Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
— Дядечку, та відчепіться ви від нас, — запросився третій.
— Юро, ходімо додому, — попрохала Аля,
— Зачекай, — сказавЮра. — Невже я не зможу їх переконати, що це шкідливо для них самих? Невже людину не можна ні в чому переконати? Навіть у тому, що зберігає їй здоров’я?
Його обличчя було зацікавленим і непохитним.
“Коли в ньому прокидається експериментатор, сперечатися марно, — подумала Аля. — Він експериментує на всіх навколишніх, вивчає нас, наче сам не такий, як ми”. Скориставшись з того, що Юра на секунду відвернувся, підлітки кинулися врозтіч. Юра двома стрибками наздогнав одного, сунув — хоч той барахтався — під руку, стрибнув за другим на брук. У запалі суперечки ні Аля, ні Юра, ні тим паче підлітки не розчули тонкого гудіння, не помітили проміння фар.
Подолавши крутий підйом, автомобіль поїхав провулком, наближаючись до перехрестя. Тіні побігли вдалину, переломлюючись на частоколі кущів, виростаючи до розмірів велетів.
— Юро! — застережливо гукнула Аля.
Він повернув голову, і світло фар осліпило його. Аля закричала, передчуваючи неминучу біду. Проте Юра навіть не злякався. Гримаса досади викривила його обличчя, він простягнув руку назустріч машині.
Почувся удар. Скрегіт сплющуваного металу і тріск пластмаси. Потім другий удар — важче, але глухіше.
Відкинутий Юриною рукою автомобіль одлетів і вдарився об дерево. Юра випустив очманілого з переляку підлітка, і той, як лантух, гепнувся на асфальт. Водій автомашини насилу відчинив перехняблені дверцята і вибрався з кабіни. Він відбувся кількома саднами. Водій був переконаний, що наїзд відвернуло його уміння, і справедливо гнівався на порушника.
— Встиг-таки вивернути кермо! — гордо мовив він, невідомо до кого звертаючись, і накинувся на Юру: — А ви чому по бруку розгулюєте? Зараз же поїдете зі мною в міліцію!
— Нікуди я не поїду, — сказав Юра і попрямував до Алі.
Він узяв її під руку, наміряючись якомога швидше піти з нею геть, але зупинив водій.
— Е ні, спочатку протокол у міліції складемо! — тріумфуюче закричав він. — Хлопці, допоможіть!
Та юні прихильники нікотину, петляючи, мов зайці, розбігалися по дворах. Навіть хлопчина, впущений Юрою на брук, схопився на ноги і дременув навтьоки. Здоровенний водій повис на Юрі усім своїм дев’яностокілограмовим тягарем. Юра відпустив Алю легко зняв з себе водія, поставив його на ноги і підштовхнув до машини. Той чомусь підкорився і, похитуючись, наче п’яний, поплентав до понівеченого автомобіля.
Юра повів Алю додому. Всю дорогу він жартував, старався відвернути її увагу від події, і це йому вдалося. Більше того, Аля згодом ніяк не могла пригадати, чи сталася ця подія з автомобілем насправді, чи їй просто примарилось. Її стан нагадував провали пам’яті після струсу мозку.
Вночі Аля прокинулась од відчуття гострої тривоги. Юри поруч не було. Вона почула тихий шерех, що долинав із сусідньої кімнати. Двері туди були зачинені, з-під них пробивалася смужка світла. Аля встала і тихенько прочинила двері рівно настільки, аби заглянути в щілину. Юра сидів біля вікна за письмовим столом. Поруч на стільці стояла його відкрита валізка, в якій виднілися сірі паперові аркуші. Вся підлога була встелена такими ж аркушами.
Спочатку Алі здалося, що аркуші чисті, але потім вона розібрала, що вони вкриті дрібними-дрібними, буквально бісерними значками, і тому видаються сірими. Час від часу Юра напружено й неприродно повертав голову, іноді на сто вісімдесят градусів, кидав погляд на якийсь аркуш, наче міг на такій віддалі щось прочитати, і писав.
От він відірвав погляд од чергового аркуша, підняв голову. Його обличчя викривилося. Воно віддзеркалювало багато різноманітних почуттів — і поривання, і муку розчарування, і знесилену надію, і ще щось, для чого Аля не знала назви. Юра заскреготів зубами, почувся здавлений стогін.
Аля відчинила двері.
— Обережно, не наступай на папір! — попередив він.
— У тебе щось болить? — Вона кинулася до нього, обняла, притислася всім теплим з постелі тілом.
Його обличчя незвичайно мляво, як при сповільненій зйомці, змінювало вираз. Розгладжувалися страдницькі складки, куточки губ здивовано піднялися.
— Болить?
— Тоді в чому ж справа? Що тебе мучить?
Вона подивилася на аркуші і побачила, що не помилилась: вони були густо вкриті цифрами.
— Чим ти займаєшся? Нічна розрядка?
— Майже. Намагаюся вияснити масу і заряд нашого Всесвіту.
— Ото й усе?
Він не був схильний жартувати.
— Виходить занадто довге рівняння.
— Введи його до обчислювальної машини. Можеш це зробити і вночі за посередництвом радіовводу. Машина не образиться, їй все одно.
Він посміхнувся зневажливо:
— Машини не справляться.
— Он як? Машини? Навіть багато?
— Навіть усі, — відказав він запально, але чомусь похопився: — Ніхто не дасть у моє розпорядження стільки машин.
Обдурювати Юра не вмів, і вона побачила, що він мовить неправду: певно, його успіх не залежав од кількості машин. Аля заглянула йому у вічі. Там клубочився зоряний туман Всесвіту, величезний світ, нескінченний, байдужий до розуму, що пізнавав його. Вона подумала: як страшно йти у такий світ самому і вважати, що так воно й треба.
Вони не знали, що думають про одне й те саме.
Юра пригадував стан, який іноді його охоплював, коли він залишався сам на сам із Всесвітом. Чорне безгоміння навалювалося на нього, стискало. Не було ані голосів, ані миготіння тіней. Ні доброти, ні ворожнечі. Тільки байдужість. Морок, холод, безгоміння. Він був зовсім один, оголений, без шкіри, яку зірвали з нього, наче з пухнастого звірятка. Він ледве усвідомлював сам себе, з останніх сил намагаючись не впустити морок у свої порожні орбіти очей, не торкнутися своїм оголеним кровоточивим єством чогось невидимого і шорсткого. Він не чув навіть власних думок. Безгоміння текло, мов пісок, мов дрібно розтерті чорні захололі грудки землі. Кожна крупинка гасила часточку його свідомості. Крупинки сипалися безперервно, неквапно, наче десь нагорі ліниві могильники повільно ворушили лопатами.
“Як живий у могилі, — думав він, — як живий у могилі, іншого порівняння не добереш”.
Та він умів мислити і в могилі, він силкувався знайти відповіді на свої запитання. І чим ближче був до відповідей, тим важче йому ставало.
А сьогодні, коли він уявив себе у вигляді тонкого черв’ячка розжареної плазми, закутого в капсулу потрійного поля і пробиваючого Горловину Всесвіту, йому стало несила. Що жде на нього там, за межами Всесвіту? Чи впорається його розум із тим, що узрить? Чи самотність у вищому своєму прояві стане непосильною платою, розум вибухне, навіть не дізнавшись, що це і є найвища заборона на пізнання істини?
Але ці милі, довірливі очі, звичайні людські зірки, що заглядають у його мозок, у його Всесвіт… Вони дотяглися до його свідомості й зігріли її. В капсулі, котра пробиває Горловину, він уже не сам — їх стало двоє. Заборона впала, розум не вибухнув.
Юрине обличчя потроху теплішало. Він сказав, одводячи погляд від Алі і дивлячись крізь вікно на зірки:
— Бачиш, аби збагнути якийсь світ, треба глянути на нього збоку. В цьому вся справа. Побачити не лише зсередини, але іззовні, обов’язково — іззовні.
— Ти говориш про наш світ, про Землю?
— Про наш світ і про все, що його породило і з чим він пов’язаний. Я говорю про Всесвіт.
— Подивитися на Всесвіт іззовні? Неможливо! — зітхнула вона, звільнюючись від тривоги.
“Це в нього мине, — думала Аля. — Неможливе залишається неможливим, з цим доводиться рахуватися. Чи варто так переживати? Задля чого?”
І це єдина причина твоїх переживань? — запитала з підозрою.
Він не зразу збагнув підкладку її запитання. Потім поблажливо посміхнувся, показав на аркуші, що встеляли підлогу:
— Це елементи рівняння. Якщо я складу й розв’яжу його, то знатиму масу й заряд Всесвіту. А згодом вирахую взаємодію потоків у Горловині, через яку наш Всесвіт зв’язаний з іншими світами. Так я намічу варіанти капсули переходу…
