Таємниця двох океанів - Ткач Д. (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
— Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! — почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.
Павлик здригнувся, опустив очі.
— Не знаю… Може, мені здалося.
Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:
— Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.
Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними — скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.
— Та-а-ак! — сказав Скворешня протягом, замислившись. — Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.
Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу. Потужність швидко зменшувалась, і коли вона зовсім вичерпалася в двох акумуляторах, у скелі утворився невеликий тонкий канал глибиною близько десяти і діаметром у три сантиметри.
Павлик відстебнув свій пістолет і протягнув його Скворешні. Той заперечно похитав головою.
— Це не годиться, Павлику… Ще десять сантиметрів каналу — цього мало. Скеля тут, очевидно, надто товста. А пістолет може ще здатися.
— Тоді знаєте що, Андрію Васильовичу, — сказав Павлик, — чому б нам не спробувати підритися під скелю, зробити підкоп? Га? Справді! Дно, мабуть, м'яке, піщане, і ми швидко зробимо собі хід. Як кроти! Га?
Очі Павлика радісно виблискували, він був страшенно задоволений своєю ідеєю.
— Вірно! Хороша думка! — схвалив його пропозицію Скворешня. — Рити, так рити швидше! У нас уже лишається мало часу.
— Часу? — здивувався Павлик. — А хто його відбирає у нас?
— Ми самі, хлопчику, — відповів Скворешня, знімаючи з пояса свою універсальну сокирку і роблячи перший удар по піщаному дну. — Ми з'їдаємо кисень, і з кожною, приміром кажучи, з'їденою нами краплею кисню ми з'їдаємо частину нашого життя. Вигрібай пісок… Ах, диявол!..
Сокирка дзенькнула об щось тверде, під лезом заблискали іскри.
— Граніт! — сказав Скворешня і, роблячи все нові удари в різних місцях біля основи скелі, раз за разом повторював: — Граніт… Граніт… Ну, Павлику, ідея твоя прекрасна, але нікуди не годиться. Сам бачиш. Нічого не поробиш. А тепер я сяду. Втомився дуже. І душно щось. У-у-ух! Мабуть, кисень у мене кінчається…
— Та що ви, Андрію Васильовичу! — промовив, бліднучи, Павлик. — Я не відчуваю ніякої духоти…
— Ти маленький… А я он яка махина! Я більше з'їдаю кисню. Треба зменшити подачу, економити.
Він відкрив свій патронташ і, перевівши кнопку «кисень» на нову позицію, став дихати з зусиллям, глибоко й уривчасто, намагаючись захопити якомога більше повітря.
— Як ви себе почуваєте, друзі мої? — почувся раптом голос зоолога. — Весь загін розсипався цепом, і кожний з кас по ділянках обслідує дно. Шукаємо скелю, схожу на шпиль.
— Боюсь, Арсене Давидовичу… — відповів, задихаючись, Скворешня, — не дочекаюсь… У мене… кінчається кисень… Починається задуха…
— Тримайтесь!.. Тримайтеся, Скворешня! — злякано закричав учений. — Ми прискоримо розшуки! Ще трохи! Економте кисень! Не розмовляйте! Менше рухів!
– Єсть не розмовляти, менше рухів! — пробурмотів велетень і ліг на спину, упираючись плечима в задню стіну грота. Він спробував витягнутися на весь свій величезний зріст, але не міг: ноги натрапили на скелю і лишилися зігнуті, колінами вгору.
Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин. Минуло півгодини. Павлик з лохом дивився на обличчя Скворешні. Воно спотворювалось стражданням, його заливала багрова краска, широко відкритий рот даремно ловив повітря, бо саме того, чого він шукав, — дорогоцінного кисню, — уже майже не було.
— Прощай, хлопчику… Помираю… Дихай повільно… Бережи кисень…
Він почав бурмотіти щось нерозбірливе. Павлик відчував, як жах і відчай все більше охоплюють його. Він ладен був кинутися на ці безжалісні гранітні стіни, бити кулаками, рвати пальцями, тільки б врятувати свого друга, йому було страшно дивитися на страждання вмираючого, але в той же час він не міг, не в силі був одвести від нього очі.
— Андрію Васильовичу… голубчику… — невиразно говорив він тремтячими губами. — Може, як-небудь можна перелити вам хоч трохи мого кисню? Скажіть! Скажіть, як це зробити?
Велетень заперечно похитав головою і, глибоко й уривчасто дихаючи, бурмотів щось незрозуміле, зрідка викрикуючи:
— Проклята!.. Подивимось!.. Покажу!..
Величезні ступні його ніг, які упиралися в основу скелі, почали рухатися.
Вони поволі поповзли вгору по скелі. На висоті півметра від дна вони натрапили на виступ і перебралися на нього. Тепер ноги ще більше зігнулися. Рука велетня повільно наблизилася до відкритого патронташа, металеві пальці намацали кнопку «кисень» і пересунули її на повну, до відказу, подачу газу.
«Для чого?.. — затремтівши, подумав Павлик. — Прискорити кінець?»
Лежачи на спині, упираючись ногами у виступ скелі, а плечима — в задню стіну грота, Скворешня затих у цій незвичайній позі. Лише глибоке дихання свідчило, що він ще живий і що в його величезному тілі з новою силою розгоряється вогонь. Потім несподівано припинилося дихання, і Павлику здалося, що все кінчено.
Раптом жахливий, повний лютого гніву крик потряс стіни грота й приголомшив заціпенілого Павлика.
Все велетенське тіло Скворешні враз наповнилося потроєною силою й життям. У надлюдському зусиллі напружилися величезні зігнуті ноги, випнулися вгору груди, і, здавалось, вгрузали в стіну широкі металеві плечі.
— А-а-а! — гримів велетень крізь вискалені зуби. — Проклята!.. А-а-а!..
Колоноподібні ноги тремтіли, усе більше напружуючись. Наче з невідомого, невичерпного джерела приливали в тіло велетня все нові й нові сили, яким, здавалося, не було кінця. І разом з ними все вище й вище гримів його голос.
Притиснувшись до стіни, Павлик не вірив своїм очам: йому здалося, що скеля хитнулася і почала рухатися. Під його шоломом билися, дзвеніли, сплітаючись, злякані голоси друзів:
— Павлику! Що сталося?.. В чому справа? Чому так кричить Скворешня? Павлику!.. Павлику!.. Та відповідай же!..
Павлик нічого не чув, нікому не відповідав: він не міг отямитися.
Скеля піддавалась. Вона хиталася. Вона нахилялася під велетенським натиском Скворешні. Ще! Ще трохи!..
І раптом, схопившись з місця, Павлик кинувся до скелі, і його пронизливий крик сплівся з громовим криком Скворешні:
— Ура-а-а!.. Ще!.. Ще трохи!..
Всіма своїми маленькими силами хлопчик наліг на скелю біля величезних ніг велетня. І наче саме цього останнього грама зусиль невистачало Скворешні для повної перемоги.
Скеля подалася, захиталася і з гуркотом повалилася назовні на пологе дно. Вихід був відкритий!
Ноги Скворешні безсило упали, замовк його громоподібний голос, закрились очі, і, величезний, закутий в метал, він без ознак життя витягнувся на дні грота.
Павлик скочив на повалену скелю й вибіг назовні. Його дзвінкий голос понісся в простір:
— Сюди! Сюди! Скворешня скинув скелю! Швидше на допомогу! Він умирає! Швидше! Я пеленгую ультразвуком! Ловіть! Ловіть за глибиноміром — сімдесят два метри від поверхні!
Він водив дулом пістолета, і в усі боки помчалися нечутні гінці — вісники перемоги й горя.
Павлик не зміг би сказати, скільки минуло часу в цьому гарячковому напруженому чеканні — хвилина чи година, — коли з підводної пітьми раптом долинув радісний крик Марата:
