Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг .TXT) 📗
— Ти глянь, що виробляє! — не міг стримати обурення лейтенант Петрищев.
На голому асфальті навскоси виднілися дві чорні смуги — наче велетень, незадоволений кривими лініями горизонтальної розмітки, спробував стерти їх чорною гумкою.
— Тормознув перед самим поїздом. Я вже думав — ну, артист, побігаєш ти в мене за правами. Тільки рушив до нього, а він як рвоне — і будь здоров! Як йому вдалося під шлагбаум проскочити — не второпаю!
Патрульному сержантові Круку було не по собі. Мало кому з порушників вдавалося вислизнути у нього з-під рук.
— А що за машина? — спитав Петрищев.
— Закордонна марка. Сіра, низенька. Номер ДВ-23, а далі, здається, йшло нерозбірливо 45.
Лейтенант Петрищев не вірив власним вухам. Щоб Крук не запам’ятав номера порушника? Такого ще не було.
— Кажеш, це вже третє таке порушення? Чому ж раніше не доповів?
— Винен, товаришу лейтенант. Сам хотів розібратися. Та й іноземець, гадаю. Дипломат, не приведи господи.
Крук не сказав лейтенантові, що все це дуже дивно і неправдоподібно: щовечора різні автомобілі, а за кермом той самий водій, і якісь вони невиразні; номери, як правило, розібрати важко і головне — цей лунатик вислизає з будь-яких рогаток.
— Час би вже йому й з’явитися, — сказав сержант — Близько одинадцятої він щоразу тут як тут.
Крук сів у мотоцийл, перевірив двигун. Напівтемряву Сортувальної прорізали сліпучі фари.
— Ось він — королівська точність! — потер руки Крук.
Лейтенант кинувся на узбіччя й підняв свій жезл. Світло-сірий силует промчав повз нього, як метеор. На мить у світлі тьмяного вуличного ліхтаря Петрищев побачив за кермом чоловіка, який уже куняв.
— Сержанте, в погоню! Зв’язок по рації! — скомандував він.
Круків мотоцикл вилетів на дорогу. А в ефірі вже лунало: “Усім патрульним постам ДАІ і черговим машинам…”
Спочатку сержантові здавалось, що оранжеві вогні
“Плімута” наближаються з кожною миттю. Обганяючи нічні порожні трамваї, мчали вони з Петрищевим по Клочковській. Крук заблимав фарами і з жахом побачив, що втікач клює носом.
— Засинає, мерзотник! — процідив він крізь зуби.
Сержант скерував на трамвайну лінію, щоб обігнати “дипломата” і притиснути його до узбіччя. Але той, наче прокинувшись, піддав газу, за три хвилини домчав до розв’язки по окружній і вискочив на бетонку. Крук помітно відстав, хоча спідометр показував усі сто двадцять. “Повернув на Київське шосе. Там тепер має бути Полупан з патрульною “Волгою”.
Але що це? Окружна дорога раптом поширшала метрів до двадцяти, і на сусідню смугу, як здалося сержантові, сів невеликий дирижабль; втім, це міг бути звичайнісінький бензовоз. Мало що привидиться у темряві! Однак було вже не так-то й темно. Прозоре рожеве сяйво зароджувалось у похмурих листопадових небесах і осявало все навкруги.
Сержант упізнавав знайомі місця. Окружна дорога кудись зникла разом з “Плімутом”, м’яка бузкова губкоподібна рослинність вкривала землю. Спантеличений Крук поставив мотоцикла під розлогим баобабом. Із заростей губок вискочила жінка й кинулася в епіцентр рожевого сяйва. Крук гукнув її, та вона навіть не озирнулась. Йому стало не по собі.
Сержант дістав портативну рацію, та в цю мить з-за горизонту з’явився велетень у нарукавниках і громовим голосом став про щось питати у симпатичного дідка, що сидів за письмовим столом. Жінка палко захищала його. Довкола голови дідка, наче німб, неначе хмарка комарів танцювали стовпці цифр.
У дідкові Крук упізнав порушника, та підступитися до нього не міг: морська хвиля понесла в туманну далечінь невеликий шафоподібний ковчег з бухгалтером, а на чистому небі вже проектувалося табло портативного калькулятора, на якому з’явилися зелені літери: “Клюєв — дурень!”
— От так влип! — подумав сержант з прикрістю.
Він раптом збагнув, що розгулює по підвіконню, широкому, наче тротуар, між величезними горщиками з кактусами. Ні мотоцикла, ні рації ніде не було видно.
…Бухгалтер Сорока вже давно солодко похрапував, згорнувшись клубочком під атласною ковдрою, а похмурий сержант Крук все ще намагався виплутатись з лабіринтів чужого сну, куди закинула його нелегка й небезпечна міліцейська служба.
Окуліст
Він узяв мене за підборіддя і став роздивлятися очі. Трохи згодом мовив:
— Кепські справи, одразу видно.
Я був переконаний, що з зором у мене все гаразд. Сорок п’ять років стукнуло, а про окуляри і думати не думав. Та спеціалісту, звичайно, видніше.
Клацнув вимикач — і в напівтемному кабінеті засяяли, як екрани з магічними письменами, дві іспитові таблиці. Лікар звелів дивитися на них. Я бачив усі літери аж до третього рядка знизу, далі йшла така дрібнота, що розпізнати її міг хіба що легендарний Соколине Око. Куди вже краще?
Та незважаючи на це, лікар запросив мене на кушетку і уважно обстежив. Довго водив над обличчям своїм гострим, як воронячий клюв, носом. Чимось закапав очі, помасажував скроні, а відтак посадив мене перед апаратом з червоними присосками. Підвів їх мені до очей, увімкнув апарат. Я сидів, наче кінь у шорах, а лікар розпитував і записував — вік, професію, сімейний стан, звички, алкоголь, куріння…
— У вас змалечку такий зір? — пильно глянув на мене.
— Який? Ви, лікарю, говорите так, наче у мене катаракта. А я зроду-віку на очі не скаржився.
— Даремно, даремно… Основна функція зору у вас ледве визначається.
— Я бачу дорожній знак за три квартали…
— Це для зору не головне. Це все одно що сказати, ніби основна функція руки — дотик.
— Я що — дальтонік?
— Не в цьому річ. Дещо ми сьогодні виправимо. На мій погляд, у вас дуже потужна система зору, бачення, однак повторюю — блокована від народження. Ця штукенція зніме блокаду. Можливо, обійдеться одним сеансом. Він підійшов до мене, вимкнув апарат і відвів присоски. Я подивився довкруг — жодних зорових змін. Шарлатан, та й годі!
До кабінету вже заходив інший пацієнт. Роздратований, я вийшов на вулицю. Був уже полудень, вересневе сонце на і мить осліпило мене. Коли я розплющив очі, одразу збагнув, що бачу інакше!
Було таке враження, наче пласка, стерта чорно-біла фотографія ожила, стала кольоровою, об’ємною і рухомою, вражаючи деталями. Знайома вулиця здалася мені грандіозним руслом глибокого каньйону, утвореного двома рядами височезних будинків, їхні плоскі фасади, сполучаючись, як величезні кольорові соти, створювали таку складну геометричну гру, що у мене запаморочилась голова. Просто перед моїм обличчя злегка гойдався розлапистий листок каштана. Він загіпнотизував мене вишуканим симетричним ажурним опахалом, якого вже торкнулася осінь.
Уздовж вуличного русла мчали автомобілі — блискучі металеві істоти. Я був вражений. Я знав вулиці по назвах, будинки— по номерах, відрізняв вишню від горобини за формою листочків, міг за самим лише силуетом сказати, якої марки автомобіль. Але так я не бачив їх ніколи. Я крутив головою, як школяр на гонках по вертикальній стіні.
Мене заворожила металева брама — раніше вона була для мене лише ворітьми, через які я входив до парку. Чавунна кришка люка на тротуарі також привернула мою увагу: опуклі літери, відполіровані тисячами підошов, таємниче сяяли на запиленому дискові. Раніше я помітив би люк лише в тому випадку, коли б він був відкритий — можна оступитись.
Ось так, зупиняючись на кожному кроці, брів я додому. Не скажу, що все довкола виглядало таким досконалим, як каштановий лист чи, скажімо, автомобілі. Будинок з колонадою, що стояв на перехресті, густо обліплений грубими бетонними скульптурами, прикро вразив мене своєю потворністю. До сьогоднішнього дня я знав лише, що в ньому міститься Академія мистецтв. Вигляд річки в кам’яному обличкуванні, що несла свої чорні, мертві води, з намулистим дном, в якому застряли пляшки й різний непотріб, змусив мене спішно одвернутись.
