Серце Всесвіту - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Соколов після хвилинної паузи знову вийшов на трибуну. Він оглянув присутніх вчених, космонавтів і сказав:
— По-моєму, те, що ви прослухали, не вимагає коментарів. Висновок зводиться до кількох слів. Перше. В системі Сатурна потерпіли катастрофу розумні істоти. Звідки вони — ми не знаємо. Чи з сусідньої сонячної системи, чи з далеких галактик, чи. може, з якоїсь нашої планети. Це не має значення. Головне те, то вони звертаються по допомогу. До нас, людей Землі. Обов’язок Розуму велить нам відгукнутися на заклик… Хто хоче висловитися в цін справі?..
Мен важко звівся з місця. В залі пролунав його хрипкий, здивований голос:
— Пробачте… Я тільки гість. Але мені дивно, що питання ставиться вами, колега Соколов, досить легковажно. Як можна рятувати якихось істот або навіть відгукуватись на їхній заклик, не знаючи, хто вони, які вони…
— А яке це має значення? — дзвінко гукнула Шура.
— Як ви не розумієте? — здивувався Мен. — Може, це потвори, страховиська, психіка яких не має нічого спільного з нашою. Може, вони готувалися до нападу на Землю… і тільки нещастя змусило їх послати нам звістку з проханням допомоги!.. Може, вони ніколи не зрозуміють нас?
— Але ж ми зрозуміли їх! — м’яко відповів Соколов. — І зовсім не важливо, яка в них зовнішність. Я вже казав вам, що найголовніше — Розум. Тільки він об’єднує різних істот. Я вірю — ми знайдемо спільну мову з далекими братами!
— Що ж ви можете зробити? — розвів руками Мен. — Ваша ракета готується до польоту на Марс. Тільки на Марс. А катастрофа відбулася в районі Сатурна. І минуло вже кілька років. Отже, дві перешкоди. Перша — відсутність необхідної ракети. А друга — авантюрність вашого задуму. Це безглуздий риск. Невже ваші космонавти підуть на нього?..
— Підуть, — спокійно сказав Огнєв.
— Хіба в цьому можна сумніватися? — підхопив Андрій Савенко. — Це ж просто чудово! Ми летіли в звичайний, черговий дослідницький політ. Ми не знали, що чекає нас на Марсі. Ми не мали абсолютно конкретної мети, а лише приблизну. І раптом — таке везіння! Зустріч з розумними істотами інших планет, експедиція для їх порятунку. Ну, знаєте, містер Мен, для такої мети я навіть верхи на примітивній ракеті полетів би!..
Присутні весело засміялися. Мен тільки, руками розвів.
Тоді Соколов знову підняв руку, вимагаючи тиші.
— Отже, вирішено. Експедиція полетить до Сатурна. У нас нема можливості в найближчий час побудувати досконаліший корабель. Доведеться використовувати той, що мав стартувати на Марс. Міняється все — маршрути, прискорення, запаси пального, інструкції. Для цієї важкої і копіткої роботи я й викликав вас…
ПРОЩАННЯ
Соколов уже був біля дверей кабінету, коли пролунав дзвінок телевізофона. Академік підійшов до столу. На екрані з’явилось обличчя Семюеля Мена. Він привітався і вибачливо сказав:
— Я сьогодні лечу додому. Дізнався, що ви тепер будете проводжати своїх космонавтів. Чи не можна… мені… ще раз побачити їх?
— О прошу! Я чекатиму вас біля під’їзду Комітету…
Мен секунду помовчав, ніби обдумував щось, потім повільно промовив:
— Весь світ стривожений… Всі вважають, що людство напередодні чогось надзвичайного… Хто виявиться правим? Ви чи я?..
Соколов засміявся.
— Поговоримо в машині. Я мушу поспішати…
Через кілька хвилин прозорий електромобіль, минувши розкішні сади Космограда, вирвався на бетоновану автостраду. Поряд з Соколовим сидів задуманий Мен. Він неуважно дивився на буйні плантації кукурудзи, що розмаїтою стрічкою слалися мимо, і говорив, наче вві сні:
— Я не спав цю ніч, містер Соколов. Я думав… Я шукав помилки в своїх переконаннях…
— Ну і як? Знайшли? — поцікавився академік.
— Туман… Вся історія — це боротьба протилежних сил, ідей. Так було завжди. Так є. Так мусить бути. Але у вашому стремлінні до єднання з чужими світами я бачу щось інше. Звідки воно? Чи не порушення це законів Природи? Що вийде з вашого задуму?..
— Тільки одне, — серйозно відповів Соколов. — Велетенський стрибок у Знанні. Ми давно збагнули, що новим рівням свідомості відповідають нові закони. Ворожість, притаманна нижчим соціальним формаціям, у вищих суспільствах мусить замінитися прекрасною боротьбою за істину. Наша країна вже стала на цей шлях. Ми без страху йдемо назустріч заклику з Космосу… Ми знаємо, що той заклик посланий Розумом. Чого ж боятися?
— Я, напевне, просто невіглас, — знизав плечима Мен. — Все ж таки симпатія або антипатія часто викликаються навіть формами — приємними чи неприємними. І це на Землі, де природа єдина, рідна і близька нам. А що можна сказати про породження чужих світів? Що спільного } них і в нас?..
— Гармонія, — лаконічно відповів Соколов. — Звук можна записати численними способами — магнітним, механічним, світловим. Але Моцарт, записаний будь-яким з цих способів, залишиться Моцартом. Яка б не була структура живих істот, які б не були в них почуття, вони теж, як і ми, йдуть до гармонії з Природою. А Природа, як я твердо переконаний, існує реально. Отже, шляхи її пізнання, які вийшли з абсолютно різних світів, все одно зустрінуться в одному пункті…
— Може… Хай буде так, — приглушено озвався Мен. — Ви знаєте, дуже важко під кінець життя переконуватися, що ти десь помилявся. Це буде страшна катастрофа…
Соколов весело засміявся, похитав головою.
— Не зовсім так, містер Мен! Не зовсім так! Прямого знання нема. Щоб ствердити якусь суть, треба, щоб існувала антисуть. Щоб відзначити світло, треба відчути тьму…
— Невесела перспектива… Всі мої переконання стануть тьмою, на тлі якої засяє ваша істина? Чи не так?..
— А яке це має, зрештою, значення? Кожен чесний чоловік робить те, що він вважає правильним… Але ось вже недалеко космодром…
Мен поглянув ліворуч. Там на обрії вимальовувались гігантські ферми естакад, кранів Поміж ними стояло сторч кілька металевих сигар — ракет.
Мен жваво повернувся до Соколова, в його очах майнула зацікавленість.
— Як же ви вирішили проблему такого далекого польоту? Чи не можна дізнатися про це?
— Залюбки. Ніякого секрету нема. План дуже ризикований, але абсолютно реальний. Такі досвідчені пілоти, як Огнєв і Савенко, безумовно здійснять його. Ви знаєте принцип нових двигунів?..
— Майже ні…
— Детально прочитаєте в спеціальних журналах. Я скажу коротко. В кораблі є два двигуна. Один — для розгону в атмосфері — електротермічний, другий — для польоту в Космосі — іонний. Силова установка — ядерна. Вона переводить енергію ядра безпосередньо в електроенергію…
— Про іонний двигун я знаю, — озвався Мен. — Це давня конструкція. А про термічний — не чув…
— Теж нічого принципово нового. В спеціальному каналі створюється температура біля десяти тисяч градусів. Робоча рідина перетворюється в плазму і реактивним потоком вилітає в дюзи. Під час польоту в атмосфері спеціальні насоси, встановлені на носі корабля, всмоктують повітря, конденсують його, поповнюючи таким чином втрачене. В попередньому проекті цього вистачало, щоб стартувати з Марса і повернутися на Землю…
— А тепер?..
— Тепер ні. Довелося поламати голову. Огнєв запропонував геніально простий вихід Супутник Сатурна Титан мас надзвичайно густу атмосферу. Перш ніж сідати на Мімас, який не має повітря, корабель зробить кілька витків у атмосфері Титана, щоб набрати в баки робочої речовини…
— Чудово. Але ж це дуже важко…
— Я вірю нашим хлопцям… Отже, вони сядуть на Мімас, виконають завдання, а повертаючись, знову поповнять пальне в атмосфері Титана…
— Ви говорите так, ніби впевнені в успіху…
Соколов нахмурився, помовчав, ніби підшукуючи слова, потім зітхнув.
— Так… Очевидно, що дійсність не завжди збігається з планом… Проте, якщо нема певності — краще нічого не починати.
Електромобіль з шурхотом вискочив на бетоноване покриття космодрому і зупинився біля великого купола диспетчерського пункту. Соколов вийшов з машини, з хвилюванням попрямував до входу. Побачив три постаті. Дві високі, одну — тоненьку, струнку. Всього кілька кроків мав зробити академік, а за той нікчемний відрізок часу перед його внутрішнім поглядом пролинула вічність…
