Оранжеве серце - Михановский Владимир Наумович (версия книг .txt) 📗
– Вікно?
– Авжеж, – весело позирнула на нього я. – Душно!
Поблизу стояв Паччарді. В туніці, з орденом «Визначний космонавт» він справляв досить ефектне враження.
– Гай-гай, Маріє Павлівно, – посміхнувся він, – ваше бажання нездійсненне. За вікном у нас не міська вулиця, а смертельний космічний холод.
– Знаю, – зітхнула я.
– Та в даному випадку проблема розв’язується легко! – вигукнув він і, швидко підійшовши до кондиціонера повітря, крутнув ручку в бік нижчих температур. У залі зразу повіяло прохолодою…
А ще стоїть мені на пам’яті, як Паччарді одним духом випив повний бокал вина і, рвучко підвівшись, продекламував Лерса, допомагаючи собі з властивою італійцям жестикуляцією…
Та раптом я здригнула, відганяючи спогади. Поряд стояв Стафо.
Оповідає штурман Стафо
Коли я зайшов до кают-компанії, Марійка була там сама. Вона сиділа замріявшись перед екраном, на якому рожевіли контури нашого «Грегора».
Ми з Марійкою недовго пробули наодинці. Незабаром надійшло розпорядження капітана про підготовку до гальмування корабля. Зволікати не можна було. Марійка пішла до себе в біолабораторію, а я – до штурманської рубки, де чергував Паччарді.
Всі дні, поки «Грегор» гальмував, минули в напруженій підготовці до висадки на нову планету.
– Ти знаєш, Стафо, – сказав якось Паччарді, – я остаточно поклав собі на думці прохати капітана, щоб дозволив мені взяти участь у висадці.
– Але ж бо штурманові не…
– Знаю, знаю, – перебив Паччарді. – І все одно я домагатимусь…
На вісімнадцятий день гальмування «Грегора» капітан скликав нараду екіпажу. Планета вже досить чітко проступала на головному екрані. Темно-жовта, мов помаранча, вона тихо пливла в чорному космосі.
– Ви, Стафо, поведете «Метелика» на посадку, – звернувся до мене капітан. – Тут нас багато що цікавитиме. – Петро Брагін кивнув у бік екрана, і всі погляди зупинилися на тьмяній і загадковій помаранчі.
– Дослідження планети здійснюватимемо в два етапи, – вів далі капітан. – Перша десантна група складатиметься з трьох чоловік. До неї ввійдуть Лайош Сегеді, Марія Куличенко і… – якусь мить капітан помовчав, – і штурман нестаціонарних трас Уго Паччарді. Потім ми, щоб завершити дослідження, підмінимо цю групу іншою…
Минали останні дні гальмування «Грегора». Помаранча на головному екрані виросла вже завбільшки з гарбуз, що відсвічував оранжевим світлом. Ми з Уго підрахували період обертання планети довкола власної осі. Він складав близько двадцяти годин.
– Майже як Земля, – відзначив Паччарді.
На екрані ясно було видно, що поверхня планети неоднорідна. Спочатку нам здавалося, ніби обшир Оранжевої – так ми називали планету – всіяно пагорбами й видолинками. Але потім Лайош виявив між безкраїх оранжевих пустель невеличкий темний острівець. Забігаючи наперед, можу сказати: цьому відкриттю спостережливого Сегеді ми зобов’язані життям.
Вже коли «Грегор», припинивши гальмування, перетворився на штучного супутника Оранжевої і на кораблі запанувала повна невагомість, було виявлено, що пагорби й видолинки на поверхні планети мандрують з місця на місце. Цього ми не могли бачити раніше, хоч і мали потужні телескопи, бо Оранжеву огортали досить щільні шари атмосфери. Вони поглинали і спотворювали всі наші радіосигнали.
– Висідайте на темну пляму, – віддав розпорядження капітан.
«Плато Лайоша» – так ми назвали острівець, відкритий Сегеді, – являло собою майже правильний круг діаметром кілометрів двадцять п’ять. То тут, то там на ньому стриміли високі скелі, одначе плато мало одну важливу перевагу порівняно із сусідніми з ним районами Оранжевої – скелі принаймні були нерухомі.
Попрощавшись із друзями, ми сіли в «Метелика» й одірвались від «Грегора». Перш ніж сідати, я вирішив зробити кілька обертів довкола планети, аби краще ознайомитися з нею. Ми пливли на висоті близько двох тисяч кілометрів, поступово знижуючись. Не довіряючи автопілотові, я сам керував приземленням. Уго і Лайош припали до екранів та інформаторів. Марійка морочилась зі своїм вередливим біофіксатором.
– Можу вас порадувати, – сказала вона, відірвавшись від численних шкал і циферблатів. – В атмосфері Оранжевої є вуглекислота, проте наявний і кисень.
– Ура! – гукнули всі ми. Адже наявність в атмосфері Оранжевої вільного кисню означала, що неабияк зростає можливість виявити на планеті органічне життя. Ще раз забігаючи наперед, скажу: ці сподівання підтвердились…
Що думали вони, мої друзі, коли я вів «Метелика» на посадку? Уго, старий космічний вовк, мабуть, менше хвилювався проти всіх інших. Для Лайоша це був узагалі перший космічний політ. А ми з Марійкою… Хоч і брали участь в одному польоті – на борту зорельота «Рената», – проте висідати на нову планету нам жодного разу не випадало.
Несподівано чорна габа хмар розповзлась. Через екран побігла одноманітна оранжева поверхня. Безмежні горби й западини… Що це, хвилі? Чи тверда поверхня? Термофікс на пульті свідчив: температура оранжевих хвиль рівно сорок градусів. Швидкість «Метелика» помітно зменшилась. Я вивільнив крила і став планерувати.
– Не можу позбутися враження, що на мене хтось дивиться, – пошепки сказала Марійка, не відриваючись од екрана, по якому котили оранжеві хвилі.
– Нерви, – кинув я, хоч, коли казати відверто, і сам загубив спокій. Проклята темна пляма не з’являлася, хоч координати її я визначив точно. Плато Лайоша зникло. Що робити? Сідати просто на оранжеву поверхню? Ні, вона підступно рухлива. Це поза сумнівами. І раптом Уго спала щаслива думка.
– Увімкни шукач, – порадив він.
Я повернув ручку радарного шукача. Минуло кілька втомливих хвилин, поки система обстеження вказала, де міститься зникле плато.
– Та воно дрейфує! – вирвалося в Паччарді.
Я змінив курс і пішов на посадку.
Останні квапливі приготування… Герметизація космоскафандра… Перевірка магнітного. захисту… Радіопередавачів… Антен на шоломі… Здається, все…
Ось між двох скель з гострими піками рівне місце. Ідеальний космодром. Повертаю кермо висоти. Пікіруєм. Довкола нашої ракети вирують вогненні смерчі, породжені тертям «Метелика» об атмосферу. Та «шлюпка» надійна.
Аж ось м’який поштовх, і зразу залягає тиша, незвичайна, гнітюча…
Інформація капітана
«Грегор» ліг у дрейф, і «Метелик» пішов на посадку. Регулярно, кожні десять хвилин обмінювались радіограмами. Спочатку зниження відбувалося нормально, без будь-яких несподіванок. Керівником десантної групи я призначив Уго Паччарді, сміливого й бувалого мандрівника космосу. Щоправда, о першій порі я не мав наміру посилати його – досвідчений штурман потрібен і на «Грегорі». Та Паччарді дуже хотілося взяти участь в експедиції. І я зважив на його прохання.
– Капітане! – сказав він перед відльотом. – Ви знаєте, я не з боягузів. Та гадаю, Оранжева – незвичайна планета, і тому прошу дозволу взяти із собою променевий пістолет. На нас можуть чатувати хтозна-які несподіванки.
– Візьміть, – погодився я. – Ви чудово знаєте, що Статут космонавта дозволяє користуватися променевим пістолетом у виняткових ситуаціях, власне, тільки тоді, коли загрожує смертельна небезпека її немає іншого виходу…
– Безперечно, я керуватимусь цим положенням, – сказав штурман.
Першою несподіванкою було те, що посадочне плато виявилось дрейфуючим. Далі надійшла радіограма від Паччарді, що пляму знайдено й посадку здійснено успішно. Загін вийшов на поверхню планети і розпочав дослідження. За чотири години радіозв’язок припинивсь, і поновити його не вдалося…
