З далеких планет - Бердник Олесь Павлович (книги бесплатно без txt) 📗

— Побудь з ним, а я піду розвішаю сіті, — сказав Хуан.

Він вийшов надвір. У відчинені двері війнув теплий вітер, дихнувши духмянистим запахом тропічних дерев. З моря наступали хмари, темрява дуже швидко скрала небокрай. Педро присів на край ліжка. Невідомий щось бурмотів, стогнав, глухі прокльони виривалися з його грудей, неясні благання.

— Лю, — марив невідомий. — Лю, кохана моя… Я знайду тебе… знайду… Хмари, хмари… Чорні тирани… Я обійду їх… Я знайду тебе… Лю, дівчинко моя…

— Що з вами, друже? — стурбовано сказав Педро. — Чи чуєте ви мене?

Невідомий не відповідав. Хаотичні слова зривалися з його вуст:

— Вогонь… Небесний вогонь… Ми пройдемо крізь нього… Лю… дівчинко моя… Він не спалить тебе… Де ти?.. Де? Лю… Я не бачу… не чую тебе…

Знадвору ввійшов старий Хуан, запалив ліхтар. Слабке сяйво впало на ліжко, на зелене обличчя незнайомого.

— Ну що? — запитав Хуан.

— Марить. Повторює ім’я дівчини якоїсь. Нічого не зрозуміло…

— Що ж ми з ним будемо робити?

— Хай лежить. Отямиться — поговоримо.

— Хай буде так. Тоді я пішов спати…

Хуан розстелив старі сіті в кутку хатини, крекчучи, приліг на них. Вмощуючись, сказав:

— Ловили ми з тобою рибу, а впіймали… виходця з іншого світу. Ну, тобі добраніч…

— Добраніч, дядю Хуан…

Незабаром старий рибалка засвистав носом. За стінами хатини розгулювався вітер, важко гупала хвиля об Чортову скелю. В щілини вривалася негода, ліхтар хитався, і мерехтливе сяйво його кидало примарні тіні на глиняну долівку, на обличчя невідомого. Печать таємниці лежала на ньому. Вона відчувалася у всьому-і в дивному маренні, і в загострених, тривожних рисах лиця, і в незвичайній появі цієї людини.

Педро сидів, думав, намагався зрозуміти, звідки міг впасти незнайомий. З літака, гелікоптера? Навряд чи залишився б живим. Та й літака не видно було…

Студент приліг на вузький тапчан, заплющив очі.

Незнайомий знову застогнав. Педро схопився з тапчана, підійшов до нього.

— Ви чуєте мене?

Незнайомий заворушився, розплющив очі, над силу звівся на ліжку, сів.

— Ви врятували… мене? — прошепотів він.

— Так, друже, — лагідно відповів Педро. — Але про це не слід говорити… Краще скажіть, хто ви, звідки? І чим вам допомогти?

— Я з антисвіту, — відповів незнайомий.

Педро пильно поглянув на нього, здивувався. Очі врятованого дивилися зосереджено і серйозно, вони ніяк не були схожі на очі божевільного. Тільки в глибині їх тремтів невідомий вогник, іскра якоїсь таємниці.

— Ви не вірите мені? — запитав невідомий.

— Я б хотів, щоб ви розмовляли зі мною серйозніше, — обережно сказав Педро. — Бачте, я студент фізик. Про інші світи ви могли б розповісти моєму дяді Хуану. Та й він не повірить…

— І даремно. Я кажу про антисвіт… матеріальний, а не містичний… Якщо ви фізик, то зможете зрозуміти. Я теж фізик — тільки не студент, а вчений. Спати однак вже не зможу… Я розкажу вам все…

Очі Педро заблищали.

— Але, може, ви втомилися? Може, слід відпочити?

— Ні, — рішуче заявив незнайомий. — Добре, що я зустрів саме вас. Може, ви ще допоможете мені. Але спочатку познайомимось… Моє ім’я Генріх. Генріх Уоллес…

— Педро. Педро Саіра…

— А тепер дайте мені води… Мучить спрага. Спасибі… Так слухайте ж…

Розділ перший

ЛЮ ЗНИКАЄ

Ми закінчили університет у Сан-Франціско минулого року. Нас викликали в якесь військове відомство і запропонували роботу за межами країни.

Ми — це я і Люсі, моя наречена. Чудова дівчина. Чорноволоса, висока, струнка, з гарячими японськими очима. Це все, що впада у вічі. Та про душу її ніхто не зможе розповісти. Це можна лише відчути. Ви посміхаєтесь… Гадаєте, що всі закохані вважають своїх подруг за найкращих? Може й так.

Отож… нам давали роботу на острові в Карібському морі. Ви знаєте його. Це — сусіда вашого острова. Нам не сказали, що за робота, але попередили: досліди будуть секретні і дуже важливі. Плату обіцяли велику, місце було чудове, і ми, після недовгого вагання, дали згоду.

Ми відпливли з Нью-Йорка електроплавом, а потім, серед ночі, нас пересадили на гелікоптер. На світанку ми вже були на острові.

Нас зустрів керівник секретної лабораторії професор Шрат. Ми чули про нього раніше, в університеті. Він вважався найкрупнішим спеціалістом у галузі тяжіння і квантової механіки. [1] Він здавався нам суворим і стриманим. Привітавшись, оглянувши нас, професор сказав:

— Три роки ви звідси нікуди не вийдете. Вам говорили про це?

— Ні.

— То знайте ж. Жодного слова про напрям роботи. Ніяких запитань. Ясно?

— Ясно, професоре… Але…

— Ніяких але… Ще одне. Ви повинні брати участь в експериментах. Вам сказали про це?

— Ні, — занепокоєно відповів я.

— Тоді знайте, — твердо заявив професор. — Маєте час. Можете відмовитись, повернутись назад.

Ми з Лю переглянулись, потім подивилися на шефа, його м’ясисте, в глибоких зморшках обличчя було непорушне, суворе. Він ждав.

— А експерименти… небезпечні? — несміливо запитав я.

— Все життя небезпечне, — знизав плечима Шрат. — Люди гинуть під колесами машин щодня, але вперто йдуть на вулицю, топляться у воді, але сміливо купаються, вмирають на ліжку, та не бояться лягати в нього…

Коротше кажучи, ми згодилися. Почалася робота. Вона була нескладна. Настройка електронних агрегатів, монтаж схем окремих вузлів невідомих конструкцій. Окрім нас, працювало в лабораторії ще десятки інженерів і вчених, але всі були мовчазні, недружні. Безумовно, їх усіх було попереджено. За порушення заборони можна було ждати чого завгодно, тим більше, що лабораторія була під наглядом військових.

Після роботи ми виходили на берег океану, купалися, ловили рибу. Ми любили штормові дні. Буря несла з собою свіжість, далекі запахи, обіцяла зміну в майбутньому. І ми зустрічали її радісно, мріяли про ті дні, коли ми вийдемо з добровільного полону, заробивши досить грошей, щоб жити і працювати самостійно.

Ми мали намір купити собі будинок, зв’язатися ще з кількома вченими й організувати лабораторію психічних досліджень.

Минуло кілька місяців. В головному залі лабораторії було змонтовано невідомий пристрій. Туди входило лиш три інженери, крім самого професора. Всім другорядним працівникам доводилося тільки монтувати розрізнені схеми. По них не можна було дізнатися нічого.

В той день професор сяяв. Він вітав кожного з нас, всміхався — це було навдивовижу — і навіть обіцяв згодом розповісти про суть нашої роботи. Якщо експеримент пройде успішно, додав він.

Увечері Шрат підійшов до нас, привітався. В моє серце закралося тривожне передчуття. Воно не обмануло мене.

— Настав час, містере Уоллес. Ви не забули нашу умову?

— Я до ваших послуг, професоре.

— Не ви. Цього разу в експерименті братиме участь міс Люсі, ваша наречена. Згода?

Люсі благально поглянула на мене, на професора. Що я міг сказати їй? Хіба ми не самі дали згоду?

У всякому разі виходу не було. І Люсі мовчки схилила голову.

Тієї ночі ми не спали.

Пливли неспокійні, важкі думки, але говорити не хотілося. Ми сиділи поряд, трималися за руки, ніби збиралися в далеку дорогу.

Настав райок. Я з трепетом чекав на професора Шрата. І ось він з’явився. Урочистий, підтягнутий, трохи суворий. Він був дуже лагідний з Лю, а на мене майже не дивився. Лю поводилася спокійно. Ми підійшли до дверей центрального залу лабораторії. Тут мене зупинили.

— Зачекаєте тут, — сказав Шрат.

Бліда Лю всміхнулася мені на прощання. В очах їй промайнув страх.

Двері зачинилися за нею.

Минуло кілька хвилин. Я стояв непорушно біля входу в головний зал, знетямлений, оглушений, безвільний. Потім до моєї свідомості дійшов смисл того, що сталося. Я кинувся до дверей, щоб відчинити їх, побачити Шрата, перешкодити йому проводити невідомий і страшний експеримент. Двері не відчинялися, вони були замкнуті. Вгорі спалахнув червоний сигнал, на маленькому екрані телевізора з’явилося Шратове обличчя. Він сухо сказав: