різні спогади, чого він зараз не хотів, і постарався скерувати її в інше річище. Нагадав, що сьогодні в нього вихідний день і він вільний до наступного ранку.
— А у вас? — спитав я Ліду.
— Вважається, що я ще не цілком одужала. Користуюсь вільним часом і сьогодні й завтра, а тому можу пристати до вашої компанії. У вас же, як відомо, завжди вільний час.
— І ніколи його нема, — відповів я, — бо завжди думаєш про якусь ще не написану статтю чи то нарис.
— Ну, сьогодні ви про це забудьте. Ми збираємось весело провести час після обіду.
— А до обіду?
— А до обіду? Я, правда, хотіла пройтись до Високої альтанки. Відтіля відкривається чудовий краєвид. Хочете, друзі, підемо?
Розуміється, ми обидва враз погодилися. А втім, я не знаю, чи був Ярослав задоволений з моєї згоди.
Іти було недалеко. День видався теплий, і ми не взяли ні шапок, ні пальто. Тільки Ліда захопила на руку легенький плащ. Вузенька стежка вивела нас до горба край селища, і ми повільно почали сходити на нього.
Вдалині здіймалися верхів’я гір, до половини вкритих невисокими соснами й густими кущами. На фоні лісу де-не-де проглядали скелясті урвища, надаючи дикому краєвидові своєрідної краси. Ліда називала нам окремі гірські вершини, скелі, показувала, де пролягають шляхи й гірські стежки.
— Я ще там не бувала, — пояснила вона, — але кілька разів підіймалась до Високої альтанки з картою та біноклем і звідти оглядала навколишню місцевість.
Ми вийшли на вузьку проїжджу стежку, що вела до альтанки, огинаючи горб. Цим шляхом було легко підійматися, але він мав забрати чимало часу. Вирішили прискорити подорож і піднятися вгору однією досить крутою стежкою, що була протоптана тут. Це було зайве навантаження на серце, але коли той шлях запропонувала Ліда, то чого б я, колишній альпініст, заперечував. Звичайно, спитав, чи не буде для неї важко, але вона у відповідь лише дзвінко засміялась.
На перехід ми витратили хвилин двадцять і нарешті опинились у Високій альтанці.
Найвищу точку горба, порослого кущами повзучої берези та карликовими сосонками, займала невелика кругла колонада з дахом. Вона виглядала недобудованою або напівзруйнованою.
Перші розвідники, що прийшли сюди, саме тут намічали пробивати шахту. Навіть почали в цьому місці будівництво, але через кілька днів припинили, визнавши за краще пробивати шахту приблизно на кілометр далі в східному напрямі. Хотіли ще ставити тут житлові будинки, але зважили, що місце відкрите для вітрів, і тому всі матеріали забрали, залишивши тільки цю альтанку, витвір якогось техніка-будівника. У вільний час Висока альтанка була улюбленим місцем для відпочинку робітників Глибинного шляху, що милувалися звідси гірськими краєвидами. Особливою увагою користався водопад Учан-Чан, який знаходився від альтанки кілометрів за п’ять. Звідси його було прекрасно видно.
Ми теж задивились в той бік, де сходилися верхів’я двох гір і в щілині між ними блищав на сонці величний струмінь води, що падав з висоти кількох сот метрів.
Унизу під нашими ногами лежали копри й терикони шахти, селище й аеродром, розташовані у невеликій улоговині між горами. Вигинався брукований шлях, що йшов від селища на південь, проходив поблизу водопаду і вів на перевал. Тим шляхом раз за разом проїжджали великі вантажні машини або пробігали маленькі чорні лімузини. Між шахтою та залізницею підтримувався безперервний рух.
Ліда, спершись рукою на колону, дивилась на шахту і селище, але Ярослав, здається, був зайнятий лише дівчиною і, слухаючи її чи розповідаючи щось, не зводив з неї очей. Та ось вона повернулась до водопаду й запропонувала трохи пройти в тому напрямку.
— Давайте глянемо, що то за кам’яна гряда, де ростуть сосонки, — показала вона на південний захід.
Там, справді, на віддалі приблизно кілометра від нас, здіймався надзвичайно різний, невисокий скелястий вал, а під ним низенькі дерева й кущі, немов насаджені за певним планом.
— Ходімо, — підтримав ту пропозицію Ярослав.
На нашому шляху лежала майже рівна площина, що спускалася до того природного муру. Іти нам було легко. Лише де-не-де доводилось обминати якийсь камінь чи чагарник.
Цей перехід зайняв хвилин двадцять і власне був відпочинком після крутого підйому до Високої альтанки. Підійшовши до скелястої стіни, ми побачили, що то було чимале розсипище каміння. Воно здіймалося над відлогим спуском до річки, яка протікала по другий бік. Скелі створювали затишок од вітрів, і, мабуть, завдяки цьому тут була досить густа рослинність.
Ми знайшли кілька проходів серед скель і, спинившись по той бік валу, замилувались з гірської річечки, що текла метрів на двісті під нами. За річкою здіймався невисокий горб, і, здавалося, зовсім близько за тим горбом спадав потік Учан-Чан. Напружуючись, ми вловлювали шум водопаду.
Ліда запропонувала спуститися до річечки. Ми погодились. Усім нам ця прогулянка була приємна, почували ми себе бадьоро. Відціля ми вже не бачили ні будівель шахти, ні селища, вони зникли за горбом Високої альтанки. Тут віяло дичавиною і непорушністю пустельної гірської напівтайги, напівтундри, розташованої за сотні кілометрів від заселеної місцевості.
