Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗

— Згоден.

— Домагатися моєї смерті не будете?

— Найближчим часом — не буду.

— Я накажу перевести вас нагору, тут надто волого, — видужуйте, пийте, їжте вдосталь.

Гарін підморгнув і вийшов.

— Ваше ім’я, прізвище?

— Ротмістр Кульнєвського полку Олександр Іванович Волшин, — відказав вилицюватий офіцер, виструнчуючись перед Гаріним.

— На які кошти існуєте?

— Поденна праця у генерала Субботіна по розведенню кроликів, двадцять су в день, харчі його. Був шофером, непогано заробляв, однополчани вмовили піти делегатом на з’їзд. На першому ж засіданні зопалу зацідив у пику полковникові Шерстобитову. Позбавили уповноважень, і втратив службу.

— Пропоную небезпечну роботу. Великий гонорар. Згодні?

— Так точно.

— Ви поїдете до Парижа. Одержите рекомендацію. Вас зарахують на службу. З паперами і мандатом виїдете до Ленінграда… Там за оцією фотографією відшукаєте хлопчину…

Минуло п’ять днів. Ніщо не порушувало спокою прирейнського містечка К., що лежало в зеленій і вологій долині поблизу відомих заводів Анілінової компанії.

Покрученими вулицями з вузькими тротуарами зранку весело постукували дерев’яні підошви школярів, лунала важка хода робітників, жінки котили дитячі колясочки в тінь лип до річки… З перукарні виходив перукар у парусиновому жилеті і ставив на тротуар сходні. Підмайстер ліз на них чистити і без того сяючу вивіску на штанзі — мідний тазик та білий кінський хвіст. У кав’ярні витирали дзеркальні шибки. Гуркотіла на величезних колесах підвода з порожніми пивними бочками.

Це було старе, виметене, охайне містечко, тихе в денні години, коли сонце гріє горбату плиткову бруківку, що оживало неквапливими голосами в призахідну пору, коли повертаються з заводів робітники і робітниці, спалахують вогні в кав’ярнях, і дідок-ліхтарник у короткому плащі, бог відає якої давності, йде, човгаючи дерев’яними підошвами, запалювати ліхтарі.

З воріт ринку виходили дружини робітників і бюргерів з кошиками. Раніше в кошичках лежала живність, овочі і фрукти, гідні натюрмортів Снайдерса. [40] Тепер — декілька картоплин, пучок цибулі, бруква й трохи сірого хліба.

Дивно. За чотири століття чортзна-як розбагатіла Німеччина. Якої слави зажили її сини. Якими надіями світилися блакитні німецькі очі. Скільки пива стекло по задертих русявих бородах. Скільки мільйонів кіловат вивільнилося людської енергії…

І от усе це марно. В кухоньках — пучечок цибулі на кахельній дошці, і в жінок — давня туга в голодних очах.

Вольф і Хлинов, у запиленому взутті, з піджаками, перекинутими через руку, з мокрими чолами, перейшли горбатий місток і почали підніматися по шосе під липами в К.

Сонце сідало за невисокі гори. В золотистому вечірньому світлі ще куріли димарі Анілінової компанії. Корпуси, димарі, залізничні колії, черепиці а-мбарів добігали схилами пагорбів до самісінького міста.

— Там, я певен, — сказав Вольф і показав рукою на червонуваті скелі в призахідному сонці. — Якщо вибирати кращий пункт для обстрілу заводів, я б вибрав саме там.

— Гаразд, гаразд, та лишилося тільки три дні, Вольф…

— Ну й що, з південного боку не може бути ніякої небезпеки- надто віддалено. Північний і східний сектори винишпорені до останнього каменя. Три дні нам вистачить.

Хлинов обернувся до посинілих на півночі лісистих пагорбів, глибокі тіні лежали між ними. На тому боці Вольф і Хлинов облазили за ці п’ять днів і ночей кожну улоговину, де могла б причаїтися споруда — дача або барак — з вікнами на заводи.

П’ять діб вони не роздягалися, спали в глухі години ночі, прихилившися де прийдеться. Ноги перестали навіть боліти. Кам’янистими дорогами, стежинами, навпрошки через байраки та паркани вони обходили навколо міста по горах майже сто кілометрів. Але піде ні найменшої присутності Гаріна. Зустрічні селяни, фермери, служники з дач, лісничі, сторожі тільки розводили руками:

— В усій окрузі нема нікого з приїжджих, тутешніх ми знаємо всіх.

Лишався західний сектор, найважчий. По карті там мав бути путівець до скелястого плато, де лежали славнозвісні руїни замку “Прикутого скелета”, поряд з ними, як і годиться в таких випадках, стояв пишний ресторан “До прикутого скелета”.

У руїнах справді показували рештки підземелля і за залізними ґратами сидів величезний скелет в іржавих кайданах. Зображення його продавали скрізь на листівках, на розрізних ножах та пивних кухлях. Можна було навіть сфотографуватися за двадцять пфенігів поряд зі скелетом і надіслати картку знайомим чи коханій дівчині. Щонеділі руїни рябіли обивателями, які тут відпочивали, ресторан добре торгував. Бували іноземці.

Та після війни цікавість до славнозвісного скелета підупала. Обивателі захиріли і лінувалися у святкові дні лазити на круту гору, вважали за краще розміститися з бутербродами та півпляшками пива поза історичними спогадами- на березі річки під липами. Хазяїн ресторану “До прикутого скелета” не міг уже з усією ретельністю підтримувати порядок в руїнах. І бувало, що цілими тижнями, не потурбований нічиєю присутністю, середньовічний скелет дивився порожніми западинами черепа на зелену долину, де колись у фатальний день його вибив із сідла володар замку, — дивився на кірхи з півнями й шпилями, на димарі заводів, де в світовому масштабі готували наривний газ, тетрил та інші диявольські фабрикати, що відбивали у населення бажання до історичних спогадів, до листівок із зображенням скелета і, либонь, до самого життя.

У ці місця й попрямували Вольф та Хлинов. Вони зайшли попоїсти до кав’ярні на міській площі і довго вивчали карту місцевості, розпитували кельнера.

Визначними місцями в західній частині долини була, опріч руїн і ресторану, ще й вілла збанкрутілого за останні роки фабриканта друкарських машин. Вілла стояла на західних схилах, і з боку міста її не було видно. Фабрикант жив у ній сам, безвиїзно.

Місяць уповні зійшов удосвіта. Те, що видавалося невиразним нагромадженням каміння й скель, чітко вимальовувалося в місячному світлі; лягли оксамитні тіні від уцілілих склепінь, потяглися вниз, у байрак, залишки кріпосної стіни, зарослої кострубатими деревцями та плетивом ожини, ожила квадратна вежа, найстаріша частина замку, яку спорудили норманни, [41] або, як її називали на листівках, “Вежа мордувань”.

Зі східного боку до неї прилягали цегляні склепіння, тут, певно, була колись галерея, що з’єднувала давню вежу з жилим замком. Від усього цього лишилися фундаменти, щебінь та розкидані капітелі колон із піщаника. Край підніжжя вежі під хрестовим склепінням, яке утворювало раковину, сидів “Прикутий скелет”.

Вольф довго дивився на нього, навалившись ліктями на грати, потім обернувся до Хлинова і сказав:

— Тепер дивіться сюди.

Глибоко внизу під місячним світлом лежала долина, затягнута серпанком. Срібляста луска вигравала на річні в тих місцях, де вода струмувала з-під гілок. Містечко видавалося іграшковим. Жодного освітленого вікна. За ним ліворуч сяяли сотні вогнів Анілінової компанії. Клубочився білий дим, рожевий вогонь вихоплювався з димарів. Долинали свистки паровозів, якийсь гуркіт.

— Моя правда, — сказав Вольф, — лише з оцього плато можна вдарити променем. Дивіться, ото — склади сировини, там, за земляним валом, — склади напівфабрикатів, вони зовсім одкриті, там — довгі корпуси, де виробляють сірчану кислоту за російським способом — із сірчаного колчедану. А оті, збоку, під круглими дахами, — виробляють анілін і всі диявольські речовини, котрі вибухають іноді з власного капризу.

— Добре, Вольф, коли припустити, що Гарін поставить апарат лише в ніч на двадцять восьме, все-таки повинні бути якісь ознаки попередньої установки.

— Треба оглянути руїни. Я облажу вежу, ви — стіни склепіння… Власне, кращого місця, де сидить оця скеле-типа, не вигадаєш.