Коли вмирає Безсмертний - Герасименко Юрий (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
Та не самі свідки метушилися навкруг скорпіона. То там, то тут біліло поміж них вбрання служителів, зеленіли мундири видатних хичистів. І впізнав серед них Іван і Хича, і Шістдесят дев’ятого, і Хетат Ааф, і багатьох-багатьох інших…
— Смерть Безсмертному! — кинулися повстанці до скорпіонового ложа. — Смерть Безсмертному!
І в цю мить з овального проходу протиснувся високий молодий вамб.
— Гей, далі, далі від Безсмертного! Зараз він помиратиме! Знайшли!.. — вигукнув він. — Дервердаська артерія! Ну й дервердаси!..
Всі посунули назад, до проходу, та не всі встигли. Коли Іван з Чактом, — вони опинилися останніми, — добралися до овального отвору, було вже пізно.
Заблимала й погасла остання звивиста трубка. Скорпіон здригнувся, шарпнувся, немов хотів втекти із свого вічного ложа, заскреготав і раптом, високо піднявши сяючий, гострокінцевий хвіст, вжалив себе в опуклу спину.
Пекельний спалах засліпив друзів. Гуркіт струсонув капище. Дзвінкими уламками посипалася сталева стеля. І одразу ж прямовисна грозова злива ринула в зал. З гуркотом завалилася стіна, потім друга…
І враз стало незвично тихо. Аж глухо наче…
Прибитий зливою дим швидко осідав. Висока кучугура металевих і скляних уламків курилася на місці Безсмертного…
А де ж свідки? Де служителі й хичисти?
Коли вже зовсім розвиднілося, Іван з Чактом побачили: в калюжах зеленастого слизу, що поблискували навколо купи уламків, плавало якесь клоччя, уривки білого й зеленого вбрання. Оце все, що лишилося від щактифської еліти…
Злива вщухала, хмари світлішали. В розривах уже сяяло свіже фіалкове небо.
І от долинули знайомі звуки. Ледве чутні, прозорі, безнадійно сумні… Линули вони звідкись знизу, з-під ніг. Бідило нахилився і побачив кілька маленьких іа.
Рибки звивалися біля перекинутої чаші: видро, свідки перед погибеллю здумали поласувать, та не встигли. І тепер іа оспівують свою маленьку риб’ячу смерть… Іван взяв чашу, набрав у неї дощівки із якоїсь ями і повкидав туди щактифських співців вмирання.
Вихід завалило. Тягнучи за собою товариша — Чакт ледве пересував ноги, — Бідило видирався все вище й вище по мокрих, обпалених руїнах.
Дощ зовсім перестав. Пахло озоном. За руїнами, на площі, хтось лункогодосий і молодий високо-високо виводив:
Палає Червоний Вогонь в крові!
Палає Червоний Вогонь в крові!
І тисячі голосів підхоплювали:
Ууммб!
Вставайте, вамби!
Вставайте, вамби!
На смертний
Бій!
Нарешті друзі вибралися на гребінь руїни. Ось вона, площа! Море мокрих шоломів, море усміхнених, щасливих облич.
Сонце вийшло з-за хмари, щедре, післягрозове сонце. Чакт зіперся на Івана, притиснувся плечем. Довго так стояли, мружачись від сонця і щастя…
І здалось Іванові, що нічого-нічого поганого не було з ним на цій хорошій, сонячній планеті. І Купхейп, і Хич З усіма його мислячими іпостасями, і Притулок Блаженних Учнів — то тільки сон! Хворий, гнітючий сон… А зараз Бі-дило видужав, прокинувся, і вся оця витончена гидота забудеться, навік забудеться…
Ми не забули своїх матерів!
Ми не забули своїх матерів! —
гриміла площа.
Вставайте, вамби!
Вставайте, вамби!
Вставай,
Народ!
На повні груди друзі підхопили гімн.
А хмари знову громадилися, буря насувала, дихала озоновим холодом. Та друзі співали — сонце світило їм в обличчя!
Сонце волі, сонце щастя Щактиф!..
ЕПІЛОГ
Величезне тіло трансгалактичного лайнера світилося в грозових розрядах. Проливень мив обпалену броню.
Часом буря вщухала, блискавки гасли, і тоді видно було в усіх чотирьох ілюмінаторах зелені спалахи зварки. Десяту добу лагодився «В-18», в далеку дорогу лаштувався.
Друзі сиділи перед вікном у затишній кімнаті начальника столичного штейподрому. Рейндз — він займав тепер цю поважну посаду, — настроївши для товаришів кейф, щоб не скучали, подався кудись у своїх начальницьких справах.
Закінчувалася передача останніх вістей.
— В Провінції-41—30, — розповідав веселий молодий диктор, — заарештовано Ф’юче Пехфекта. Колишній депутат парламенту намагався організувати контрреволюційний заколот. За тринадцять діб Пехфект встиг згуртувати навколо себе тридцять шефів перукарень, сорок п’ять крамарів, двісті поетів-сатириків і вісімнадцять лакеїв. У час, коли наші повстанці оточили заколотників, вони запекло билися між собою. Три партії, що утворилися серед них, ділили майбутні міністерські портфелі.
На екрані дівчина-диктор:
— Слухайте чергове повідомлення Всепланетної Сонячної Комісії. Сьогодні вступив у дію останній, чотириста чотирнадцятий агрегат. Надпотужна сила цих реактивних установок поступово прискорить обертання планети. Настане час, і кожна країна знову побачить сонце.
На екрані диктор-юнак:
— Сьогодні, на початку пори великого спокою, у Всепланетній Раді Учених закінчилося обговорення долі Золотої Завіси. Як ми уже повідомляли, деякі члени Ради — всі вони з темної півкулі — вважали за потрібне поновити дію Завіси Спокою.
«Поки нічна половина планети, — твердили вони, — побачить сонце, народиться і вмре багато поколінь. Чи не краще було б, використавши енергію бур, що рвуться з темної півкулі на світлу, відновити Завісу Спокою? На сонячній половині, де знову б запанував теплий і стабільний клімат, можна було б поселити малих, старих і хворих всієї планети. І тим, і другим, і третім конче потрібне сонячне світло й постійне тепло».
Але такої думки дотримувалась тільки незначна частина науковців. Три доби тривала гостра дискусія, сьогодні всі вчені планети дійшли згоди.
«Ніяких завіс! — вирішили вони. — Сонячні щедрі грози дуже корисні і хворим, і старим. У грозовій, насиченій енергією атмосфері старі молодшають. Дихнувши буряного вітру, видужують хворі… А діти — їм гроза найбільш потрібна. Нехай дужі ростуть під зливами й громами!»
Всепланетна Рада Учених постановила:
1. Завісу Блаженного Спокою не відновлювати. Хай не покидає нас всемогутній неспокій!
2. Селекціонерам вивести грозостійкі породи дерев і злаків. Хай квітнуть під бурею!
3. Відновити стару, справжню назву батьківщини перших несхильників. Геть Щактиф — Країну Блаженного Спокою! Хай живе Голуба Вамбія — Країна Сонячних Гроз!
Екран погас. У вікна заглядало сонце. Це була звичайна коротенька перерва між двома грозами. На обрії синіли градові тучі, і тим дорожчими здавалися короткі сонячні хвилини.
— Ходім поглянемо, як нашу хату космічну відновляють! — запропонував Іван.
Чакт мовчки кивнув.
Простоволосий, збуджений, ступив Бідило за поріг і аж Захлинувся теплим вітром. Бетонований простір штейподрому парував під прямими променями. До космічного лайнера одна за одною підпливали гравітаційні платформи. З веселим гомоном вантажили вамби їжу, воду, балони кисню.
Друзі підійшли до ракети.
— Якийсь ти сьогодні не такий… Чому це? — запитав у Чакта Іван. — Мовчиш, супишся… Ти що, боїшся за «В-18»? Думаєш, не довезе нас з тобою? Долетимо живі й здорові! Я тобі таку дівчину на Землі висватаю — всі вамби за жінками до нас літатимуть! Ну, чого мовчиш?
Чакт, ще більше похнюпившись, мовчки колупав пальцем обпалену, подзьобану мікрометеоритами броню «В-18».
А сонце вже знову заходило за хмару. За обрієм глухо гуркотало. Чакт підвів голову.
— Думаю, — сказав він і подивився Іванові в вічі. — Думаю, чи зможу я так звикнути до вашого повітря, як ти звик до нашого… Не задихнусь?
— А-а!.. От що тебе турбує! — засміявся Іван. — Ну, знаєш, коли вже я у вашій «духмяній» атмосфері вижив, то ти в нашій і поготів!
Сонце сховалось. Синім вогнем із глибини засвітилася хмара. Розкотисто пророкотав грім. І затихло все, причаїлося, заніміло. От-от злива вдарить…
Іван поклав Чактові руки на плечі і задумливо, повільно проговорив:
— На нашій Землі чисте повітря…
