Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗

— Свистати всіх наверх!

Приїхав хазяїн. Врятувати залишки самолюбства можна було, тільки зустрівши Роллінга так, буцімто нічого не сталося на березі. Янсен гідно і спокійно вийшов на місток. Роллінг підійшов до нього, вислухав рапорт про чудовий стан судна і потис руку. Офіційна частина скінчилася. Роллінг закурив сигару, — маленький, сухопутний, у теплому темному костюмі, котрий ображав витонченість “Арізони” і небо над Неаполем.

Була вже північ. Між щоглами і реями сяяли сузір’я. Вогні міста і судеп відбивалися в чорній, як базальт, воді затоки. Завила і замовкла сирена буксирного пароплавчика. Загойдалися вдалині маслянисто-вогненні стовпи.

Роллінг, здавалося, був захоплений сигарою — понюхував її, випускав цівки диму у бік капітана. Янсен, опустивши руки, офіційно стояв перед ним.

— Мадам Ламоль забажала лишитися на березі, —сказав Роллінг, підніс до губів ліву руку, посмоктав шкіру на верхньому боці долоні. — Я лишуся на яхті до ранку, можливо, весь завтрашній день… Щоб моє перебування не було витлумачено так і сяк… (Посмоктавши, він підніс руку до світла, яке падало із прочинених дверей каюти). Е, так от… сяк і так… (Янсен дивився тепер на його руку, на ній були сліди від нігтів). Задовольняю вашу цікавість: я чекаю на яхту одну людину. Але вона мене тут не чекає. Вона має прибути з години на годину. Накажіть негайно доповісти мені, коли вона підніметься на борт. На добраніч.

У Янсена палала голова. Він силкувався щось зрозуміти. Мадам Ламоль лишилася на березі. Навіщо? Примха… Чи вона чекає його?. Ні, — а свіжі подряпини на руці хазяїна… Щось сталося… А раптом вона лежить на ліжку з перерізаним горлом? Або в мішку на дні затоки. Мільярдери не соромляться.

Під час вечері в кают-компанії Янсен звелів подати склянку віскі без содової, щоб якось прояснило мозок. Помічник капітана переказував газетну сенсацію — страшенний вибух на німецьких заводах Анілінової компанії, зруйнування сусіднього містечка і загибель понад двох тисяч чоловік.

Помічник капітана сказав:

— Нашому хазяїнові страшенно щастить. На загибелі анілінових заводів він заробляє стільки, що купить усю Німеччину разом з бебехами, Гогенцоллернами [47] та соціал-демократами. П’ю за хазяїна.

Янсен відніс газети до себе в каюту. Уважно прочитав описання вибуху та різні, одне від одного безглуздіші припущення про його причини. Іменем Роллінга рябіли стовпці. У відділі мод зазначалося, що з наступного сезону в моді — борода, яка вкриває щоки, і високий котелок замість м’якого капелюха. В “Екзельсіор” на першій сторінці — фотографія “Арізони” і в овалі — прегарна голова мадам Ламоль. Дивлячись на неї, Янсен втратив цілковите самовладання. Тривога його зростала.

О другій годині ночі він вийшов з каюти і побачив Роллінга на верхній палубі, в кріслі. Янсен повернувся в каюту. Скинув одяг, на голе тіло надів легкий костюм з найтон-шої вовни, кашкета, черевики і гаманець зав’язав у гумовий мішок. Пробили склянки — третя. Роллінг все ще сидів у кріслі. О четвертій він так само сидів у кріслі, але силует його з зануреною у плечі головою видавався неживим, — він спав. За хвилину Янсен нечутно спустився якірним цепом у воду і поплив до набережної.

— Мадам Зоє, не турбуйте себе марно: телефон і дзвінки перерізано.

Зоя знову сіла на край ліжка. Зла посмішка судомила їй губи, Стась Тиклінський розсівся посеред кімнати в кріслі, підкручував вуса, розглядав свої лаковані черевики. Курити він все-таки не наважувався — Зоя рішуче заборонила, а Роллінг суворо наказав виявляти ввічливість до дами.

Було вже близько п’ятої ранку. Всі спроби Зої звільнитися, ошукати не призвели ні до чого.

— Все одно, — сказала Зоя, — так чи інакше я дам знати поліції.

— Прислугу в готелі підкуплено, дано дуже великі гроші.

— Я виб’ю вікно і закричу, коли на вулиці буде багато людей.

— Це також передбачено. І навіть лікаря найняли, щоб встановити ваші нервові припадки. Вам ніхто не допоможе і не повірить. Сидіть спокійно.

Зоя хруснула пальцями і сказала по-російському:

— Мерзотник. Лакей. Хам.

Тиклінський почав надиматися, вуса полізли дибки. Але йому звеліли не сваритися. Він промурмотів:

— Е, знаємо, як лаються баби. Мені шкода вас, мадам. Проте добу, а то й дві доведеться нам тут просидіти тет-а-тет. Краще ляжте, заспокойте ваші нерви… Люлі-люлі, мадам.

На його здивування, Зоя цього разу послухалася. Скинула туфельки, лягла, вмостилася на подушках, заплющила очі.

Крізь вії вона бачила опасисте сердите обличчя Тиклінського, що уважно стежив за нею. Вона позіхнула раз, другий, поклала руку під щоку.

— Стомилася, хай буде, що буде, — проказала вона тихо і знову позіхнула.

Тиклінський зручніше вмостився в кріслі. Зоя рівно дихала. Через якийсь час він почав терти очі. Підвівся, походив, — прихилився до одвірка. Мабуть, вирішив стояти, аби не заснути.

Тиклінський був дурний. Зоя випитала у нього все, що треба, і тепер чекала, коли він засне. Стовбичити біля дверей було важко. Він ще раз оглянув замок і повернувся до крісла.

За хвилину в нього одвисла жирна щелепа. Тоді Зоя вислизнула з ліжка, швидко витягла у Тиклінського із жилетної кишені ключ. Підхопила туфельки. Встромила ключик, — тугий замок несподівано зарипів.

Тиклінський вигукнув, як у кошмарі: “Хто? Що?” Кинувся з крісла. Зоя розчинила двері, але він схопив її за плечі. Звалив. Відпихаючи її ногою в глибину кімнати, силкувався зачинити двері. Але щось йому заважало. Зоя бачила, як шия його налилася кров’ю.

— Хто там? — хрипко спитав він, налягаючи плечем.

Але його ступні все ще ковзали по паркету, — двері поволі відчинялися. Він хапливо витягав із задньої кишені револьвер і раптом одлетів на середину кімнати.

У дверях стояв капітан Янсен. М’язисте тіло його облипав мокрий одяг. Секунду він дивився в очі Тиклінському. Стрімко, ніби падаючи, кинувся вперед. Удар, який призначався Роллінгу, обрушився на поляка: подвійний удар, — вагою корпусу на витягнуту ліву — у перенісся — і з усього розмаху плеча правою рукою знизу в щелепу. Тиклінський без крику впав на килим. Обличчя його було розбите й зламане.

Третім рухом Янсен обернувся до мадам Ламоль. Усі м’язи його танцювали.

- Єсть, мадам Ламоль.

— Янсен, якнайшвидше — на яхту.

- Єсть на яхту.

Вона закинула, як перед тим у ресторані, лікоть йому за шию. Наблизилася до його обличчя.

— Боротьба тільки почалася, Янсен. Найнебезпечніше попереду.

- Єсть найнебезпечніше попереду!

— Візнику, жени, жени щодуху… Я слухаю, мадам Ла-моль… Отже… Поки я чекав у курильній…

— Я пішла до себе в кімнату. Скинула капелюшок і плащ… Я не помітила, що шафу, котрою були заставлені двері в сусідній номер, відсунуто. Не встигла я підійти до дзеркала, відчиняються двері — і переді мною Роллінг… Але ж я знала, що вчора ще він був у Парижі. Я знала, що він страшенно боїться літати. Та коли він тут, — значить, для нього справді питання життя або смерті. Тепер я зрозуміла, що він задумав. Але тоді я просто шаленіла. Заманити, влаштувати мені пастку… Я йому нагозорила чортзна-що. Він затулив вуха і вийшов…

— Він спустився в курильну і відіслав мене на яхту…

— В тому-то й справа… Яка я дурна!.. А все оці танці, вино, дурниці… Так, так, любий друже, коли хочеш боротися — дурниці треба кинути. За дві-три хвилини він повернувся. Я кажу: порозуміємося… Він — зухвалим голосом, яким ніколи не смів зі мною розмовляти: “Мені пояснювати нічого, ви будете сидіти в оцій кімнаті, поки я вас не звільню…” Тоді я надавала йому ляпасів.

— Ви справжня людина, — захоплено сказав Янсен.

— Ну, любий друже, це була друга моя дурість. Але який боягуз! Витерпів чотири ляпаси. Стояв з тремтливими губами. Лише спробував стримати мою руку, але це йому дорого обійшлось. І, зрештою, третя дурість: я заридала…