Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Я вислухав Кротова, не перебиваючи. Потім зітхнув і більше ні про що не питав.
— А наші супутники міцненько-таки сплять, — зауважив інженер, поглядаючи на Тараса та Набокіна. — Ви, шукачі пригод, зібралися тут, я бачу, старою компанією.
Він згадав, видно, про наше спільне перебування в Північній штольні під час катастрофи. Ми заговорили про ту катастрофу, і я, згадавши про Догадова, спитав:
— Мене цікавить ще таке питання: ви пам’ятаєте, що, крім вас, на цілому будівництві Ярослав Васильович мав лише одного прибічника? То був Догадов.
— Пам’ятаю.
— Догадов був дуже гарячим прихильником герметизації тунелю. Чим ви це пояснюєте?
— Не розумію вас…
— Він не раз старався переконати мене, що Макаренко — геній.
Я переказав Кротову кілька моїх розмов з Догадовим, коли той висловлював симпатії головному інспекторові тунельних споруд, і про те, як шпигун обґрунтовував свій захист Макаренка.
— Пізніше, коли я міркував про ці справи, отака його позиція найбільш збивала мене з толку.
— Ясно, що зіб’є, коли такий суб’єкт почне підтримувати чесну людину, — замислено відповів Кротов.
— Але чому ж він його підтримував?
— Мабуть, це було для нього корисно. Певне, відповідало інтересам тих, кому він служив… А могло це бути лише тому, що вони помилялися в Макаренкові і вважали, що його ідеї пошкодять будівництву. Не розуміючи справи, вони радили Догадову всюди проповідувати герметизацію тунелю. Вони були, мабуть, переконані, що герметизація призведе до краху будівництва.
— Отже, ви вважаєте, що Догадов і його хазяї прорахувались?..
— Безперечно.
— А скажіть, — спитав я, помовчавши, — як ви втрутились у справу з арештом Догадова? Невже ви мали якісь підозри вже тоді, як він організовував рятівні роботи в штольні?
— Навпаки, тоді він мені подобався. Але хто ж знав, що то був один з засобів маскування?.. Дуже він мені не подобався тоді, коли займався так званими палеонтологічними розвідками. Я навіть подумував про те, щоб заборонити йому спуск до шахти. А під час поводі я почав думати про нього значно краще. Чорти ж його знали, що то не палеонтолог, а шпигун… Коли ранком того дня Томазян запропонував мені допомогти в арештуванні палеонтолога, я аж рота роззявив. Спершу був категорично відмовився. Слідчий змушений був докладно пояснити мені всю справу. І він таки переконав мене, що шукач стародавніх кісток мусить бути арештований. Крім того, попередив, що слід чекати на жорстокий опір… Так воно й було, як ви пам’ятаєте.
— Здається, він таки здорово стукнув вас ліктем, — почувся голос з верхньої полиці.
Тарас прокинувся і, прислухаючись до нашої розмови, не втерпів, щоб не втрутитися.
— А-а, юначе, ви вже прокинулись? — привітав його Кротов.
— Ще не певен в цьому, бо ваша присутність примушує думати, що мені сниться сон. Відкіля ви тут взялися?
З цими словами хлопчина скочив на підлогу і подав руку інженерові.
Майже одночасно прокинувся і Набокін. Кротову довелось знов розповідати, як він потрапив до вагона, а мої товариші кожну хвилину перепитували, домагаючись пояснень значно докладніше, ніж це зробив я.
З нагоди перебування нашого гостя ми замовили в ресторані вечерю, включили радіо, спільно писали телеграми своїм друзям і знайомим.
— Пропоную, — подав думку Тарас, — запровадити на Глибинному шляху спеціальні квитки для зустрічі пасажирів із знайомими, які живуть на шляху. Плата за таксою: хвилина — три карбованці.
— Для цього спеціальні вагони-вітальні потрібні, — сказав Набокін.
Коли наближалися до району Найглибшої і Кротов почав готуватися залишити експрес, ми засумували.
Усі троє проводжали його. Пересадка мала відбутися приблизно за сто кілометрів від станції. Кротова повідомили радіотелефоном, щоб він збирався.
Хвилин за двадцять до пересадки ми перейшли в задній вагон. Його останнє купе займала спеціальна бригада залізничників-електриків, що обслуговувала експрес і брала участь у дослідах з причеплюванням і відчеплюванням вагонів на ходу.
На роз’їзді з вікон відсунулися заслінки, і ми побачили, що поряд з нашим поїздом мчить вагон по паралельній колії. Він то трохи переганяв, то відставав. Мабуть, машиніст у тому вагоні вирівнював хід. Нарешті швидкість стала майже однакова. Тоді міцні металеві лапи піднялися від дверей електровагона і вперлися у двері нашого вагона. Потім услід за тими лапами простяглися сітки, а з тамбура висунулася дошка, що з’єднувалася з тамбуром нашого вагона.
— Готово. Можна переходити, — сказав Кротов. — Ну, я вас не запрошую туди, бо все це мусить робитися швидко. Сподіваюсь, незабаром побачимося. А вас, Олексо Мартиновичу, прошу спеціально приїхати до мене на Найглибшу. Мабуть, тут незабаром відбуватимуться дуже цікаві події, і ви зможете дістати вичерпну відповідь на запитання, які сьогодні ставили мені.
Розмовляти нам було вже ніколи. Лише потиснули руки, і Кротов ступив у сусідній вагон, його супроводили кілька залізничників. Дошка, що з’єднувала тамбури, всунулася назад у тамбур електровагона, потім невидима рука потягла сітку, і, нарешті, металеві лапи відпустили дверцята нашого вагона й повернулися на своє місце. Ще дві-три хвилини ми бачили крізь вікно Кротова в електровагоні, але ось вагон почав відставати, і перед нами замигтіла темна стіна тунелю. Легка металева заслінка насунулась на вікно, і ми опинились в обстановці своєї герметично закупореної коробки.
— Чи не можна нас тут законсервувати на тисячу років, — поцікавився Набокін, — а потім випустити і показувати як допотопних тварин?
Треба було повертатися на свої місця. Отже, ми знову лише втрьох у купе. До Москви залишалося їхати ще чимало годин. Можна було добре виспатись. Я звернув увагу, що, наближаючись до Байкалу, поїзд пішов швидко. Тепер швидкість досягла ста п’ятдесяти трьох кілометрів. Чи не мала тут значення підземна Ангара, яка на цій дільниці шляху могла найбільше віддавати своєї енергії в проводи Глибинного шляху?
Мені ніхто не міг відповісти на це запитання.
ЗУСТРІЧ ДРУЗІВ
Антон Павлович Черняк займав дві величезні кімнати в новому будинку на вулиці Зовойовників глибин. Того дня в більшій з цих кімнат він приймав своїх близьких друзів. То були переважно люди, зв’язані з проектуванням та будівництвом тунелю Москва — Далекий Схід. Антон Павлович скористався з перебування в цей день у Москві кількох людей, які давно знали один одного, але дуже рідко за останній час бачилися.
О восьмій годині вечора гості почали збиратися. Я приїхав одним з перших. Разом зі мною з’явився Тарас Чуть, а за нами Самборський, Макуха та ще кілька чоловік. Хазяїн вітав гостей з успіхами і просив сідати кому де подобається. Всі ділилися враженнями від Москви, в якій давно не бували, згадували роботу в тунелі, різні пригоди, давно розв’язані суперечки. Багато жартували, сміялися.
Усім стало ще веселіше, коли з’явився полковник Шелемеха. Мій друг, як видно, дуже швидко просувався по службі. Адже всього три роки тому він був тільки майором.
— Ох, друзі, ледве вирвався, — сказав полковник, здоровкаючись з кожним, а мене й Тараса обіймаючи. — В моєму розпорядженні дві години. Протягом цього часу я, так би мовити, ваша власність.
— Станіславе, — звернувся я до нього, — я страшенно скучив за тобою. І взагалі маю мільйон запитань до тебе.
— Ну, звичайно, як завжди. Хіба журналіст може не запитувати? — засміявся він.
Справді, я надзвичайно радів цій зустрічі і при першій можливості, відвівши льотчика в куток, почав розпитувати його про здоров’я Ліди. Крім того, що я вже знав від Кротова, я не почув нічого нового. Хіба що після розмови з ним мені стало зовсім ясно, що становище важче, ніж це уявляв Кротов. Кінця ждали буквально найближчими днями.
Станіславові, що дуже любив сестру, було дуже важко розповідати про це. Я відчув докори сумління, що розпочав з ним таку смутну розмову.
І я був дуже вдячний Чернякові за те, що він якраз почав запрошувати своїх гостей до столу.
