Зорепади - Бережной Василий Павлович (список книг .TXT) 📗

— Авжеж, — подав з кухні голос Озол. — Ще й як! Коли хочеш врятувати шефа, Олексо, — приймай командування на себе. Він у нас сьогодні не здатний до дій.

— Уїдлива ти людина, — фиркнув Олекса, — фан-тас-тич-на.

— Кави не дам, — пригрозив Озол.

— Та йдемо вже, — заволав Поздняков.

Хоч би що робив Олекса, все в нього виходило напрочуд доладно. Дивлячись, як він сервірує стіл, Баржин не міг втриматися від легкої заздрості.

Онук відомого композитора, Олекса мав абсолютний слух і непоганий баритон. Але він пішов у медичний, а закінчивши, поїхав у Калінінград, де став суворим лікарем на ВМРТ [2]. Він був блискучим хірургом і взагалі універсалом.

Колись вони з Баржиним вчилися в одному класі. І зустрілися знову через десять років — Олекса приїхав поступати в інститут точної механіки і оптики на факультет медичної кібернетики.

— Розумієш, Борисе, — сказав він тоді Баржину, — як хірург я не зможу зробити й кроку вперед без медкібернетики. Тяжко без неї. Фахівців ще мало, у мене ж є деякі привілеї, адже я практик.

Баржин одразу вирішив, що Олекса буде в лабораторії. Буде, якою завгодно ціною. А Баржин умів добиватися свого. Не помилився він і на цей раз. Принаймні більша частина теоретичних розробок лонг-стресу — безперечна заслуга Позднякова.

Олекса вже майже закінчив сервірувати, як прийшов Гіго Чехашвілі, а через дві хвилини — Зоя. Коли ж пролунав ще один дзвінок і на поріг ступив Перегуд, Баржин не витримав і сказав, дивлячись йому просто у вічі:

— Заходили б гуртом! Все одно ж ненатурально виходить…

Перегуд усміхнувся й гукнув позад себе:

— Ану, давай сюди, хлопці й дівчата! Шеф запрошує!

Баржин зареготав, уперше за цей вечір.

І через півгодини квартиру було не впізнати. Олекса з Озолом зробили з його стола ну справжню тобі скатерку-самобранку. Зоя із Зиміним — і коли вони встигли? — примудрилися протягти через усю кімнату нитки й почіпляти на них всяку всячину: серпантин, якісь папірці з закликами, картинки; на стіні перед столом прикололи аркуш ватману, на якому Перегуд під Бідструпа зобразив життя і творчість Б. В. Баржина «від дня народження до цієї урочистої миті»; на дивані купою лежали подарунки — номер журналу «Камчатка» з оповіданням Озола, попільничка ручної роботи (це Гіго), запонки — одна від Зої, друга від Перегуда, щось іще, Баржин так і не встиг роздивитися…

— По місцях! — наказав Озол. — Рівняння на іменинника! Тост!

— Я говоритиму коротко, — сказав Чехашвілі. — Не по-грузинськи коротко. На моїй батьківщині за такий тост з мене зробили б шашлик. Але я не йду за традицією, бо пам’ятаю, що стислість — сестра геніальності.

— Коротше! — перебив Озол.

— На честь нашого шефа я пропоную салютувати! — і відкоркував шампанське.

Баржин обвів усіх поглядом. Ось сидять вони за столом — такі різні, несхожі, зі своїми характерами, поглядами.

Олекса. Кандидат медичних наук, Олексій Павлович Поздняков.

Озол.

Гіго Чехашвілі, людина, без якої саме існування лабораторії важко уявити. Баржин зустрів його в Діпромеді, де замовляв модель штучної нирки. За кілька місяців Чехашвілі вже працював у Баржина. Гіго був чудовий адміністратор. І з ним Баржин завжди міг бути спокійний. Він переклав на Гіго всі адміністративні турботи, яких у завідуючого лабораторією безліч.

Заступник завідуючого повинен мати вчений ступінь: у відділі кадрів Баржину не раз нагадували про це. Але Гіго й чути не хотів про дисертацію.

— Я вважаю, Борисе Веніаміновичу, дисертація — це те нове, що ти хочеш і мусиш сказати. А я — ви самі знаєте — нічого нового сказати не можу. Навіщо ж збільшувати кількість нікому не потрібних праць!..

Зойка. Взагалі-то вона Зоя Федорівна Пшебишевська. Але так називали її тільки двічі: в наказах по інституту. Її розшукав Олекса. Зойка тільки-но закінчила експериментальну школу, яка випускала програмістів. В інституті познайомилася з Поздняковим. Скориставшись нагодою, Олекса привів її до Баржина.

— Програміст нам потрібен? — спитав він.

— Потрібен, — сказав Баржин.

— Так ось він. — Олекса підштовхнув Зою наперед. — Звати нашого начальника Борис Веніамінович, і він зовсім не страшний. Зрозуміла?

Баржин ніколи не жалкував, що взяв її. Про такого програміста можна було тільки мріяти.

Івин, Борис Ілліч, інженер-експериментатор за покликанням, він мав дивний талант відчувати схему. Обчислення робив потім. Спочатку сидів, роздивляючись її з усіх боків, мацав своїми короткими, товстими пальцями, потім казав: «Ось тут, у другому каскаді щось не те. Подивимося». І не було випадку, щоб він помилився.

З Івиним теж було чимало клопоту, коли Баржин вирішив перетягти його до себе. Довелося ходити до Старого і доводити йому, що пройти повз таку людину — «більше ніж злочин». Старий нарешті згодився, й Бориса оформили молодшим науковим працівником. Практично ж він очолював другу експериментальну групу.

Нарешті, Перегуд. Він прийшов у лабораторію одним з останніх, тому що він — випробувач. Перший в історії лонг-стресмен.

Ще хлопчиком Герман захопився вільним польотом. Це був новий вид спорту: великий, схожий на лижний трамплін з рейками, по якому злітає візок і викидає вгору людину з крилами. Крила розкриваються тоді, коли людина досягає найвищої точки вільного польоту. А потім починається ширяння…

Герман швидко став майстром і нарешті — чемпіоном Союзу.

Після школи вступив до інституту фізичної культури. А там — аспірантура і Мадраська школа хатха-йоги. Повернувшись, він почав викладати в інституті. Крім того, виступав з лекціями, на одній з них і познайомився з Баржиним.

Людина й ідея — це система із зворотним зв’язком. Ідею народжує людина, але та в свою чергу впливає на людську долю, часом формуючи не тільки окремих людей, а й цілі покоління.

Гомофеноменологія народилася із колекції Бориска Баржина, однак іще довго переживала своєрідний інкубаційний [3] період.

Вони почали з класифікації.

Виявилося, що всі підтверджені феномени можна розділити на дві основні групи: здібності гіпертрофовані, розвинені за рахунок притуплення решти, як, наприклад, дотик у незрячих; і здібності, розвинені самостійно, без шкоди для інших. Найбільше цікавили Баржина саме ці інші здібності, гомофеномени.

Перша модель «Бухарець-1» була просто сумою всіх відомих феноменів другого роду, їх назбиралося понад сотню: читання зі швидкістю десятків тисяч знаків на хвилину; відсутність потреби у сні; спадкова генетична пам’ять; здібності до миттєвого усного рахунку. Цей ряд можна було б продовжити майже до безконечності. «Бухарець-1» виявився таким несхожим на нормальну людину, що не тільки Баржину, а навіть Старому зробилося моторошно.

«Бухарець-2» відрізнявся від першого складністю внутрішньої структури. Для зручності взяли таку модель: припустимо, що мозок людини, який, як відомо, буває завантажений на три-п’ять процентів, складається, так би мовити, з двох зон — робочої, що включає в себе ці горезвісні три-п’ять процентів, і резервної, причому робоча оточена якимсь баражем.

Для гомофеноменологів бараж був лише умовністю, як модель атома Бора. Головне полягало в іншому: гомофеномени можна уявити собі вузенькими місцевими проривами баража, променевим виходом інтелекту з робочої зони в резервну.

Але знов-таки: як керувати цим виходом?

Отут і знадобилася так влучно кинута Озолом ідея лонг-стресу.

Стрес — точніше, один з його різновидів, у даному разі активний — це щось подібне до форсажу [4] біологічної системи. В стані стресу організм діє на межі своїх можливостей (за «Бухарцем-2» — можливостей робочої зони). Але стрес різко прискорює темпи білкового обміну, збільшує кількість енергії, що витрачається, і шлаків, що виробляються. Тому стрес короткочасний, за ним настає важка реакція.