Фах - Азимов Айзек (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Джордж пожовтів і витріщив очі.
— З моїм мозком щось не так?
— У ньому є якісь зміни. Гадаю, з погляду фахової кваліфікації, ти можеш вважати, що в ньому є порушення.
— Але чому? Елленфорд знизав плечима.
— Ти, звісно, знаєш, яким чином діє земна Програма Освіти: практично всяка людина спроможна засвоїти будь-які знання, але кожен окремий мозок краще підходить до одних видів знань, ніж до інших. Ми намагаємося, по змозі, поєднувати структуру мозку з відповідними знаннями даного фаху, виходячи з потреби на спеціальність.
Джордж кивнув:
— Так, я знаю.
— Проте інколи, Джордже, нам трапляється юнак, у якого інтелект не підходить для накладання будь-яких знань.
— Ви хочете сказати, що я не годен здобути освіти?
— Саме це я маю на увазі.
— Казна-що. Я ж тямлю. Я можу зрозуміти…
Він безпорадно озирнувся, наче шукаючи якоїсь нагоди довести, що мозок його працює справно.
— Будь ласка, глянь на речі тверезо, — поважно сказав Елленфорд. — Ти розумний. Поза всяким сумнівом. Твій інтелект навіть вищій за середній. На жаль, це не має відношення до накладання знання на мозок. І взагалі, сюди завжди потрапляють розумні люди.
— Ви хочете сказати, що я не годжуся навіть у дипломовані чорнороби? — промимрив Джордж. Навіть така перспектива здавалася йому кращою, ніж розчахнута поряд із ним безодня. — Що ж такого треба знати, щоб стати чорноробом?
— Ти недооцінюєш чорноробів, юначе. Існує багато різновидів професії чорнороба, і кожен з них має свій досить складний комплекс знань. Крім того, для цього фаху ми повинні добирати не тільки відповідні розуми, а й відповідні тіла. Ти не придатний для цього, Джордже. Якби ти й став чорноробом, то тебе на довго б не вистачило.
Джордж знав, що йому бракує фізичної сили.
— Але я ніколи не чув, щоб хтось не мав фаху, — заперечив він.
— Таких небагато, — визнав Елленфорд. — І ми охороняємо їх.
— Охороняєте? — Джордж відчув, як у збентеженій душі зростає страх.
— Тобою опікується планета, Джордже. З тієї миті, як ти зайшов у ці двері, ми почали виконувати свої обов’язки. — І він усміхнувся.
То був аж надто лагідний усміх. Джорджеві він здався усміхом власника, усміхом дорослого до безпорадної дитини.
— Виходить, я потраплю до тюрми? — спитав він.
— Боронь боже. Ти житимеш з такими, як ти.
З ТАКИМИ, ЯК ТИ. Ці слова громом вибухнули Джорджеві у вухах.
— Ти будеш мати спеціальний догляд. Ми піклуватимемося про тебе, — запевнив Елленфорд.
Джордж із жахом усвідомив, що плаче. Елленфорд відійшов в інший кінець кімнати і, немов замислившись про щось, відвернувся.
Джордж переміг істеричне ридання, воно змінилося схлипуванням, і він затих. Він думав про батька, про маму, про друзів, про Тревіліяна, про свою ганьбу…
— Я ж вивчився читати! — обурено вигукнув він.
— Кожна нормальна людина може навчитися читати. У нас не було винятків. Тільки на цьому етапі ми виявляємо… винятки. А коли ти навчився читати, Джордже, нас цікавила будова твого мозку. Черговий лікар ще тоді доповів про деяку його своєрідність.
— Невже ви не можете спробувати дати мені освіту? Ви ж навіть не намагалися. Весь ризик я беру на себе.
— Закон забороняє, Джордже. Та послухай, усе буде гаразд. Твоїй сім’ї ми все пояснимо так, щоб нікого не образити. А там, куди тебе помістять, ти матимеш пільги. Ми дамо тобі книжки, і ти вивчатимеш усе, що забажаєш.
— Збирати знання по зернині, — з гіркотою мовив Джордж. — І під кінець життя я знатиму якраз стільки, щоб стати дипломованим молодшим клерком у відділі скріпок.
— Проте, як я розумію, ти вже вивчав книжки.
Джордж завмер. Його пронизав страшний здогад.
— Так он воно що…
— Що?
— Той хлопець, Антонеллі… Він хоче знищити мене…
— Ні, Джордже, ти помиляєшся.
— Не треба нічого говорити. — Джорджа опанувала нестримна лють. — Цей брудний покидьок продав мене, бо я здався йому надто розумним. Я читав книжки, намагаючись підготуватися до обраного фаху. Гаразд, чого ви хочете, щоб усе владнати? Грошей? То ви їх не отримаєте. Я йду, і коли я всім оголошу про це…
Він перейшов на крик.
Елленфорд похитав головою і натиснув кнопку.
В кімнату тихо зайшли двоє і наблизилися до Джорджа з обох боків. Його руки притисли до тулуба, один з чоловіків підніс до ліктевої западини правиці шприц. Снодійне потрапило до вени й подіяло майже миттєво.
Джордж одразу перестав кричати, голова звисла, коліна підітнулися, і тільки чоловіки, що підтримували його, не дали сонному повалитися додолу.
Як і було обіцяно, про Джорджа піклувалися. Його оточили увагою і ставилися до нього добре, — Джорджеві здавалося, що він і сам би так поводився із жалюгідним, хворим кошеням.
Йому сказали, що треба опанувати себе і знайти якийсь інтерес у житті. Потім пояснили, що більшість із тих, хто потрапляв сюди, спочатку теж упадали у відчай і що згодом усе влаштовується. Однак Джордж навіть не слухав їх.
Джорджа відвідав сам лікар Елленфорд. Як він сказав, Джорджевих батьків сповістили, що їхній син поїхав виконувати спеціальне завдання.
— А вони знають… — промимрив Джордж.
Елленфорд одразу запевнив його:
— Подробиць ми не обговорювали.
Спершу Джордж відмовлявся від їжі, та йому впорскували поживні речовини через вени. Від Джорджа ховали всі гострі предмети і пильнували за ним. До нього підселили Хейлі Омейні. Нігерійцева флегматичність впливала заспокійливо.
Одного разу змучений нудьгою Джордж попросив книжку. Омейні, який постійно щось читав, підвів голову і щиро посміхнувся. Не бажаючи будь-кому з них робити приємність, Джордж мало не взяв своє прохання назад, але потім передумав: «А чи мені не однаково?»
Він не сказав, яку саме книжку хотів би прочитати, і Омейні приніс йому підручника з хімії, що ряснів малюнками. Слова короткі, написані великими літерами. Книжка для підлітків, і Джордж з усієї сили жбурнув її в стіну.
Таким він буде завжди. Довіку залишиться підлітком, людиною, яка не здобула освіти, і для нього писатимуть спеціальні книжки. Охоплений люттю, він ліг на ліжко і прикипів очима до стелі. Однак через годину, похмурий, підвівся, взяв книжку і почав читати.
За тиждень він закінчив її і попросив іншу.
— Ти хочеш, щоб я відніс її? — запитав Омейні.
Джордж похмуро мовчав. Він не все зрозумів з прочитаного, але ще не втрачене почуття власної гідності не давало йому зізнатися в цьому.
— Гадаю, ліпше її залишити. Книжки існують для того, щоб їх читали і перечитували, — сказав Омейні.
Це сталося саме того дня, коли Джордж урешті погодився прогулятися по місцині, де вони мешкали.
Звичайно, це не тюрма. Ні замкнених дверей, ні стін, ані охорони. Просто мешканцям нікуди було йти, та й годі!
Навіть якось приємно було побачити десятки подібних до себе людей.
Бо надто легко повірити, що ти у всьому світі один-однісінький такий… скалічений.
— Скільки ж душ тут мешкає всього? — пробурмотів він.
— Двісті п’ять, Джордже, і це не єдине таке місце. Їх тисячі.
Люди озиралися на Джорджа, проводжали очима, де б він не був: у гімнастичному залі, на тенісному корті, в бібліотеці (зроду він не уявляв, що може бути така сила книжок — ними були забиті, саме забиті довгі полиці). Його з цікавістю розглядали мешканці, а Джордж розлючено зиркав на них. Кінець кінцем, вони не кращі за нього, то за яким правом розглядають його наче якусь чудасію.
Більшості з них ще не було й тридцяти.
— А що з тими, хто старший за віком? — несподівано запитав Джордж.
— Тут живуть тільки молоді, — відповів Омейні, а потім, раптом збагнувши прихований зміст, що спочатку не привернув його уваги, скрушно похитав головою і додав: — Їх не знищують, якщо ти це маєш на увазі. Для старших є інші Інтернати.
— Кому воно цікаво? — промимрив Джордж, відчуваючи, що виказав аж надто великий інтерес і йому загрожує небезпека здатися.
